Анатасія Осмоловська: «Різні погляди на виставу стимулюють до подальшої роботи»

Від часу написання комедії Михайла Старицького «За двома зайцями» минуло більш ніж 130 років. Було здійснено безліч постановок за цим твором. Нещодавно власний погляд на п’єсу показала молодий режисер Анастасія Осмоловська, яка поставила на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра виставу «ГОЛОХВАСТОFF».

— Це вже не перша Ваша режисерська робота. А з чого все почалося?

— Мій режисерський дебют також відбувся на сцені Київського театру драми і комедії. Я навчалася на 3 курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого. Мій викладач Едуард Маркович Митницький після перегляду студентських робіт вирішив об’єднати мою роботу за п’єсою сучасного драматурга Л. Проталіна та роботу Т. Антропової за п’єсою В. Сігарєва в одну виставу, що мала назву «Мене немає» (Пізно лякати…) Потім у цьому театрі поставила «Безхребетність» за п’єсою І. Лаузунд, але грали її на «Вільній сцені» Дмитра Богомазова. Після цього розпочала роботу над виставою за п’єсою Володимира Винниченка «Чорна пантера та білий ведмідь», але не склалося… І я вирішила зробити свою проектну виставу з актором М. Кукуюком, Т. Антроповою та музикантами. «For Love» за п’єсою М. Равенхілла «Fear and misery» — це була швидше не звичайна вистава, а музичний перформанс.

— Чим Вас зацікавила комедія Михайла Старицького, чому не змінюючи сюжету змінили діалоги, як робили інсценізацію, чому вирішили скоротити текст?

— Невдовзі Едуард Маркович знов запросив мене до співпраці і ніби жартома запропонував поставити «За двома зайцями». Спочатку не погодилася, бо матеріал, м’яко кажучи, не мій. І продовжувала пошук інших п’єс. Але потім склалося так, що я знову повернулася до цього твору. Захотілося поставити комедію і, водночас, попрацювати з українською класикою. Головною умовою Едуарда Митницького було зробити виставу сучасною, без так званої «шароварщини».

І ми почали… Інсценізація більше писалася «на ногах», у нас й досі немає тексту п’єси, що вийшла. Ми більше займалися придумуванням етюдів, а головною рушійною силою були пісні, які М. Кукуюк складав замість деяких монологів чи діалогів. Так поступово вимальовувалася своя п’єса, довелося дещо відкинути аби рухатися далі. До речі, мова вистави наближена до літературної. Ми не хотіли смішити людей суржиком. З одного боку це дуже легко і багато хто зараз використовує цей суржик, а з іншого — це банально і вже набридло.

Під час репетицій моїм головним завданням було налаштувати всіх акторів на вільну і дещо божевільну атмосферу, начебто просто поваляти дурня. У той же час потрібно було непомітно для виконавці контролювати їх, підштовхувати у правильному напрямку, не давати перейти межу дозволеного.

— Яку головну ідею Ви хотіли провести як режисер?

— У нашому трактуванні головний герой саме Голохвастов, а не Проня, на образі якої наголошують багато режисерів. Абсурд полягає в тому, що головний герой цієї історії, зовсім не герой, а антигерой — людина, яку і людиною назвати складно. Швидше це моральна потвора, яка стає кумиром публіки, завойовує своєю демонічністю та магнетизмом, поневолює майже кожного. А уявна сила грошей перетворює людей, особистостей на збіговисько маріонеток. Машина, що стоїть у центрі сцени, це така собі метафора — купа брухту, на якому нікуди вже не поїдеш. Люди здатні з цієї «купи» зробити модний арт-проект і віддати гроші тільки через те, що це модно. Те ж саме стосується і Голохвастова.

Всі виконавці — молодь. Спочатку планувалося, що гратимуть і актори старшого віку. Але в процесі репетицій довелося декого замінити, або переставити місцями. Приміром, Тамара Антропова спочатку мала грати Проню, але вийшло так, що взялася за Секлету. І саме її образ я вважаю головною родзинкою нашої вистави. Зі всіма, хто дійшов до фінішної прямої, працювалося легко, весело і в кайф.

Як вже згадала вище, музичне оформлення було нашою головною рушійною силою. Я давала напрямок, Михайло Кукуюк підхоплював, все це складав і вже вдосконалював з О. Петрожицьким та рештою музикантів.

Дуже рада, що мала змогу попрацювати з Олесею Головач, яка була художницею по костюмах та сценографом. Не дивлячись на молодий вік, Олеся вже має за плечами багато серйозних робіт. Вона не відкинула жодну з моїх ідей (що має бути машина, чи довжелезний стіл у Секлети), навпаки, все приймала, удосконалювала і збирала в єдиний пазл. Те саме можу сказати і про хореографа П. Івлюшкіна, який заразив усіх своєю енергією, швидко я якісно виконав усі поставлені перед ним завдання.

— Настільки задоволені своєї роботою?

— Дуже радію, що в нас аншлаги, навіть у травневі свята. Більшості глядачів сподобалася вистава. Та дехто категорично не сприймає нашу постановку, вважає, що це «паплюження української класики». Те, що погляди такі різні, на мою думку, дуже добре. Вони стимулюють до подальшої роботи. Вже прибрали багато вуличних висловів та розширили зони монологів Голохвастова. Вистава дуже складна у технічному плані, щодо світла і музичної комутації, також треба відточувати пластику і, головне, ще раз пройтися по акторським лініям. Однак проводити додаткові репетиції маємо змогу лише в день показу вистави.

Мрію поставити щось зі світової класики. Це обов’язково має бути комедія. Адже чорнухи у нас і так вистачає, й багато хто на цьому зараз спекулює. А от розсмішити глядача дуже важко, але хочеться робити саме це.