Пошук втрачених кіноскарбів

До 25-річчя Довженко-Центру відкрили Музей кіно, робота над створенням якого тривала багато років. Прем’єрна виставка «ВУФКУ. Lost & Found» розкриває історію міжнародного успіху Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) державної організації, яка у 20-ті роки сформувала успішну українську кіноіндустрію. ВУФКУ стало одним з кіногігантів у тогочасній Європі, вже серед сучасників здобувши славу «українського Голівуду».

Представлена виставка — це історія про революційний вибух в українському кіно, один із науспішніших модернізацій них проєктів нашої культури, який було знищено й забуто майже на століття.

Мультімедійна експозиція у відновлених приміщеннях Довженко-Центру площею 1500 кв. м представляє експонати з провідних українських музеїв та небачені скарби з колекції Довженко-Центру. Рідкісні кадри фільмів, кінохронік та анімації, унікальні архівні документи та фото, що переносять глядача в атмосферу буремних 1920-х.

Проєкт поєднав тогочасну та сучасну літературу, музику, дизайн та візуальні мистецтва. До створення експозиції долучилися Алла Загайкевич, Георгій Потопальський, Олександр Бурлака, Анатолій Бєлов та група Sensorama, Микола Рідний, Ірина Стасюк, Олексій Нікітін, Олександр Ірванець, Антон Санченко, Тетяна Малярчук, Наталка Сняданко, Ірина Цілик.

Виставка стала результатом масштабного дослідження команди Довженко-Центру, що розпочалася 2012 року публічними показами українського німого кіно з сучасними саундтреками. Відтоді в культурний обіг повернуто десятки фільмів, віднайдених в Україні та за кордоном.

У травні цього року вийшов друком однойменний каталог, який здобув спеціальну відзнаку конкурсу дизайну Книжкового арсеналу та увійшов у колекцію найкрасивіших книжок світу міжнародного фонду «Мистецтво книги».

Відкриваючи проєкт генеральний директор Довженко-Центру Іван Козленко наголосив на тому, виставка «ВУФКУ. Lost & Found», це перша спроба представити українську культурну революцію 1920-х синтетично, через найбільш популярне медіа — кіно. Завдання виставки не лише реконструювати ВУФКУ, а й поставити низку незручних запитань, відповіді на які критично необхідні сьогодні.

Серед цих запитань: Що робити зі спадком радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи засвоїти? Яке місце цього мистецтва в новітній українській ідентичності? Чи можлива його «декомунізація»? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? Чи правильно характеризувати 1920-ті роки терміном «Розстріляне відродження», ігноруючи очевидні успіхи доби? На них немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо цих питань буде неповною без комплексного висвітлення феномену кіно 1920-х.

Заступниця виконавчого директора з проєктної роботи, член дирекції Українського культурного фонду Надія Ковальчук звернула увагу на те, що українське кіно має надзвичайну історію. Її мають знати не лише фахівці, але й широке коло шанувальників цього виду мистецтва. Відкриття нового музею знакова подія не лише для культури, а й усього життя сучасної України. Пані Надія побажала, аби суспільний діалог продовжувався. Щоб це був майданчик для спілкування і про минуле, і про майбутнє. Щоб починання Довженко-Центру знайшли підтримку держави.

Керівниця Музею кіно Довженко-Центру Олена Гончарук підкреслила, що новий музей розповідатиме про магію кіно і хімію його взаємодії із відчуттями глядача. Тут прагнуть створити музей динамічний, як саме кіно. Адже воно більш вільне, ніж інші види мистецтва у подоланні часових, просторових, мовних чи фізичних кордонів. Простір-трансформер Музею в Довженко-Центрі якнайкраще придатний для оприлюднення ідей — мінімум дизайну, максимум свободи. Головний предмет його збереження та дослідження: образи, ідеї, конструкти, стереотипи, явища, феномени, відображені в кіно. Його призначення — стати простором комунікації і взаємодії, в якому глядач зможе пізнати себе і рефлексувати через кіномистецтво. Тут бачать музей у найширшому сенсі для різних людей, яких об’єднує захоплення чарами кінематографії.

А керівник кіноархіву Довженко-Центру Станіслав Мензелевський підкреслив, що нова виставка, це величезний масив інформації для підготовленого глядача. Цей масив передбачає роботу аудиторії над пошуком того, що було втрачено. Більша половина фільмів, створених у 20-ті роки була втрачена. Частина ж стрічок в епоху сталінізму була цензурована і відкладена на полиці. Саме ці фільми і збереглися. Отож, в Україні найбільший у Європі (приблизно 46%) відсоток збережених фільмів. Але були втрачені люди, досвід, культурна ідентичність.

Досвід ВУФКУ на перший погляд архаїчний, дуже віддалений від нас. Але насправді це досвід, якого нам сьогодні так не вистачає. Він дуже актуальний і дуже сучасний. Кіно у 20-ті роки було німим. Але це міф. Адже насправді кіно ніколи не було німим. Фільми демонструвалися у музичному супроводі, інколи титри озвучувалися у ролях.

Представники ЗМІ мали змогу ознайомитися з виставкою, яка розповідає про те, що хоча ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) і проіснувало неповні дев’ять років (1922−1930), але встигло випустити на екран понад 140 ігрових фільмів, кількасот неігрових стрічок і журналів кінохроніки, десятки анімаційних мультиплікатів, здобути славу «українського Голлівуду» та взяти під контроль усі аспекти кінематографічного процесу — кіновиробництво, прокат, кінопресу, пропаганду, освіту.

Економічна успішність, культурна автономія та інклюзивна кадрова політика дозволили ВУФКУ долучити до своєї діяльності найяскравіших митців, режисерів, операторів, сценаристів, критиків свого часу і стати міжнародною авангардною платформою для сміливих експериментів. Серед них, зокрема Дзиґа Вертов, Михайло Кауфман, Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Василь Кричевський, Данило Демуцький, Петро Чардинін, Лесь Курбас, Михайль Семенко, Юрко Тютюнник, Юрій Яновський.

Після 1929 року утиски, численні звинувачення у буржуазному націоналізмі, формалізмі та інших неприпустимих «збоченнях» привели до підпорядкування доти незалежного ВУФКУ загальносоюзному концерну «Союзкіно» з перетворенням його на регіональну філію. Багатьох діячів ВУФКУ у наступні роки було репресовано, фізично знищено, а ті, кому вдалося емігрувати, інтегрувалися в кіноіндустрію різних країн і стали частиною їхньої історії.

Відтоді терміни «радянський» і «російський» надовго стали синонімами, переважну частину української кіноспадщини 1920-х вивезено до Москви, а найкращі твори українського кіно цього періоду ввійшли в міжнародний обіг під означенням «російський авангард». Пошук втрачених кіноскарбів 1920-х і введення їх у наукових обіг важливі не лише самі по собі, а й як метод віднайдення європейської та урбаністичної ідентичності української культури та відновлення історичної пам’яті. Саме тому в рамках виставки важливим спецпроєктом є кампанія медіатеки Довженко-Центру, покликана підтримати дослідження і повернення в Україну фільмів із закордонних кіноархівів.

У день відкриття Музею кіно вперше за 90 років глядачі побачили фільм «Нариси радянського міста» (1929). Стрічку зняв один з піонерів української документалістики, режисер Дмитро Дальський на базі Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ).

Раритетний фільм цікавий насамперед унікальними кадрами міського простору та повсякдення Харкова, тодішньої столиці УРСР: тут можна побачити славетний будинок харківського Держпрому, Палац праці, театр «Березіль», магазини і заводи, фабрики і кінотеатри.

Саундтрек до стрічки виконав акустично-електронний гурт із Дніпра DZ’OB. У складі цього колективу 7 музикантів, які поєднують у своїй творчості традиції академічної музики та сучасне електронне звучання.

Після цього відбувся аудіовізуальний перформанс «КіноОко»: відео-арт проєкція на фасад Довженко-Центру.