Давид ПЕТРОСЯН: «Моя мрія — працювати з сучасною українською драматургією»

Режисер-постановник, художник-сценограф, художник по костюмах та автор збірної музики — Давид Петросян. Сьогодні пан Давид гість «СП».

— З чого почалася Ваша співпраця з Театром Франка?

— Минулого театрального сезону мене запросили здійснити тут постановку вистави. І перше, що ми обрали, це «Земля» Ольги Кобилянської. І власне після прем’єри мене запросили в штат режисером. Після цього була вистава сучасного шведського драматурга Ларса Нурена «Війна». А згодом перенесли мою камерну виставу «Буна» на малу сцену театру.

— Чому почали саме з «Землі»?

— Задум поставити цю виставу виник ще два роки тому. Але це не простий матеріал, потрібне певне матеріально-технічне забезпечення і акторський склад. Тому робота відкладалася. А коли запропонували поставити виставу в Театрі Франка, то я відразу згадав про «Землю». Не можу сказати, що вона вийшла так, як я її спершу планував, але все ж таки вистава здійснена і це вже добре.

Дуже багато чув про те, що школярів водять до театру за загальноосвітньою програмою дивитися класику. Як відомо, класика залишається актуальною, але діти її не сприймають. А нашою головною метою було відкрити класику таким чином, щоб вона була доступна саме для молоді. У повісті Ольги Кобилянської багато тем: братовбивство, володіння землею, відсутність поваги до батьків і т. ін. Мені не хотілося відокремлювати якусь одну з них.

Вистава закінчується монологом матері. Хоча в Кобилянської цей монолог в середині твору, але я ним закінчую виставу, тому що в цьому монолозі підіймаються всі ці теми. І послухавши її молодший син Сава все ж вирішує покинути землю.

А що після цього монологу відбувається з молодими глядачами, це вже питання до них. Тобто, ми не даємо готового рецепту як після вистави жити далі. Вистава — це велике питання для сучасного глядача.

— Поставити виставу «Війна» спонукали події, що сьогодні відбуваються в Україні?

— У п’єсі дія відбувається вже після війни. І до війни як такої твір не має жодного відношення. У нас навіть була думка змінити назву на «Кровна війна», бо війна йде всередині родини, всередині сердець через відсутність в цих серцях Бога і моральних цінностей. Саме про це п’єса.

По відгукам глядачів після прем’єри «Війни» я зрозумів, що якщо ти обираєш якийсь зарубіжний матеріал на українську сцену, його ні в якому разі не можна прилаштовувати його до наших реалів. Тому що це інша модель світогляду. І коли ти ставиш невідому нам історію, невідомого нам автора, то з’являється стіна між глядачем і автором. Важлива мета зробити цей матеріал актуальним, але не прилаштовувати до наших реалів, щоб це не була кон’юнктура.

— Вистава «Буна» вже має свою певну історію?

— Майже весь акторський склад — це курс народного артиста України Олега Шаварського. Це моя паралель. Одночасно з ним вчився на режисурі.

Спочатку це була наша спільна дипломна робота. Коли почали працювати над п’єсою, то я зрозумів, що актори з цього тексту і цих персонажів, які їм не зрозумілі, починають ніби насміхатися. І вистава виходить неправильно комічна. Тому подумав, що їм варто пожити в цих реаліях і ми поїхали на місяць в село Комерники Львівської області. Там ходили працювати, спілкувалися з бабусями, яким вже за дев’яносто. Ці жінки були майже в тій самій ситуації, що й Буна. Після поїздки вистава почала набувати зовсім інший тон.

Півроку ми грали виставу в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого, після цього вона переселилася до Центру сучасного мистецтва «Дах», яким керує Влад Троїцький. Вистава сподобалася Генеральному директору Театру ім. Івана Франка Михайлу Захаревичу, він запропонував перенести її на сцену цього театру. До речі, сьогодні тут працюють майже всі зайняті в ній актори.

Спектакль за цей час змінився. Спочатку мене дратувало, що актори не можуть працювати в психологічно-побутовому жанрі, а намагаються щось грати. Тому в першій постановці я вирішив гіперболізувати. Була справжня їжа, хата, автентичні меблі. Ми навіть привозили з собою закрутки і виставляли їх на сцені. А потім, коли цей етап вже пройшов, ми зробили чистку. Лишили кілька лав і лишився чистий театр, коли глядач вже може для себе щось домислювати, а не тільки бачити перед собою побутовий результат.

— Чим Вас зацікавила п’єса Віри Маковій?

— По перше сьогодні маємо в сучасному українському театрі дефіцит української драматургії. Тому намагаюся шукати сучасних молодих драматургів. По-друге — я ніколи не отримував стільки задоволення, як від прочитання п’єси «Буна». Найперше, що мене в ній вразило, це відвертість, правда і любов з якою написаний сам матеріал. Автор кілька місяців жила в селі, записувала діалоги. Всі персонажі реальні.

Буна після тієї тиранії, яку ми спостерігаємо протягом всієї вистави, наприкінці розповідає автобіографічну історію про те, що вона пережила і що зробило її такою. І головна репліка цього монологу в тому, що вона пережила безліч травм, але для неї щастя помирати на рідній землі.

А що цей монолог означає для глядачів, що таке помирати на своїй землі? На ці питання я б не хотів відповідати. Моя мета, щоб для глядача вистава продовжувалася і після її перегляду.

Роль головної героїні виконує Христина Федорак, це молода артистка, якій лише 23 роки. Її однокурсник Іван Шаран, який грає Митра, родом зі Львівщини. Анна Глухенька і Марічка Штирбулова прекрасно виконують автентичні пісні. До речі, пісні ми підбирали з різних регіонів України і кожна з них має у виставі окремий сенс. Роман Ясіновський (Петро), який знімався у фільмі «Кіборги», на сьогодні вже досить відомий актор. А Ганна Снігур грає онучку. Хотів би вже подарувати цю виставу акторам, щоб вони вже не залежали від режисера, а шукали щось своє.

Вистава вже взяла участь у кількох фестивалях. Зокрема їздили на чудовий фестиваль Порто Франко, який організовує директор-художній керівник Івано-Франківського академічного музично-драматичного театру ім. Івана Франка Ростислав Держипільський. А на Одеському фестивалі «Молоко» вибороли гран-прі.

— Над чим працюєте зараз?

— У Київському академічному драматичному театрі на Подолі завершую роботу над виставою за п’єсою сучасного драматурга Івана Варипаєва, який зараз мешкає в Польщі. У нього екзистенційні теми, сучасна мова. Це досить цікавий автор і я давно хотів з ним попрацювати. Переклад здійснив сучасний український драматург Павло Ар’є. На лютий запланована прем’єра.

А після Нового року маю надію, що ми з молодими акторами на камерній сцені Театру ім. Івана Франка поставимо виставу за сучасним драматургом Мартіном Макдонахом. У його творі багато схожого з «Землею» О. Кобилянської. Після смерті батька двоє братів не можуть поділити будинок, який їм дістався у спадщину. Фабули теми я б не хотів розкривати. У нас буде своя тема. Вона, можливо, не зовсім причетна до самої п’єси. В якійсь мірі це буде експеримент.

На великій сцені до сторіччя театру готую досить великий проект для дітей. Можливо це буде сучасний роман німецького автора. Втілюватиму його в наступному сезоні. Також працюю над авторською п’єсою, що буде складатися з двох чи трьох дій, сюди увійдуть кращі прозові твори українських письменників. У перші дії будуть представлені класики ХІХ-ХХ столітть, у другій — шестидесятники. Робоча назва п’єси — «Проза». Її також планую поставити у наступному театральному сезоні.

Працюючи над класикою ти розумієш, що в неї навчаєшся. З поваги до автора класичного твору намагаєшся займатися не інтерпретацією, а відкриваєш його для глядача саме сьогодні.

Але виникають великі проблеми з сучасною драматургією. Я спостерігаю як українська проза пішла вперед, а сучасних драматургів дуже не вистачає. Моя ж мрія — більше працювати саме з сучасною українською драматургією.