Лиса

— А прикривати тебе буде «Лиса», — мовив до мене «Міха». Якби я народився античним скульптором, ліпив би із нього Ареса. Підтягнутий, м’язистий, у довжину — не менше метра вісімдесяти п’яти. Пішов на війну добробатівцем, відчув на собі полон і, на знак помсти, передавив багато русні. Засмага, яка кремом змастила його грізне обличчя — трофей донбаських степів. Чим не вилитий бог війни? — Ходімо, — продовжував «Міха», — Познайомишся з дівчиною. За одне й перед виходом гахнемо по каві.

Сьогодні у мене заплановано виповз у розвідку. Нас разом із моїм вірним другом біноклем уже зачекалася посадка навпроти. Із неї добре видно, як справи у «динири». Що, іроди, схотіли собі нових ДОТів? А може ми в*башемо вам тринди? Посадка — точно не тітка. Пожовкла зеленка виперлася передовіше самого передка і не раз бачила обстріли. Одному вештатися там нізя. А з моїм кацапо-московським акцентом — тим паче. У компанії досвідченої снайперки — зовсім інша справа. Я уявляв «Лису» не такою. Похмурною, небагатослівною панією сорока з плюсом років. Визнаю, я помилився.

— Привіт, я — «Лиса», — вона протягнула до мене долоню. Її зап’ястя видавалося геть маленьким, підлітковим, майже дитячим. Широка зесеушна форма тільки підкреслювала тоненький стан дівчини. У бліндажі по-домашньому горіла жовта лампочка. Штучне світло підсилювало колір її волосся і додавало йому магічного блиску. Здається, її поцілувало сонце. «Руда, мабуть, тому й «Лиса», — подумав я. На вигляд їй було не більше двадцяти шести років.

— «Доцент», — я куцо представився і вже навигадував для неї компліменти, коли випадково перевів погляд на правий куток бліндажа. Там одиноко стояла гвинтів Barret M82. Ніт, за руді локони такі скарби не роздають. Дівчина точно назбирала собі добрячу колекцію з «задвохсочених» орків. Цікаво, який у неї рахунок? Але снайперів про таке питати не прийнято. Аби не базікнути зайвого, я повернувся думками до кави. На саморобному столі вже вишикувалися три залізі кружки. У кожній — суміш цукру та такого милого серцям воїнів розчинного Нескафе. — Ви, мабуть, із 2014-го на війні? — усе ж таки запитав я.

— Так, — замість «Лиси» відповів «Міха». — А каву поп’ємо, як повернетеся. Плани змінилися, і вам час йти.

Вилазка видалася напрочуд спокійною. Землю Донеччини вже облюбував теплий вересень, і від орківських очей нас з «Лисою» маскувало зелено-жовте листя. Іроди встигли збудувати парочку ДОТів. Тепер вони плачуть і мріють бути розфігаченими САУ ЗСУ. Ми поверталися на «хі-хі — ха-ха» на її ВОП.

— А шо, гарна дівка? — «Міха» сплеснув жартома у долоні після нашого прибуття.

— Отож, — я опустив очі додолу і витяг для нас з товаришем по цигарці.

— Ти думаєш, я не бачив, як ти розпушив свого павичевого хвоста? Наша «Лиса» років із півтора пудрила мізки одному майорові. Мужик — матьорий, кадровий бойовик. То він їй нарве польових квітів, то збігає у крайні магазин по морозиво. А вона — панія гонориста. Ніби і гуляти з ним під ручку не проти, але все морочить голову. Майор ходив то сумний, то веселий. В залежності від ситуації на фронті та поведінки коханої. Зрештою, фортеця здалася. Нещодавно вони відгуляли армійське весілля. Волонтери із Західної навіть спеціальної для нареченої відправили якийсь ексклюзивний вінок. А ти її «Баррет» бачив?

— Ага. Гвинтівочка не для всіх. Треба мати руці не з дупи та математичні мізки.

— «Баррет» — це також волонтери. Завівся якось у сепарів на позиціях снайпер, мабуть кацапський. «Двохсотих» відправляли додому ледь не пару разів на тиждень. Треба було того падла вистежити і розфігачити. Наша «Лисичка-сестричка» заради цієї затії провалялася у кущах кілька діб. Вправний гах від нашої дівчинки — «і москаля нема, немає москаля», чи яка там співає «Пирятин»? До речі, наших «двохсотих» стало менше в рази. Через пару тижнів приїхали волонтери і вручили їй «Баррет». Штаб теж хоче дати «Лисичці» медальку. Але то все після повернення на ППД. Так що, «Доценте», буть обережнішим зі своїм павичевим хвостиком. Ти ж у нас теж москаль, хоч і біглий.

Я на товариша трохи образився, бо не є кацапом ні за нацією, ні за паспортом. Лише народився в рашці і проіснував там багато років життя. Але фіг з ним, хай цей підкол залишиться проігнорованим.

— А що там, «Міхо», з кавою? Ти ж обіцяв.

Прямісінько цієї миті із бліндажа вилізла «Лиса». Було тепло. Вона швидкою ходою рухалася до нас і несла в залізній кружці прохолодний напій. А коли видала мені каву, мовила:

— «Доценте», а ну скажи паляниця!

ПИ та Си.

Аби нікого не вводити в оману, скажу, що події відбувалися іще за часів АТО.

Оповідка писалася від особи мого чоловіка, бо щоб реалізувати один мій задум, треба було від «Я». А я на ДОТи сепарські не дивилася і з «Лисою» не знайома. Тому, оповідач — позивний «Доцент». Образ «Міхи» вийшов у мене збірною солянкою. Позивний і зовнішність взяті з товариша «Доцента», але справжнього «Міхи» в тих краях не було і «Лису» він не знає також. Ну, а всі репліки належали іншому бійцеві.

І ще. Жінка має право брати до рук снайперську гвинтівку, а не займатися міфічним домашнім вогнищем і варити сакральні борщі. Концепцію «сродної праці» Григорія Савича Сковороди не відміняв ніхто! Кількох захисниць знаю особисто. Обрала «Лису», бо «Доцент» розповідав цю історію в настільки барвистих фарбах, що мені схотілося написати ось таку замальовку.

І не падаймо духом! Усе буде Україна!