Наша Надя: гидить чи годить?

Савченко діє не у рамках Путінсько-Медведчуківського сценарію щодо фактичної федералізації України (як короткозоро і однобоко бачить більшість коментаторів її «переговорів» із Захарченком і Плотницьким у Мінську), а грає як ангажований розпасовщик у залаштунковій Московсько-Вашингтонській комбінації. На жаль, схоже, направленій на той самий результат. Увесь задум нині активно проробляється і готується до втілення з воцарінням Д. Трампа на вершині влади США.

При цьому, перші особи чинної владі добре усвідомлюють, що відбувається, й слухняно виконують відведену їм роль у цьому зовнішньому сценарії. Напевне, з мотивів самозбереження.

Зокрема, таємний начебто візит до Білорусі, як і попередня (що відбулася в жовтні ц.р. й ніяк не була покарана) зафронтова подорож Савченко, у принципі не могли відбутися без відома і погодження «згори». СБУ, як Санчо-Панса режиму у такого роду щекотливих операціях, потурала цим «проникненням» й нині лише театрально розширює очі і піджимає губи, вдаючи, що сердиться.

Повторимо: вищі політико-адміністративні сили використовують Савченко як неформального переговірника для зондування ґрунту щодо виконання настанов, трансльованих з-за океану та толерованих у ЄС, стосовно принципового багатостороннього консенсусу з вирішення «Донбаської кризи». Інша її роль — тестер суспільних умонастроїв у цьому зв’язку.

У розвиток сказаного — наступне.

Пам’ятаємо, що про свій перший «несанкціонований» візит до бойовиків ОРДЛО Савченко публічно зізналась не десь-там, а під час виступу в сесійній залі ПАРЄ у Страсбурзі. За її словами, їй довелося не лише поспілкуватися з найманцями, котрі тримали її у в’язниці, а й відчути кардинальні зміни у їх настроях. «Я була на окупованій території досить нещодавно… 70% людей і навіть ті, хто тримав мене у полоні, шкодують про те, що вони підняли зброю», — був її ключовий меседж.

Після цього в СБУ обмежилися лише побіжним опитуванням «Пулі», хоча мали би задіяти увесь арсенал форм і методів для її «контррозвідувального захисту». Натомість, знаючи достатньо про її канали комунікацій, коло контактів і засоби пересування, Савченко навіть не «відфільтрували» при перетині кордону з Білоруссю, де Героїня України всілася за круглий стіл з її окупантами.

З чим повернулася, поспілкувавшись «без чортиків»? «Петро Олексійович Порошенко — не ворог українцям. Він, як і всі ми, хоче забрати наших хлопців із полону… Людей потрібно забирати. Війну треба закінчувати. Народ, Україна і мир — це те, що нам зараз потрібно». Ну і, звісно ж, «посилити Мінський формат, зробити його більш дієвим найближчим часом». Показова миттєва реакція Ю. Тимошенко, яка відсахнулася від Савченко, як від прокаженої, тоді як жодних спростувань з боку Адміністрації Президента України — досі не послідувало.

Було б спокійніше, якби резонансні прес-заяви Савченко пролунали одиноко. Проте свідомі представники громади відфіксували паралелізм і співзвучність її активності з PR-пожвавленням екс-Голови СБУ, нині — лідера громадсько-політичного руху «Справедливість» В.Наливайченка. FB-блогер Богдан Карпенко написав з обуренням, посилаючись на матеріали ефіру «112-го» ТБ-каналу: «…недавній керівник СБУ, партнер Юлії Тимошенко по „антикорупційному руху“, сьогодні почав просувати ідею легалізації терористів шляхом ведення з ними прямих перемовин, причому у Києві. Все це Валентин Олександрович прикриває маніпуляціями на темі заручників, водночас замовчуючи, що, якщо ми будемо щоразу йти на вимоги Росії по цьому питанні, для Кремля з\'явиться легкий варіант нав\'язати нам будь-які свої побажання просто беручи нових і вимагаючи від влади поступатись державними інтересами в обмін на їх звільнення, що, зрештою, логічно завершиться повною втратою нами нашої незалежності. …Я не вірю, що він не розуміє наслідок власних маніпуляцій з вимогами легалізувати терористичні угруповання, переконаний, що він заносить цю кремлівську ідею в наш інфопростір цілком свідомо».

Думається, що й справді свідомо — до того ж, відразу після повернення з робочої поїздки до США, де Наливайченко мав ряд високих контактів з особами (сенаторами, експертами, потенційними членами майбутньої нової Адміністрації), відповідальними за формування змісту зовнішньої політики Штатів на українському напрямку. Крім того, як відомо, В. Наливайченко презентував у Вашингтоні такий собі «План подолання корупції» в Україні, що передбачає надання підтримки з боку ФБР та інших компетентних органів США у розслідуванні незаконних офшорних рахунків теперішнього і колишнього керівництва України. «Це дозволить відстежувати, вилучати і повертати активи, незаконно виведені з України», — підкреслив Наливайченко, роблячи «тонкі натяки на товсті обставини», як-от, викид антипрезидентського компромату О.Онищенка.

Красномовні зустрічні сигнали надходять й з боку американського істеблішменту.

Так, за бравурними повідомленнями російських ЗМІ, перші ж посланці до Москви обраного президента США Д. Трампа вже, буцімто, визнають хиби попередньої американської політики щодо Україні й подають сигнали, що вона може бути переглянута.

11−13 грудня ц.р. в РФ з триденним неофіційним візитом перебував колишній бізнес-радник і довірена особа нового американського лідера Картер Пейдж. З його слів політика США стосовно України у останні роки «чималою мірою будувалася на недостовірній інформації», тож наслідки рішень, прийнятих на підставі цих відомостей, «цілком можливо буде здолати».

Ці тези ураз підхопили знані пропагандисти РФ, такі як голова комітету Держдуми Р Ф у міжнародних справах, член комітету Ради Федерації з оборони і безпеки Олексій Пушков, угледівши в них традиційний прийом американської дипломатії, на кшталт обігрування версії, що Дж. Буш у Сполучених Штатах і Т. Блер у Великобританії оперували недостовірною розвідувальною інформацією про наявність у Саддама зброї масового знищення, коли приймали рішення про окупацію Іраку. «Тут міститься опосередкована обіцянка: розглянути наявний обсяг інформації по Україні, сформувати новий погляд на неї, зробити певні висновки і, можливо, поміняти политику. Ось що хотів сказати пан Пейдж», — трактує О. Пушков заяви К.Пейджа.

Чи слід виключати, що череда аналізованих подій відбувається саме у рамках накопичення актуальних даних і формування нового погляду США на «українське питання»?

До речі, висока литовська гостя Д. Грибаускайте і очікувана в Києві наприкінці грудня ц.р. делегація американських сенаторів на чолі із Д. Маккейном складатимуть пазли тієї ж єдиної картини нового дня і нового 2017 року, що виникає безпосередньо на наших очах…

Якою має бути позиція патріотичної української спільноти, з огляду на вищевикладене?

По-перше, дивитися на реалії без інформаційно-пропагандистських шор і рожевих окулярів, об’єктивно оцінюючи тактику, цілі місцевих учасників подій, що розгортаються (бо якось дієво вплинути на іноземних гравців — проблематично), а також відповідні проекції у обивательській (електоральній) свідомості.

По-друге, гуртувати свідомих ідеологічних прибічників для масованого чинення тиску на владу, з метою викриття і недопущення її остаточної змови із режисерами антиукраїнських сценаріїв, написаних за межами нашої держави.

Дмитро Шеберстов, аналітик-експерт Національної Асамблеї України