Віктор ГУЦАЛ: «Все треба робити з любов’ю!»

— Коли Ви почали займатися музикою?

— Хотів би теплим словом згадати своїх батьків. Напевне саме батьки помічають здібності у своєї дитини і направляють її до музики чи чогось іншого. Моя сім’я завжди була музичною. Часто співали, навіть хором.

Після першого класу вступив до музичної десятирічки у Львові. Отож, можна сказати, що я з восьми років професіонал. Напевне саме в дитячому віці потрібно починати здобувати професійну освіту, аби досягти успіхів у музиці.

Мені купили домру. Це був найдешевший музичний інструмент. Але дуже цікавий. Навчався на ньому грати з великим задоволенням. Після закінчення десятирічки по цьому музичному інструменту вступив на навчання до Київської консерваторії (нині Національна музична академії України ім. Петра Чайковського).

Дуже вдячний педагогам. Насамперед хотів би згадати свого львівського вчителя Леоніда Григоровича Бендерського. Це був досвідчений педагог, умів прекрасно працювати з дітьми, був справжнім ентузіастом своєї справи. Можна сказати, що він начебто передав мене до свого педагога — професора, завідуючого кафедрою народних інструментів Київської консерваторії Марка Мойсейовича Геліса. З задоволенням у нього навчався наступні 5 років. Паралельно здобував фах диригента у професора Юрія Іларіоновича Тарнопольського. Ці люди були не лише прекрасними педагогами, але й музикантами. Можна сказати, що у професійному плані вони поставили мене на ноги.

— Як склалася Ваша подальша доля?

— Коли закінчував четвертий курс мене рекомендували, аби я поїхав у Свердловськ (нині Єкатеринбург) на Уралі і почав викладати у Свердловській консерваторії. Але я не зміг без України, своїх батьків, родичів. Отож, пропрацювавши там два місяці повернувся на п’ятий курс Київської консерваторії, яку невдовзі успішно закінчив.

Ще під час навчання у консерваторії багато часу проводив у бібліотеці. Читав книжки про те, які були музичні інструменти, як вони виглядали. Всі ці знання дуже мені знадобилися в подальшій роботі.

Нам говорять, що скрипка не український народний інструмент. Але подивіться на фрески Софії Київської, яким вже тисяча років. Там можна побачити музиканта, який грає на музичному інструменті, що нагадує скрипку. Звичайно, це не скрипка у тому вигляді, яку ми бачимо сьогодні, але це прообраз цього музичного інструменту. А раз він був зображений на фресці, значить мав велике розповсюдження в побуті. Скрипка, як і сопілка, це музичний інструмент, що був поширений по всій Україні. Я вже не кажу про бандуру, кобзу, цимбали. І таких інструментів безліч.

— В оркестрі народних інструментів Ви від дня його заснування?

— Після закінчення консерваторії Анатолій Тимофійович Авдієвський взяв мене до Народного хору ім. Григорія Верьовки, до є пропрацював три роки. А на початку 1969-го перейшов у новостворений Оркестр народних інструментів.

Питання створення такого професійного колективу стояло давно і гостро. Тому що майже всі союзні республіки мали таки оркестри, окрім України. Це було дискримінацією. І це розумів не лише я, але й інші люди, які вболівали за українське мистецтво. Серед них видатні митці Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Пилип Козицький. Вони писали про це статті у пресі, активно велася дискусія чи потрібен такий оркестр. І хоча держава й не підтримала цю ідею, але він був створений завдяки Музично-хоровому товариству України, яким керували Сергій Козак і Олександр Чумак. Тоді це товариство мало свої майстерні, інші структури, що давали певні кошти. І ці кошти використали на таку благородну справу як створення нашого оркестру. У цей же час створили хорову капелу, яка нині носить ім’я Левка Ревуцького. Доручили створити оркестр Якову Івановичу Орлову, який тоді теж працював у Хорі ім. Григорія Верьовки і мені.

Я знав багатьох молодих музикантів, які щойно закінчили навчання у консерваторії, або ще продовжували вчитися. Декому з них запропонував працювати в оркестрі. Також об’їздив багато областей. Прийняли до оркестру музикантів з усієї України. І в цьому був великий позитив, бо кожен привносив у оркестр щось своє з того регіону, де він народився і вчився.

Це була складна робота, але дуже цікава. Також потрібно було знайти приміщення для репетицій. Ми пройшли організаційний період, і почалися репетиції. З самого початку оркестр користувався великою популярністю. За 50 років він пройшов довгий творчий шлях і досяг великих успіхів. Щасливий, що з цим колективом пов’язане моє життя.

— Однак у Вашій роботі в оркестрі була вимушена перерва.

— Досить швидко ми увійшли до переліку тих колективів, які створюють не лише культуру, але й імідж нашої держави. Але, не дивлячись на це, були різні перепони. Постійно виникали питання до нашої репертуарної політики. А також чому маємо таку велику кількість народних інструментів. Але ж ніде правди діти — саме в Україні здавна було найбільше музичних інструментів.

До того ж я написав «Запорізький марш», який ми виконали вже на першому нашому концерті 1969 року. Він дуже припав до вподоби людям, але не сподобався тодішнім ідеологам. Найбільше їм не подобалося, що ми підіймали патріотичний дух, свою культуру. Навіть говорили, що в «Запорізькому марші» відчутні мотиви пісень УПА.

Питали, що головне інтернаціональне чи національне. Якщо б сказав, що національне, то вважався б ворогом народу. Ми, звичайно, цього не говорили, але щодня працювали задля розвитку української культури.

1979 року мені сказали, що я не повинен працювати у цьому колективі. Добре, що лише «попросили» звільнитися, а не заарештували.

Через багато років, коли вже не стало Радянського Союзу, знов стали підіймати питання: «Що головне — національна чи глобальна культура?» Для мене це питання ніколи стояло.

Я звільнився і перейшов працювати на Українське радіо. Пропрацював там 5 років. Мені там теж дуже подобалося. На той час Українське радіо вело велику пропаганду нашого мистецтва, нашої культури. Записав багато музики з цим оркестром. До цих пір з приємністю прослуховую створені в ті роки фонограми.

А коли розпочалася горбачовська перебудова, я повернувся до Оркестру народних інструментів вже як художній керівник.

До речі після мого звільнення 1979 року всі записи «Запорізького маршу» розмагнітили. Записав його по-новому. Треба було створювати новий репертуар, дивитися, як розвивається мистецтво, вводити нові музичні інструменти. Було багато роботи. Я радий, що пройшов цей шлях з оркестром. І тепер ті роки можна з приємністю згадувати.

— Будь ласка, кілька слів про підготовку ювілейного концерту.

— Завжди, коли йдемо до якоїсь події, з’являється додаткова енергія, додаткові стимули. Все це допомагає при підготовці до такого концерту. Обрали Національну оперу України, бо це найкращий зал, тут найкраща акустика. Всі знакові концерти нашого оркестру відбуваються в цьому театрі, а солісти Національної опери беруть у них участь.

Для концерту обрали найкращі твори. Хотіли показати з чого ми починали, а значить із «Запорізького маршу». Потім — як далі розвивалася наша репертуарна політика. Звучала як народна музика, так і твори сучасних композиторів.

По-перше, показали наших виконавців. Серед них Тарас Столяр (бандура), Андрій Войчук і Володимир Овчарчин (цимбали), народний артист України Георгій Агратіна, який грав на свирілі. Також кращі солісти Національної опери Сергій Магера, Сусанна Чахоян, Валентин Дитюк, брати Приймаки. І корифей оперної сцени Марія Стеф’юк, яка співпрацює з нашим колективом вже багато років. Крім цього, були сучасні виконавці, з якими ми разом робимо концертні програми. Це Джамала, Олег Скрипка, Валерій Харчишин і гурт «Друга ріка».

У кінці на сцену вийшли всі солісти і разом заспівали «Многая літа». Цей класичний твір прозвучав у сучасному виконанні. Глядачам дуже сподобався, запрошували на біс.

На концерті було «Національне суспільне телебачення», отож сподіваємося, що невдовзі з’явиться телевізійна версія.

Завжди задоволений своїм колективом. Під час цього концерту всі виклалися на повну. Маємо багато відгуків, і всі позитивні. Цей концерт подарував не лише позитив, але й духовну радість. Впевнений, що лише так і повинно бути.

— Над чим працюєте зараз?

— Днями у Національній філармонії України провели концерт китайської музики. До участі в ньому запросили відомого китайського диригента, який залишився задоволеним співпрацею з нашим оркестром. Інший цікавий проект — спільний концерт з німецьким рок-гуртом «ACCEPT» у Національному палаці мистецтв «Україна». Нещодавно разом з Олегом Скрипкою здійснили гастролі по восьми містах України. Нам ніколи спочивати на лаврах, постійно рухаємося вперед.

Мрію, щоб у нашому колективі все було добре, аби людям було приємно працювати, щоб мої артисти отримували задоволення від того, що роблять. А від цього залежить, як ми доносимо своє мистецтво до слухачів. Адже якщо людина не задоволена тим, що вона робить, то її робота ніколи не принесе позитивного результату. Все треба робити з любов’ю і розумінням.

Хочеться, щоб наш оркестр працював ще багато років і ніколи не зупинявся на досягнутому. Адже які б не були досягнення, завжди є широке поле для розвитку.