Повернення Олександра Олеся

У Музеї книги та друкарства України відкрили виставку «Я ще вернуся! Гарячим вітром…» присвячену видатному українцеві, одному з найпопулярніших поетів початку ХХ століття, Олександру Олесю.

Всі, хто взяв участь у відкритті виставки мали змогу переглянути літературно-художню композицію за творами Тараса Шевченка та Олександра Олеся у виконанні юних артистів під керівництвом заслуженого артиста України Олександра Балабана. Після цього — оглянути експонати нової виставки.

Творчий доробок поета — оригінальне явище в українській літературі першої половини ХХ століття. Еволюція поетичного таланту Олександра Олеся була частиною не тільки українського, а й загальноєвропейського літературного процесу. В його творчості поєднано фольклорні традиції, неоромантизм та естетику символізму. І. Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась», назвав поета соловейком та писав про перевагу емоційності й діонісійського начала в його творчості.

Популярність Олександра Олеся була колосальною перед Першою світовою війною і згодом, після буремних подій 1917−1921 років, коли чимало українців, у силу об’єктивних обставин опинилися за кордоном. Десятки композиторів створили музику до віршів Олеся, а поетичні етюди і драми митця успішно ставили в театрах.

У Радянській Україні його не друкували, лише після здобуття незалежності твори Олександра Олеся повернулися до нас, і дивним пророчим змістом лягли на сьогодення.

5 грудня виповнюється 140 років від дня народження письменника і нова виставка є спробою оживити дивовижну історію життя непересічної долі й таланту.

В експозиції представлені автографи О. Олеся, рідкісні прижиттєві видання його творів та книжки, надруковані вже після здобуття Україною незалежності. За допомогою раритетних побутових предметів співробітники музею намагалися відтворити атмосферу 30−40-х років минулого століття, зокрема, робочий кабінет письменника.

При підготовці виставки використані матеріали Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, Музею книги і друкарства України, Центрального державного музею-архіву України, Національного музею українського народного декоративного мистецтва, Національної історичної бібліотеки України та Бібліотеки імені Олега Ольжича.

Увагу багатьох відвідувачів виставки привертає автобіографія Олександра Олеся, написана ним у вересні 1924 року:

«Народився 23 листопада 1878 року в Кризі (Білопіллі). Батько Іван був завідуючим промисловими роботами Кононова в Астрахані. Коли мені було 11 років, батька не стало. Був надзвичайно добротливий. Мати з роду Грищенків, з Верхосулля на Харківщині. Було дві сестри.

Щороку (до 13) їздив до діда, де познайомився зі сільським життям, піснями, звичаями. І дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, здається іноді мені суцільною казкою природи.

В Кризі учився. Маючи 4 роки, навчився читати від матері. «Науки» не любив і школу згадую, як катівню. Маючи 9 років, написав перший вірш (по-російськи). Був у нас Шевченка «Кобзар», який я знав напам’ять і співав.

У Харківську хліборобську школу поступив я на 15 році. Спочатку багато працював над індійською мовою, польською, болгарською, сербською. Писав по-українськи і російськи. Редагував «Комету». Був у мене товаришем мій кузен Петро Радченко, свідомий українець, який писав по-українськи повісті. Дядько мав Шевченка, Куліша, Марка Вовчка й інш. Виступав на вечірках зі своїми віршами. Познайомився там з відомим журналістом С. Яблоновським, у якого я бував у Харкові і який був одним із перших критиків моїх писань. Познайомився з російською літературою. Любив Некрасова, Кольцова, Лермонтова, Надсона. Пушкін здавався чужим. Пізніше читав Байрона, Шеллі, Альфреда де Мюссе. Найсимпатичніше враження на мене робили Шопенгауер і Гауптман.

З українських поетів знав М. Старицького, Лесю Українку, М. Чернявського… Любив театр. Часто взимі за 12 верстов пішки ішов подивитись на якусь українську п’єсу. Перебував великі злидні. Скінчивши школу, поступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але не маючи змоги заплатити за «право слухання лекцій», кинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На миколаївському заводі був одним з організаторів театру і виступав у різних п’єсах.

У 1903 склав іспити з латини і став студентом Харківського ветеринарного інституту, одночасно поступив на службу статистиком. Брав активну участь у студентському громадському житті, був делегатом, коли приїхала англійська делегація в Петербург.

У 1903 році поїхав на полтавське свято відкриття пам’ятника Котляревському. Глибоке враження на мене справила зустріч з українськими письменниками. У багатьох з них я помічав сльози…

Після деякої перерви знову взявся за перо, і весь рік писав коротенькі гумористичні оповідання. З боку приятелів вони стрівали прихильну оцінку. Через деякий час я був запрошений до Алчевських, у яких тоді збирався весь цвіт української інтелігенції. Там познайомився з О. Єфименковою, яка зробила на мене велике враження своєю освіченістю, тонким розумінням мистецтва і глибиною душі. Вона попросила у мене зшиток з віршами, переглянула і дала надзвичайно прихильну оцінку.

У 1906, влітку, я виїхав в Ялту побачити море, відпочити. На другий чи третій день написав в «Русской Ривьере» фейлетон, який мав успіх і зблизив мене з редакцією. Поєзії мої, що були написані по-українськи, мали несподіваний успіх. Всі почали мені говорити, що необхідно видати книжку. Я склав 1-у мою книжку там ще, в Криму.

У Петербурзі влітку 1907 р. вийшла моя перша книжка (О. Єфименкова познайомила мене з П. Стебницьким, який позичив мені 300 рублів на видання). У 1909 р. видав я другу книжку і антологію «Молодая Україна» в перекладі Ів. Рукавишникова.

Бажаючи віддатися виключно літературній роботі, я робив заходи знайти якусь посаду при видавництві, але на той час так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року я поступив на київські міські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року.

В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелося мені «продовжувати» літературну роботу.

Більш нічого цікавого не було в моїм літературнім житті. І чи буде — не знаю".

1919 року життя Олександра Олеся різко змінилося. Він поїхав до Будапешта з дипломатичною місією Української народної республіки і більше не повертався на батьківщину — за винятком візитів на Галичину, яка на той час входила до Польської Республіки.

Після Угорщини якийсь час жив у Австрії та Німеччині.

Зрештою — осів у Чехословаччині, що на початку 20-х стала одним із осередків української еміграції. Там діяла низка українських вишів і громадських організацій, виходила українська преса.

В еміграції Олесь видає кілька збірок, де багато пише про тугу за батьківщиною. Сам каже, що в еміграції «животіє».

Різку реакцію викликала його книжка «Перезва», видана під псевдонімом, де поет саркастично відгукувався про співвітчизників-емігрантів: «Вони зійшлися, небораки, в ім’я найвищої мети… І перегризлись, як собаки, пересварились, як коти».

Цю книжку, до речі, видали в Радянській Україні, а після неї — збірку вибраних творів та кілька книжок дитячих віршів.

Останні місяці життя поета були трагічними. Німці окупували Прагу, в Олеся погіршувалося здоров’я.

А влітку 1944 року надійшла трагічна звістка про смерть сина, закатованого в концтаборі Заксенгаузен.

Поет помер приблизно через місяць після цього.

3 грудня 2017 року у Празі підняли з могили прах поета Олександра Олеся. Натомість там поховали чеха українського походження Володимира Михайлишина. Він донедавна платив ренту за могилу письменника.

Згодом було повідомлено, що канадські родичі письменника дозволили поховати його прах в Україні.

Через 73 роки після смерті прах «короля української лірики» і його дружини Віри було перевезено з Праги і перепоховано на Лук’янівському цвинтарі в Києві.

Три роки перед цим соцмережами широко розійшовся вірш «Європа мовчала» — на тлі політичної кризи він здався багатьом сучасним і злободенним. Але ці рядки побачили світ 1931-го. Їх автором був Олександр Олесь.

Фото автора