До ювілею Держави Скоропадського
У Музеї Гетьманства відкрили виставку «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року», провели Всеукраїнську наукову конференцію «До сторіччя Української Держави гетьмана Павла Скоропадського», також відбулося спеціальне погашення поштового конверту, приурочене до цієї події.
У Музеї Гетьманства відкрили виставку «Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року», провели Всеукраїнську наукову конференцію «До сторіччя Української Держави гетьмана Павла Скоропадського», також відбулося спеціальне погашення поштового конверту, приурочене до цієї події.
Перший розділ виставки присвячений роду Скоропадських та дитинству майбутнього гетьмана — Павла. Найбільша увага дослідників дісталася — Івану Скоропадському, гетьману Лівобережної України (1708 — 1722 рр.). Але він не мав синів, тому рід Скоропадських продовжив його брат — Василь. На виставці експонується портрет гетьмана Івана Ілліча Скоропадського роботи художника В. Кошляка та генеалогія роду Скоропадських за О. Пріцаком.
Батько П. Скоропадського — Петро Іванович (1843 — 1885) навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, згодом став офіцером. Брав участь у походах на Кавказ, за що відзначений багатьма орденами. 1865 року в чині полковника залишив військо, згодом брав активну участь у громадському житті Стародубщини на посту повітового управителя дворянства.
Мати Павла Скоропадського — Марія Андріївна Миклашевська (1841 — 1901) також належала до старовинного українського роду, що бере початок ще від Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха та від українсько-литовського князя Гедиміна.
Сімейні традиції, як і традиції всієї аристократії Російської імперії ХІХ століття, вимагали, щоб юний Павло пішов військовим шляхом. Така кар’єра приваблювала і самого П. Скоропадського, який був зачарований військовим минулим свого батька та інших представників роду. У 1886 році Павло вступив до Петербурзького Пажеского корпусу, який закінчив 1893 року в чині корнета.
11 січня 1898 року Павло Скоропадський одружився з Олександрою Дурново. Згодом у подружжя народилося дві дочки — Марія (1898) і Єлизавета (1899) та три сини Петро (1900), Данило (1904) та Павло (1916). А в еміграції — молодша донька Олена (1919).
На виставці представлені: свідоцтво про навчання П. Скоропадського у Пажеському корпусі та лист до матері від 5 жовтня 1892 року з приводу представлення імператору в Гатчинському палаці та подальшу військову службу в Кавалерградському полку.
А ось як згадував майбутній гетьман свої дитячі роки:
«Перші українські враження пов’язані з будинком мого діда… Україна розумілася як славне рідне минуле, але ніяк не пов’язувалася з сьогоднішнім днем, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних з відновленням України не було… У будинку всюди висіли портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів на Україні, було кілька зображень старовинних «Мамая». Українські пісні постійно співали в домі…
Дід добре говорив українською мовою. А нас української мови не вчили спеціально, але українські книги читати давали.
Одним словом, політики не було, але все українське було нам дорого і за нього трималися".
Другий розділ експозиції «Військовий шлях Павла Скоропадського» розповідає про його навчання та військову кар’єру. Тут показані основні моменти 1893 — 1918 років. А саме: служба в Кавалерградському полку, куди молодого офіцера призначили на службу тимчасово виконуючим обов’язки командира ескадрону. Через два роки він отримав призначення на посаду полкового ад’ютанта цього полку, а в грудні 1897 р. став поручиком. З початком Російсько-японської війни 1904 — 1905 рр. молодий офіцер відправився на фронт, крім того йому доручили супроводжувати поїзд-лазарет.
У Першу світову війну П. Скоропадський вступив командиром лейб-гвардії Кінного полку. Де відзначився в битві під Краупішкеном, за що нагороджений Георгієвським хрестом. На початку лютого 1917 року П. Скоропадського призначили командиром 34 армійського корпусу, який дислокувався на території України і був Скоропадським українізований. У жовтні того ж року відбувається з’їзд Вільного козацтва в Чигирині, де Павла Скоропадського обирають Отаманом. А на початку 1918 року він вирушає до Києва, де створює організацію «Українська громада».
«Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобто щоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», — писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-західного фронту Раттеля.
Третій розділ розкриває тему «Українська держава гетьмана Павла Скоропадського». Основний експозиційний матеріал для цього розділу підібраний в Центральному державному архіві вищих органів влади в м. Києві та фондах Музею гетьманства. Колекція листівок початку ХХ століття, переданих музею Оленою Отт-Скоропадською показує тогочасний Київ, а політичне й економічне становище України розкривають матеріали німецьких газет 1918 р., які висвітлюють перебіг подій на українських землях, де перебували їхні війська.
Проголошення Павла Скоропадського гетьманом відбулося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів 29 квітня 1918 року. В перші дні була виголошена програма державного будівництва, закони про державний устрій — «Грамота до всього українського народу», «Закони про тимчасовий державний устрій України», що були опубліковані в «Державному віснику».
Вже у першому установчому акті гетьмана П. Скоропадського «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 року зазначалося: «Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточному обґрунтуванні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України». Раду Міністрів очолив відомий земський діяч, виходець з давнього українського шляхетського роду Ф. Лизогуб. Активна діяльність гетьманський урядовців мала результат, було прийнято понад 400 законів, що були практичним досягненням у справі державного будівництва.
Вже на першому засіданні Ради Міністрів 3 травня 1918 року за присутності гетьмана були визначені кордони Української Держави, що формувалися відповідно до Брестського договору. В експозиції подана Карта етнічних земель України та кордонів Української Держави на аркуші німецької газети 1918 року. Важливим питанням в урядових колах була належність Криму.
«Україна ж не може жити, не володіючи Кримом, це буде як тіло без ніг. Крим повинен належати Україні, на яких умовах — це не важливо, чи це буде повне об’єднання, чи широка автономія, останнє має залежати від бажання самих кримчан… В сенсі економічному Крим фактично не може існувати без нас», — наголошував гетьман.
У Грамоті Гетьмана від 29 квітня 1918 року міститься важлива теза — право приватної власності. Це виразилося в підготовці земельної реформи — забезпечити землею малоземельних селян і створити потужну соціально-політичну базу гетьманської влади.
Культурно-освітня політика української Держави отримала потужний імпульс для розвитку. Відкривалися українські школи, з’являлися детальні програми з викладання дисциплін українською мовою та список відповідних підручників. Завдяки державному асигнуванню за короткий термін було надруковано понад 130 різних підручників загальним накладом 2 млн. примірників. (У центральній вітрині представлена підбірка українських підручників 1918 року з фондів Музею гетьманства). Створені університети, Академія наук, Національна бібліотека та багато інших установ і творчих організацій, що функціонують до нашого часу.
Основним завданням зовнішньої політики було налагодження відносин з іншими державами. Українська Держава встановила дипломатичні відносини, крім Німеччини та Австрії, із Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з більшовицькою Росією.
Гетьманський уряд налагоджував відносини з урядами нейтральних держав. Велися перемовини зі Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Норвегією, Голландією, Італією, Персією. Добрі відносини встановилися з державами, що утворилися на території колишньої царської Росії: Фінляндією (уряд цієї країни очолив давній приятель гетьмана П. Скоропадського генерал Маннергейм), Грузією, Литвою, Естонією. Українська держава обмінялася посольствами з 12 країнами. Загалом «де факто» або «де юре» її визнали 30 держав світу.
У травні 1918 року було розроблено законопроект про загальні засади військової служби, який залишав розроблену при Центральній Раді військову систему. Вона складалася з 8 територіальних корпусів: Волинського, Подільського, Харківського, Херсонського, Київського, Чернігівського, Полтавського і Катеринославського. Генеральний Штаб розробив план організації армії, яка мала нараховувати більше 300 тисяч. Однак це, та багато інших починань Павла Скоропадського з ряду об’єктивних причин не вдалося втілити в життя. А 14 грудня 1918 року він змушений був написати грамоту про зречення від влади.
«Я не германофіл, не „антантист“, я бажаю блага своїй країні, але я визнаю, що в нашому сумному становищі доводиться йти на жертву, з огляду на те, що німці прийшлі зі своїми арміями, не прийшли сюди задля того, щоб нічого від нас не взяти, і Антанта, не матиме бажання нам допомогти, якщо ми давати нічого не будемо. Це відомо», — зазначав Павло Скоропадський.
Останній розділ розповідає про еміграційне життя родини Скоропадських. Емігрувавши до Німеччини у 1921 році Павло Скоропадський розпочав актине політичне життя в еміграції. Він стає лідером Українського Союзу Хліборобів Державників (союзу українських монархістів). Протягом життя за кордоном гетьман докладав усіх сил і вміння для створення в еміграції єдності. Особливий інтерес у відвідувачів виставки викликає заповіт Павла Скоропадського:
«Історія наказує Мені дбати, щоб започаткована Мною в 1918 році державна організація України продовжувалася далі до повного, щасливого завершення нашого національного державного Діла. В наших українських обставинах потрібно для цього напруженої, упертої праці ряду поколінь.
Тому, хоч і почуваю ще сили, енергію та порив до боротьби, то все ж таки мушу подбати про те, щоб і після мене був забезпечений безперервний Провід нашому Ділові.
І тому і день шестидесятиліття Моїх уродин урочисто проголошую Свою Волю. Після Мене Провід нашого Діла і всі права і обов’язки старшого і нашім Раді переходять до Сина Мого ДАНИЛА. Синові Моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського державного Діла, а всім Гетьманцям — вірно допомагати йому в цім.
16 травня 1933 року".
Справу гетьмана після його смерті продовжували дружина Олександра та діти. А основою для виставки стали матеріали, що надійшли до музею від Олени Отт-Скоропадської, дочки гетьмана П. Скоропадського.
«У жовтні 1991 року на запрошення Академії наук України ми з Люксом уперше прилетіли до Києва. Наше життя тепер набрало зовсім іншого перебігу. Зі спокійним життям швейцарських пенсіонерів було покінчено. Відтепер у нас все закрутилося навколо України. Ми знову стали молодими, у нас з’явились нові інтереси, багато нових українських друзів і багато-багато нових клопотів. Україна стала центром нашого життя. Те, що так сталося зі мною, мабуть, природно випливає з мого походження. Але те, що так сталося і для мого коханого чоловіка, є для мене великим щастям, ще одним, яке я можу пережити завдяки йому», — згадувала Олена Отт-Скоропадська.
У день відкриття виставки також відбула Всеукраїнська наукова конференція «До 100-річчя Української Держави гетьмана Павла Скоропадського», яку Музей гетьманства провів спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім.
А напередодні цих заходів автор «Козацької пошти» Андрій Пилюх (м. Львів) та Музей гетьманства здійснили погашення поштового конверту, присвячене 100-річчю Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
