Олена ХОХЛАТКІНА: «Свої вистави створюємо з любов’ю»

Ми вже писали про прем’єру вистави «Дорога Памела», яку в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка поставив Дмитро Чирипюк. Роль Памели Кронкі у цій виставі стала першої головною роллю народної артистки України Олени Хохлаткіної на провідній драматичній сцені країни. Сьогодні пані Олена наш гість.

— Протягом 14 років Ви були однією у провідних актрис Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру. А як Вас доля пов’язала з цим містом?

— До цього я працювала у Херсонському академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. А до Донецька мене та мою родину 1999 року запросив Марко Бровун, який тоді формував нову театральну трупу. Тут я зробила творчу кар’єру, стала народною артисткою України, отримала багато інших відзнак. Наш художній керівник робив все для того, аби акторам працювалося комфортно.

Спершу мене ввели у виставу «Ці вільні метелики» за п’єсою Леонарда Герша, де я грала маму головного героя. Потім були ролі у казках. Запам’яталася вистава «Енеїда», яку ставив Віктор Шулаков. Цю постановку удостоїли високої Шевченківської премії. Взагалі це був насичений період. Я зіграла багато ролей. Серед них — роль Проні у виставі «За двома зайцями».

Цікавою була і роль тьоті Моті у виставі «Тьотя Мотя прієхала» за п’єсою Миколи Куліша, яку поставив молодий талановитий режисер Ігор Матіїв. Зараз він також у Києві, працює в Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Ця вистава мала великий успіх у глядачів, її любили актори. На жаль сталося так, що ми мало її грали. Невдовзі частина акторів виїхала з Донбасу, а частина залишилася на тимчасово окупованій території.

Як відомо більшість населення Донеччини, особливо у містах, російськомовне. Але це не заважало нашому театру бути на 90 відсотків українськомовним і при цьому користуватися великою популярністю серед глядачів, яких ми просто відчували в прямому значенні цього слова.

Ми дуже часто їздили з гастролями. Цей проект мав назву «Схід-Захід». Щороку з новими виставами відвідували Івано-Франківськ, Львів, Київ, інші міста. Постійно звітували перед глядачем про творчу роботу. Одне з чільних місць в репертуарі театру посідала українська класика. Незадовго до початку війни Ігор Матіїв поставив виставу «Сліпий» за Тарасом Шевченком. Коли вже захопили Донецьку ОДА ми грали цю виставу і глядач стоячі аплодував і Шевченку, і нам.

Багато їздили зі своїми виставами містами-супутника Донецька з українським репертуаром. Коли починалася вистава в залі був шурхіт, мовляв знову українською. А коли закінчувалася — нам довго аплодували і дякували. Ми потім запитували: «Ну як Вам вистава українською мовою?». «А вона що була українською?», — питали в нас. Все було зроблено настільки якісно, настільки естетично і зрозуміло, що питання мови не виникало.

Наш театр був одним з потужних осередків культури і його дуже любив глядач.

— Що змінилося у 2014 році?

— Я залишила Донецьк і переїхала до Києва, до моєї дочки Оксана Жданової, яка працює актрисою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зважилася на цей крок, оскільки не підтримую ідеологію самопроголошеної ДНР. Так само вчинила половина моїх колег. Інші залишилися у Донецьку. Думала, що невдовзі ситуація зміниться і я знову зможу працювати в рідному театрі. Але на жаль…

У Києві нас зібрав Ігор Матіїв. У нас не було свого приміщення і коштів, розуміли, що чогось грандіозного створити не зможемо, але потрібно було з чогось починати. Вирішити розпочати з комедії. Адже глядач дуже любить цей жанр. Поставили виставу «Шикарне весілля», яка свого часу йшла в Донецьку і мала великий успіх. Мені запропонували грати маму нареченої, роль невелика, але дуже смішна. Ми намагалися вижити і, водночас, розважитися.

Нас підтримали друзі і знайомі. Ми збирали повні зали. Багато гастролювали різними містами України. Завдяки енергії, наполегливості і професіоналізму заступника директора театру Олени Байбак (наразі керівник літературно-драматургічної частини Київського театру ляльок на лівому березі Дніпра) вдалося організувати глядача. А коли їздили тими самими містами вдруге, то нас уже приймали як рідних.

На жаль цей проект вже припинив своє існування. Але я вірю, що в його організатора Ігоря Матієва велике творче майбутнє.

Також граю у Омелію у вистава «Людина, яка платить». Її поставив Дмитро Богомазов. З режисером мене познайомила донька, в якої він викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З цієї виставою ми також їздили Україною, а зараз вона в репертуарі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

— Вже третій рік Ви актриса Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

— Це мій улюблений театр. Він подобається своєю історією, своїми корифеями, своїм сьогоденням. Театр Франка для мене це театр-легенда. Якби навчалася у Києві, то напевне намагалася б розпочати свою творчу біографію саме з цього уславленого колективу.

Певною мірою допомогло те, що я була в статусі переселенки. Люди щиро відгукнулися на мої проблеми. Дякую Богу і генеральному директору театру, що мені повірили, мене прихистили і мені дали роботу.

Першою стала невелика, але досить цікава роль Клавдії Іванівни Пєтухової у виставі «Великі комбінатори», яку поставив Дмитро Чирипюк. Глядач сприйняв цю роботу добре, за що я йому вдячна. Скрізь приходять люди, які люблять театр. І кожен театр може похвалитися своїм глядачем. На першому місці після репертуару і акторів йдуть схвальні відгуки про глядача. Глядач у Києві як і в Донецьку прекрасний, добрий чуйний. Глядач — це партнер.

Після «Великих комбінаторів» була роль Уліти в «Лісі» за О. Островським, хоча це й не головна, але досить важлива дійова особа, яка задіяна в багатьох сценах. Також граю Матільду Штосс у виставі «Три товариші» за Е. М. Ремарком.

— Нарешті у Вас з’явилася головна роль.

— Режисер Дмитро Чирипюк вирішив зробити зі мною виставу і запропонував для цього проекту п’єсу американського письменника Джона Патрика «Дорога Памела». Сприйняла цю пропозицію з радістю. Мати головну роль у Театрі Франка це велика честь і велика відповідальність. Дуже подобається цей образ. Мені близьке її ставлення до життя, до Бога, до людей, її доброта.

Звичайно, свою роботу важко оцінювати. Але я дуже задоволена колегами, вони великі професіонали. Репетиції тривали трохи більше місяця. За цей час склалася чудова атмосфера. Свою виставу ми створювали в любові і взаєморозумінні. Маю надію, що в нас вийшла гарна робота. Велика заслуга в цьому акторів Олексія Петухова, Олега Стальчука, Назара Задніпровського, Тетяни Шляхової і Олексія Зубкова.

— Чи знімаєтесь у кіно?

— У цьому виді мистецтва я роблю лише перші кроки. Переважно знімаюся у невеликих епізодах у серіалах. Цікавою має вийти роль старої циганки у фільмі «Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво», який знімає Михайло Костров. Мрію про великі ролі в українському кіно, сподіваюсь, що вони з’являться у перспективі.

Люблю подорожі на велосипеді, роботу на землі, раніше у мене була дача. Відпочиваю душею коли відвідую свою малу батьківщину — Херсонщину. Там живе моя мама. Мрію мати власний будинок і щоб в Україні нарешті запанував мир, а Донбас знову став українським.