Петро ІЛЬЧЕНКО: «Хочу побачити виставу очима глядача»

— Чия була ідея поставити цю виставу на сцені Театру Франка?

— Це була ідея керівництва нашого театру. Тому що я на жаль не знайомий глибоко саме з драматургією Канади. Це мій мінус. Як відомо, в цій країні величезна увага приділяється мистецтву взагалі і, театру, зокрема. Також, там блискучий кінематограф.

Раніше ця тема мене обходила. І я думаю, що даремно, ще й тому, що Канада для України це моральний авторитет і в нас велика спорідненість у багатьох контекстах. До того ж багато українців живуть в цій країні. Як виявилося, проблеми, що порушені в цій п’єсі, надзвичайно хвилюють і нас, українців. Сподіваюсь, що далі ми будемо більше знати одне про одного.

Спочатку сам матеріал важко сприймався постановочною і виконавською групою. Тому що манера написання п’єси на межі між психологічним театром і театром знакової системи. Тут поєдналося кілька напрямків. Виставу треба було робити на акторів старшого покоління, а вони більше тяжіють до психологічно-побутового театру, до театру внутрішніх пристрастей, до системи мелодраматичного виразу.

А тут автор зразу застерігає, що п’єса умовна і не прямолінійна. Він намагається вибудувати больові сцени з загальної мозаїки і тільки в кінці вибудовується загальна картина. Це вимагає певної майстерності і напруженості в роботі, а потім у триманні вистави. Оскільки, якщо буде розслабленість між певними окремими картинами, то може виникнути розрив у сюжетній лінії, у сприйнятті. Такий розрив у сюжетній лінії, самій історії лякає глядача, він може не сприймати історію.

Але труднощі загартовують. Під кінець репетицій вже всі були на стороні автора, п’єси і героїв. Наша постановочна і виконавська групи перейнялися п’єсою, з любов’ю працювали і доводили цю справу до прем’єри.

— Як довго тривали репетиції?

— Трохи більше трьох місяців. Почали ще перед Новим роком. Було достатньою часу. Також керівництво виділило нам достатньо засобів і спеціалістів.

У виставі грають переважно актори старшого покоління. Робота з ними вимагала терплячості, певного темпоритму. Ми ставили перед собою серйозне завдання. Мали поставити цікавий матеріал з людьми, які мають великий досвід, але вже трохи позбавлені фізичних сил.

Спочатку всі дійшли до висновку, що у п’єсі забагато песимізму. Але як почали розбиратися, то зрозуміли, що насправді все з точністю до навпаки. Песимізм — це реальна ситуація цих людей. Але величезний оптимізм полягає в тому, що в людей, яких позбавляють найціннішого, можливості спілкуватися, загострюється саме імпульсивне існування. А це кохання, жертовність, потяг одне до одного. Виявилося, що коли люди потрапили в зону величезної біди, тяжкої хвороби, вони пізнали щось таке, чого не пізнавали за все життя. Вони пізнали турботу, увагу, любов. А любов, це найвище почуття, яке дарує нам Господь. Багато людей проходять життя і не пізнають цього великого почуття. А наші герої пізнають. І в цьому величезний оптимізм.

— Асистент режисера народна артистка України Галина Яблонська. Розкажіть про Вашу творчу співпрацю.

— Наша співпраця триває вже протягом тривалого періоду. Двадцять років Галина Гілярівна грає у виставі «Шельменко-денщик». Майже десять років у «Самотній леді». Неодноразово разом їздили на фестивалі, гастролі.

В артистки величезна любов і жертовність до своєї професії, колосальна працездатність, неспокій, фантазія. Саме неспокій і фантазія допомогли Галині Гілярівні в цій роботі. Більше того, фінал розробляла саме вона. Здійснювала редакторську і текстову правку тих сцен, в яких брала участь. Іноді велике значення мали кома чи переставлене слово. Вона дійсно проробила велику роботу. Це не формальний асистент режисера.

Також Галина Гілярівна виконувала роль авторитету. Коли виникали якісь напруження, авторитет Яблонської все розв’язував. Могли сперечатися до тих пір, поки вона не скаже свою думку.

Ми робили і хочемо, щоб ця вистава була на Яблонську. Водночас я впевнений, що в Галини Гілярівни будуть ще нові прем’єри. Сподіваємось, що вона відзначить на сцені і свій столітній ювілей. А поки що виконуватиме завдання цього часу і в цій виставі.

— Одна з головних тем вистави стосунки між представниками різних поколінь?

— Не тільки між різними поколіннями, але й між різними членами родини. Справа в тому, що, як не дивно, рідні часто-густо стають нам чужими, сторонніми. А сторонні — своїми, рідними.

Це видно, коли ми проводжаємо людину в останню путь. І бачимо, що чужі проводжають, а свої — хтось у відрядженні, хтось захворів, а хтось дуже зайнятий. Кожен раз роблю для себе висновок, значить він не дуже хотів. Думаю, що хвороби виникають там, де є порушення на кодовому рівні. Вони не від фізіології, а від душевних катаклізмів.

У виставі підіймаються проблеми не старшого покоління, а всіх нас. Ми не можемо цього уникнути. Але спробувати підготуватися, прибрати причини, створити комфортні умови для цих людей ми повинні. Тобто ми говоримо не про хворобу, а про душевний контекст, над яким маємо працювати кожної миті.

Не треба думати, що ми колись засучимо рукава в почнемо працювати Потрібно було починати працювати ще вчора. Але навіть коли залишився один день життя не пізно почати все спочатку. Якщо ми почнемо сьогодні, це значно краще ніж взагалі ніколи не будемо починати цієї справи.

Протиріччя не тому, що люди злі, а тому, що життя складне. Лише бур’ян росте сам по собі. А все, що належить до культури спілкування, культури життя, до культури творення вимагає величезних зусиль. Душа повинна трудитися.

— Будь-ласка кілька слів про виконавців.

— Думаю, що я вибрав дуже талановитих акторів. Почну з корифеїв. Це, звичайно ж, Галина Яблонська, Галина Семененко, Зінаїда Цесаренко, Ніна Гіляровська, Олег Шаварський. Це все люди старшого покоління, які мають величезні заслуги, величезний досвід, внесли величезний внесок у розвиток українського театру. Блискуче середнє покоління — Ірина Дорошенко, Володимир Нечепоренко, Олександр Логінов, Валентина Ілляшенко, Наталія Перчевська, які вже зробили багато, але я впевнений, що попереду в них багато творчих досягнень. І, звичайно ж, покоління молоді: Наталія Ярошенко, Тарас Жирко, Вадим Полікарпов, Анастасія Добриніна, Віра Зінєвіч, Тетяна Луценко, Ірина Мельник, Дмитро Завадський, Олексій Паламаренко. Це ще молоді люди за запалом і енергією.

Намагалися підбирати акторів, щоб вони комунікативно підходили один до одного. Прагнемо, щоб була гармонія у виставі. Адже в кінці хочемо закликати глядачів до духовної і душевної гармонії. Тільки вона дасть нам можливість максимально проявити свої здібності.

— Що можете сказати про сценографію?

— Декорації і костюми робила цікавий художник Анна Духовична. Вона тільки нещодавно прийшла до нашого театру, і мені запропонував попрацювати з нею наш головний художник. Як на мене, Анна бискуче виконала свою роботу. Вона створила все, що ми сприймаємо у виставі очима: світло, відеоряд, костюми, сценографію, графіку. Вона вже досить відома. Раніше була головним художником Вінницького обласного українського музично-драматичного театру ім. Миколи Садовського. Одна з останніх учениць нашого генія Данила Лідера. А благословення майстра майже завжди справджується. Анна мислить динамічно, знаково. Іноді я боюся знакової системи, бо вона буває формальною, а в Ані — смислово-емоційна.

Театр мені здається мистецтвом динамічним і емоційним, мистецтвом, яке змушене викликати емоції не колись, а саме сьогодні. Мені часто кажуть, що цей художник, цей режисер, ця вистава на потім. У театрі так не може бути. Вистава не може запізнюватися, або бігти вперед. Інакше не відбудеться контакт між виставою і глядачем. А вистава без глядача це нонсенс.

П’єсу можна поставити і через 1000 років, а виставу ні. І бажання з часом зробити реанімацію вистави теж дурниця. Змінюється час, змінюється мислення, може навіть змінитися вектор нашого мислення. Приміром, ми сімдесят років будували «світле майбутнє», а потім зрозуміли, що не туди йдемо.

— Трохи детальніше про відеоряд.

— Він у нас чорно-білий, бо показане сприйняття світу хворими людьми. Лише на початку другої дії він кольоровий, де бачимо двох здорових людей. Це Вірджил і його дочка. Для них світ забарвлений в ті кольори, в які він забарвлений насправді.

Чорно-білим відеорядом ми хотіли підкреслити, що в цих людей особливе сприйняття. Нам здається, що вони бачать так як ми, але насправді це не так. І швидше ми маємо під них підлаштовуватися, ніж змушувати їх підлаштовуватись під нас.

Але щастя, що ці люди можуть сприймати світ як чорно-білий. У нас є ще третій варіант — картинка, як непрацюючий телевізор. Це вже коли людина дивиться на світ і бачить лише мерехтіння.

— Хто створював музичне оформлення?

— Наші молоді люди, які працюють у звуковому цеху. Це Іван Руденко та Анна Глухенька. Запропонували їм зробити музичне оформлення і вони ризикнули.

Я залишився задоволений їхньою роботою. Вони намагаються почути цей світ. У них є смак і цікавий погляд. Думаю, що згодом вони будуть не тільки звукорежисерами, але й музикантами. Тому що люди, які займаються цією роботою, обов’язково виконують місію музиканта.

— Настільки Ви задоволені першими показами вистави?

— Важко відповісти однозначно. Мій педагог Леонід Олійник говорив: «Будьте особливо обережні на останньому етапі. Ви можете багато нашкодити, часто-густо ви втрачаєте об’єктивність».

Я хочу побачити виставу очима глядача. Хочу, щоб погляд мій і постановочно-виконавчої групи й наші больові точки зійшлися з глядацькими. Коли вони сходяться, відбувається діалог, а він дуже важливий. Як зазначив Георгій Товстоногов: «Дуже важливо, що думаю я, режисер. Не менш важливо, що думають вони, які потім прийдуть для спілкування з нашою виставою. І якщо це зійшлося, воно стає об’єктивною одиницею, об’єктивним явищем».

Я можу прокричати свою думку. Будь-яка вистава, будь-який твір, це суб’єктивний погляд. А мені дуже важливо, щоб те, що ми прокричали, сприйняли глядачі. Не важливо, щоб вони сприйняли мої думки, а треба, щоб вони схвилювалися і цього буде достатньо.

Кожна людина мудра. Якщо вона схвилюється, то прийме правильне рішення. Звідки йдуть наші проблеми? Від того, що люди байдужі. А ми хочемо вибити їх з цієї байдужості. Сказати, зацікавити, звернути хоча б увагу. Якби ми не були байдужими, то Київ, вся наша держава, були б іншими.

Якщо нам вдається схвилювати глядача, значить ми створили повноцінний продукт.

— Як давно Ви служите в Театрі Франка?

— Перший раз зайшов у репетиційну аудиторію 1 листопада 1980 року. Я тоді ще навчався в театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого). Мене взяв Сергій Данченко, який тоді був художнім керівником театру. Я ставив виставу «Вікентій премудрий», за п’єсою Ярослава Стельмаха. Разом з С. Данченком поставив «Загибель ескадри», що перемогла на всесоюзному фестивалі.

А з осені 1981 року — режисер цього уславленого театру. За цей час поставив більше 40 вистав, не рахуючи робіт зі студентами та самодіяльними колективами. Крім Театру Франка ставив вистави в Театрі оперети, що нині має статус національного і в Національній музичній академії ім. Петра Чайковського. Ставити вистави в інших містах не мав можливості, адже ще й викладаю в трьох вишах. Зараз у репертуарі нашого театру дев’ять моїх вистав (у семи виступаю як режисер і в двох як керівник постановок) і одна в репертуарі Національної музакадемії.

Вистави як діти. Якщо й є улюблені, то я в цьому не зізнаюся. Режисер — це батько вистави. А її мати — це постановочна група та драматургія і глядач. Дитя повинно мати двох батьків. Так само і вистава.

Певна частина моїх вистав живе довго. І це не може не радувати. Всі їх об’єднує тема, яку я обрав ще в інституті. Навіть не я її обрав, а вона обрала мене. Це тема людини, яка несправедливо названа маленькою. Швидше це навіть не маленька, а скромна людина. Буває, що якась проста жінка чи простий чоловік на своєму місці створюють гармонію. А ті, хто має високі чини і посади часто роблять дисгармонію.

Ставлю вистави про себе. Кайдаш — це я, Мартин Боруля — ця я, Шельменко — це я. Їхні комплекси знаходжу в собі.

— Про що мріє Петро Ільченко?

— Хотів би поставити Едуардо де Філіппо. Він близький тому, що українці та італійці подібні на емоційному, мовному та ментальному рівнях. Я його ставив ще в інституті. А в Театрі Франка свого часу поставив виставу «Привиди», в якій грали Богдан Ступка та Олексій Пєтухов. Є інші автори, яких хотів би поставити, але крім моїх бажань також є репертуарна політика театру.

Мрію ще обов’язково поставити українську п’єсу. Дивуюсь, коли кажуть, що українська п’єса не піде, що вона не сприйметься. А я запитую: «як нам можна оцінювати цей світ, як не з позицій української п’єси?» Добре, що ми беремо Шекспіра. Але в наших проблемах, в нашому відчутті це обов’язково призма Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного, Івана Франка.

Колись я дивився як американці поставили нашого «Тараса Бульбу», було смішно. Можливо й ми виглядаємо смішно, коли беремося за їхню драматургію, тому що ми трансформуємо її на наше світобачення. Хоча насправді нічого страшного в цьому немає, адже ми беремо не форму, а зміст. А по змісту всі однакові. Всі хочуть бути здоровими, щасливими, багатими, щоб були комфорт, здоров’я і любов. Але зовні ми дуже різнимося і не можемо без української позиції.