«Що день прийдешній Нам готує?..»
Рок у житті великих світу цього — публічно не дискусійна тема, особливо у її політичному ракурсі. Сановні заручники Долі, отримуючи певні сигнали «згори», воліють не поширюватися про це на загал, тож істинні мотиви їх вчинків і рішень інколи краще знають не державні радники і бізнес-партнери, а служки і покоївки.
Цікавими є приклади з історичної літератури. Так, у період Тильзитського перемир’я, у жовтні 1808 року в Ерфурті відбулися вистави французького театру, влаштовані Наполеоном Бонапартом на честь численних європейських королів, князів та знаті, що з’їхалися висловити свою дяку і відданість імператору французів та підтримати порозуміння монархів двох ключових держав — Франції і Росії, як гарантів миру в тогочасній Європі. В один із днів у Ерфуртському театрі грали «Едіпа», а в залі був присутній російський самодержець Олександр І. Коли актор виголосив зачин першої сцени: «Дружба великої людини являється благодіянням богів», цар Олександр піднявся і простягнув руку Наполеону. Зала зустріла цей жест овацією.
Увечері того ж дня Наполеон відійшов до сну, а біля дверей його спальні розташувалися особисті камердинер і охоронець.
О 2-й годині ночі вони почули придушені крики і жалісні стогони, наче від людини, яку жорстоко вбивають. З новою силою жахливі звуки лунали з-за дверей, за якими відпочивав імператор. Слуги увірвалися до кімнати, де окрім сплячого Наполеона, нікого не знайшли. Сам він корчився у стані нервової судоми, відкинувши ковдру й міцно уткнувшись кулаком собі в живіт. Імператора розштовхали від кошмарного сну, з якого той вийшов, примовляючи: «Що таке? Що таке?» Слуги стали пояснювати, чом насмілилися збудити господина. «І ви таки добре вчинили, — перервав їх Наполеон. — О боже, що то був за страшний сон! Ведмідь розірвав мені груди і поїдав моє серце!..».
Згодом монарх насправді довідався про міцність і ціну «союзного слова» свого російського візаві.
Безперечно, ми ніколи не дізнаємося, що снилося Петру Олексійовичу Порошенку напередодні його останньої нашумівшої прес-конференції для вітчизняних ЗМІ, однак з упевненістю можемо стверджувати, що все, про що він казав і про що так і не наважився сказати присутнім, було логічним продовженням короткого рукостискання з російським лідером Володимиром Путіним 26 серпня 2014 року у Мінську.
Так само, як констатувати, що 14 травня 2017 р. продовжилася дивна череда недоброзичливих знаків вищих сил, які од самого початку виявили підвищену увагу і упереджене ставлення до Порошенка-Президента (згадаймо «павшого» солдатика з почесної варти у день інавгурації, знепритомленого сина Гаранта нації під час Молитви за Україну в Софії Київській тощо).
Бо крізь усі хулігансько-кримінальні й піар-політологічні версії щодо пред’явленої глядачам Євробачення голої дупи, з якихось ірраціональних нетрів прорвалося назовні чітке застереження: «Петре Олексійовичу! У знаменний День Європи, на тлі надання Україні вимучено-омріяного „безвізу“, перед сяючим профілем Джамали, як уособленням стражденної кримсько-татарської, ба навіть, всієї багатонаціональної української спільноти, у ретельно вибраний Тобою тріумфальний мент для фактичного початку публічної передвиборчої кампанії за другий президентський термін — Ти отримуєш жопу!».
Ніби на підтвердження того, що ця сама «жопа» містить не з одне, а два чи три «п», далі відбувається щось взагалі незбагненне. Перед журналістами спливає мутна історія про диявольсько-російське маркування предметів одягу меншого президентського сина; по ЗМІ пливе рікою інформація про мільярдну прибутковість і цілковиту функціональність липецької кондитерської фабрики Roshen; тим часом перша леді, відмовившись від теле-декламувань шевченкового «Заповіту», з якогось дива береться вести гімнастичні п’ятихвилинки на ахметівському російськомовному телеканалі; як вишенька на святковому торті, в унісон із президентськими прес-реляціями про стабільність і демократію в державі, у перейменованому ДніпроДзержинську (!) п’яні охоронці порошенкового клеврета Дмитра Яроша розстрілюють, на їх думку, нелояльного до української ідеї таксиста, чим збурюють масові настрої спротиву місцевого населення…
Скільки б не співали догідливі євро-посіпаки та іже з ними — «Вставайте, пане Президенте, на Вас чекають великі справи!», а прокинувшись наступного ранку, Петро Олексійович, як трагічно-одинокий нероздільний володар нинішньої України, напевне, мав би задати собі тривожне запитання пушкінського героя напередодні смертельної для нього дуелі: «Що ж день прийдешній Нам готує?..».
Та чи зробив так?
Навряд.
