Михайло ІЛЛЄНКО: «Держава не може існувати без кіно»

Нещодавно ми писали про прес-конференцію, присвячену українському кінофестивалю короткометражних фільмів «Відкрита ніч. Дубль 22». Про те, як відбувався фестиваль наша розмова з президентом і арт-директором «Відкритої ночі» Михайлом Іллєнком.

— Як виникла ідея проведення кінофестивалю «Відкрита ніч»?

— У 90-ті роки виробництво кіно в Україні майже зупинилося. Але парадокс полягав у тому, що студентське дипломне кіно регулярно одержувало призи на міжнародних кінофестивалях. Наші фільми не дуже цінувалися на кінофорумах, що відбувалися в Україні. Тут їх попросту соромилися. Зовсім інше ставлення було за кордоном.

Хотілося якось це кіно підтримати і в нас. Запропонували таку схему — збирати наше кіно, дивитися його самим і оцінювати. У зв’язку з тим, що українського кіно було мало, ми розуміли, що зібрати фільмів на повноцінний фестиваль, який би тривав тиждень, не зможемо. А коли реально оцінили можливості, то зрозуміли, що на одну ніч набереться. Так виникла ідея, яка не вмирає вже 22 роки. В основному це кіно режисерів молодого чи середнього покоління або студентів.

Перший фестиваль відбувався у маленькому дворику на Андріївському узвозі м. Києва. Ніякого фінансування не було. Те що могли зібрали і вклали в цей волонтерський проект. Напередодні йшов дощ. Фестиваль починався і закінчувався під дощем. Але публіка не розійшлася. Люди під парасольками подивилися програму. Всім страшенно сподобалося.

З другого фестивалю нас вже підтримало Держкіно України — виділило певні кошти на придбання апаратури. Держава почала звертати на нас увагу. Всі подальші фестивалі мали підтримку від Держкіно, Міністерства культури України, а останнім часом, від Державного агентства України з питань кіно. Зростанню престижу «Відкритої ночі» сприяло те, що в його журі погоджувалися працювати такі відомі митці як Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, Іван Малкович, Богдан Ступка, Оксана Забужко, Сергій Фоменко (Фома)… Можна згадувати імена багатьох режисерів, письменників, музикантів.

Атмосфера проведення фестивалю надзвичайно романтична. Ніч, зорі, зустріч сходу сонця. Ми звикли бачити схід сонця з екранів телевізорів, а тут воно сходить над Дніпром і в цей час оголошують переможців.

Хоча фестиваль і маленький, але пристрасті вирують серйозні. Одного разу пропала напруга і вимкнувся екран, почали шукати причину, з’єднали дроти. А вранці, коли вже розвиднилося, виявилося, що хтось не витримав конкуренції і перекусив кабель, при цьому ризикуючи життям. На щастя все обійшлося добре.

А взагалі фестиваль — це добра нагода побачитися зі своїми колегами. Кожен з нас на своїй орбіті. Тут можемо поспілкуватися, багато про що розповісти один одному.

— Будь-ласка кілька слів про 22-й фестиваль.

— Він у нас відбувався традиційно. Ми дивилися українське кіно. Комусь якийсь фільм сподобався або не сподобався, це вже інша справа. Головне, що дивилися саме українське кіно. Це було зрозуміло як з контексту фільмів, історичної або сучасної тематики, так і з мови.

Цього року на фестивалі було більше людей ніж зазвичай. Напевне спрацювала візуальна реклама, яка була по всьому Києву. Можливо допомогла ще одна обставина. Як відомо, журі працює всю ніч. На світанку до глядачів виходять ці поважні люди, починають оголошувати переможців, а багатьох з них немає. Адже дехто з учасників, після перегляду свого фільму, залишає фестиваль. Логіка така — раз я одержав приз, значить мені його передадуть. Було страшенно незручно. На минулому фестиваль, завдяки Райффайзен банку «Аваль» головний приз складав 50 тисяч гривень. Але володар гран-прі не з’явився на нагородження. І тоді ми додали до регламенту пункт, якщо на церемонії нагородження немає переможця, або його представника, який буде вказаний в анкеті учасника, то ці кошти передаються до грошового фонду наступного фестивалю. І всі знали, що у цьому році головний приз вже буде 100 тисяч, отож з нетерпіння чекали, хто ж одержить ці гроші.

Несподіванкою для багатьох стало те, що гран-прі фестивалю отримала анімаційна стрічка «Кохання» режисера Микити Лиськова. Анімація — це матеріалізація неймовірних фантазій. Вона добре зрозуміла глядачеві, але переповісти її складно. Це те саме, що розповідати музику, або танцювати архітектуру. Також серед переможців фільми «LoveSoks» режисера Юлії Дегліної (номінація «Ігрове кіно»), «Після вогню» Андраніка Берберяна («Неігрове кіно»), «Петрівка-реквієм» Катерини Возниці («Анімаційне кіно») та багато інших. А приз глядацьких симпатій здобув фільм Сергія Зленка «Влипла», що став його режисерським дебютом.

Перший фестиваль показували на одному екрані в Києві. А потім почали домовлятися з різними містами, селами, кіноклубами, діаспорою, щоб вони одночасно з нами синхронно прокручували нашу програму. Перед цим ми передаємо їм через Інтернет наші стрічки, афіші, каталоги. Якщо сім років тому було п’ять чи шість таких екранів, то 2019-го вже більше сотні. Більше двадцяти кіномайданчиків додалося лише в цьому році. 10 екранів було за кордоном, а дев’ять, чим ми особливо пишаємося, у прифронтовій зоні. Ми зафіксували ці майданчики, надіслали фото до Книги рекордів України. Рекорд України зафіксували у номінації «Мистецтво, масові заходи».

Крім згаданих вище, вже багато років у проведенні фестивалю надає допомогу КМДА, цього року вперше відгукнувся Український культурний фонд. Традиційні наші партнери — брати Капранови і видавництво «Зелений пес». Також маємо багато технічних партнерів. Останні роки наш приймає арт-причал і це дуже важливо. Адже фестиваль відбувається вночі, а проводити такі заходи у місті після 23-ї години проблематично. Саме через цю проблему свого часу нам довелося відмовитися від Андріївського узвозу.

Цього року до участі у фестивалі зголосилися маже 100 фільмів. Це результат того, що в останні п’ять років українське кіно почало активно набирати оберти. З’явилися нові повнометражні і короткометражні фільми. І зараз маємо чималу конкуренцію, адже за ніч можемо показати не більше ніж 40 стрічок.

Були пропозиції розширити фестиваль до кількох діб. Але це нічний кінофорум і проводити його більше однієї ночі нереально. Адже на другу ніч люди просто не прийдуть.

— Перед конкурсною програмою показали Ваш фільм «Сьомий маршрут». Що це за стрічка?

— Фестиваль розпочинається о 21.00. А о 19 годині ми зазвичай показуємо один фільм і робимо це так, щоб можна було поспілкуватися з режисером. Представили мій фільм 1997 року, який мало хто бачив. На той час українського кіно на екранах практично не було, до того ж покоління, яке приходить на фестиваль, це переважно молоді люди, які тоді лише вчилися ходити і говорити. Отож, більшість побачила цей фільм уперше.

Я розповів історію, яку спершу почув як легенду. Хоча вже тоді підозрював, що насправді це не легенда. А закінчилося це тим, що після того, як відбулася прем’єра, у мене залунав дзвоник телефона і невідомий голос промовив: «Мені сказали, що ви зняли фільм про мене». Я познайомився з цією людиною, він подивився цей фільм. У мене були побоювання, як прототип сприйме цю стрічку. У фільмі йдеться про українського поета (Олександр Войтенко), який у 70-ті роки опинився у зоні небезпечній для існування. Це був період коли відбувалися суди над Стусом, переслідування Параджанова. У фільмі змальований лише один день, але він став знаковим для його життя. Олександр сказав, що в основному в стрічці все змальовано так, як і було насправді.

— Наразі багато говорять про відродження українського кіно. Дійсно все так добре, чи існують проблеми?

— У кіно завжди є проблеми. Воно допоки не може обійтися без законодавчої та фінансової підтримки від держави. Але в державі також є проблеми: держава не може обійтися без власного кіно. Важко згадати сучасну, самодостатню, сильну державу, яка б не мала свого кіно, а імпортувала його з іншої країни. Ми довгий час імпортували кіно з Росії. При цьому забували, що з імпортом розваг врешті приходить імпорт ідей, концепцій і, врешті-решт, це перетворюється на зомбування.

Те, що в нас нарешті запрацювало власне кіно — це однака здорового суспільства. Однак, нині точаться розмови щодо повернення російських телесеріалів. Якщо б це сталося, це було б катастрофою, адже нас би повернули назад у СРСР. Ми повинні мати своє кіно і дивитися на себе в це люстерко.

Українські режисери, вже якось навчилися вирішувати свої проблеми. Але буває важко. Дуже довго робив свій останній на сьогодні фільм «Толока» — майже шість років. З них 5 — простоїв. Спочатку були гроші, потім вони закінчилися. І лише нещодавно завершили роботу.

Прем’єра відбудеться у березні. Можливо паралельно з Києвом фільм відразу покажуть ще в кількох містах. До цього треба організувати серйозну рекламну кампанію. Глядач повинен спочатку почути, зацікавитися. Ми його маємо заінтригувати. Лише тоді отримаємо результат.

— Зараз виникає багато нових кіностудій. А яка ситуація з Національною кіностудією ім. Олександра Довженка, що нещодавно відзначила 90-літній ювілей?

— Настільки я знаю, там ситуація не дуже весела. Збіглося багато чинників, що ускладнюють життя цієї кіностудії. Зараз технології дуже змінилися, нині зовсім інша структура кінематографа. Перемагають невеликі кіностудії, де все компактно. А Кіностудія Довженка — досить велике господарство, яке треба доглядати, утримувати. Це складно.

— Припинили своє існування столичні кінотеатри «Україна» і «Київ». Що можете сказати з цього приводу?

— Коментувати непросто. Я почав вивчати цю проблему. Там дуже складні питання власності і їх важко оцінити стороннім поглядом. Хоча, звісно, це дуже сумний факт. Кінотеатри мали прекрасну репутацію у глядача. У них був свій не лише прокатний, але й фестивальний репертуар. Це були справжні культурні центри і буде шкода, якщо у «Києві» відкриють щось на зразок казино. Можливо у цьому питанні потрібно бути активнішою громадськості. Приміром, завдяки небайдужій позиції митців нещодавно вдалося ще на три роки відстояти Будинок актора.

— Яким буде фестиваль «Відкрита ніч. Дубль 23»?

— Відкриємо його 27 червня наступного року. Вже традиційно у ніч з суботи на неділю. Не змінюватимемо формату. А нас не буде міжнародного кінофоруму, а знов буде фестиваль короткометражних українських фільмів. І кожен глядач після «Відкритої ночі» зможе сказати: «Я дивився українське кіно!»