Тетяна ДІДУХ: «Оперета — світ, де відбуваються дива»

— Коли і як відбулося Ваше знайомство з оперетою Імре Кальмана «Баядера»?

— Власне під час підготовки до прем’єри. Хоча, звісно, я й раніше знала про цю оперету. У постановці нашого театру — це абсолютно нова версія «Баядери». Особливість постановки, за задумом режисера, народного артиста України Богдана Струтинського — це захоплююча, динамічна, сучасна, яскрава вистава, де поряд із сюжетом самої «Баядери» відбувається паралельне життя сучасної телевізійної зйомки вистави «Баядера», і де є свій погляд на цю виставу. Це наче два паралельні світи — в одному з яких історія кохання двох людей, тут панує любов і гармонія, а в іншому — все те, що отруює наші мрії, наше кохання, «фріки» сучасного життя, які так чи інакше намагаються увірватися і зруйнувати ідилію першого світу.

У сюжеті самої вистави є пара головних героїв Одетта та Раджамі та ще одна, не менш яскрава пара (хоч це більше схоже на тріо) — Філіпп ля Туретт, його дружина Марієтта, роль якої виконую я, та Наполеон Сен-Клош, прихильник Марієтти.

Моя героїня — яскрава, гарна, харизматична молода жінка, яка любить бути в центрі уваги. Через це її усі помічають, нею захоплюються, вона не страждає від уваги сильної половина людства. А сама Марієтта найбільше хоче уваги від свого чоловіка, який, на жаль, не приділяє її через свої бізнесові справи. Філіпп насправді кохає дружину, але через свою постійну зайнятість забуває, що для жінки головне, аби про неї турбувалися і приділяли увагу.

Марієтта вирішує прийняти знаки уваги її шаленого прихильника Наполеона, який має легку вдачу і вміє розважити Марієтту своїми жартами, витівками і неймовірно смішними розповідями. Вони забавляють Марієтту і вона забуває про самотність та всі печалі. Звичайно ж, не переходячи рамки дозволеного, вони жартують, сміються. Марієтта дозволяє собі кокетувати, і це помічає Філіпп! Звичайно ж, ревнує… Як часто буває в житті, для того, аби почати щось цінувати, потрібно зрозуміти, що втрачаєш… На щастя, все закінчується добре.

Працювати було дуже цікаво і весело! Хоча технічно роль складна. Адже мені потрібно було і фліртувати, і співати, і танцювати, та ще й трохи виконувати трюки! Але з такими чудовими партнерами як у мене, від всього цього отримую задоволення!

Особливою фінальною родзинкою нашої пари є чудовий музичний номер «Шиммі»! Тут є і вогонь, і пристрасть, і драйв! Особливо, коли до пари Марієтти та Філіппа приєднуються артисти балету і ми як одна суцільна енергія запалюємо сцену!

Я отримала величезне задоволення від роботи над роллю. Тому що це — абсолютно інша роль на відміну від тих, що вже в мене є. Вона дуже яскраво показує жіночу сутність в усіх її проявах, її багатогранну натуру з ранимою душею і гострою перчинкою.

Звичайно ж, геніальна музика зі східними мотивами просто зачаровує! Тому варто прийти подивитися «Баядеру» і насолодитися!

— Як життя привело Вас до Національної оперети України?

— До театру оперети я потрапила у 2015 році. Після закінчення Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського прийшла прослуховування. А вже з 1 жовтня була офіційно прийнята у чудовий колектив Київського національного академічного театру оперети. Тоді тут відбувалася підготовка до прем’єри всесвітньовідомого бродвейського мюзиклу Р. Роджерса «Звуки музики». І мене відразу взяли на роль Марії Августи Райнер. Скажу чесно — я одразу полюбила свою героїню! Я була настільки схожа на неї своїм характером, темпераментом, своєю психофізикою, тому мені не довелося довго шукати образ своєї героїні. Вона — послушниця Ноннберзького абатства, яка потрапляє в родину капітана Георга фон Траппа для виховання його сімох дітей. Між ними зароджуються справжні почуття. Марія Августа — це щира, весела, життєрадісна, чесна дівчина, яка не може жити без музики. Вона в усьому бачить любов, доброту і через неї всі інші стають такими. Це неймовірно красива, а головне, реальна історія про велике значення сімейного щастя у житті людини. Це історію про любов і музику — як еліксир, що зцілює… Про вірність своїм ідеалам і принципам, про чесність перед самим собою і суспільством. Це ті цінності, які завжди будуть важливими, про які потрібно нагадувати людям. А ще ця вистава особлива тим, що поруч з дорослими артистами у ній працюють юні виконавці з ансамблю дитячого театру «Мюзик Хол», які виконують ролі дітей родини фон Трапп. Це неймовірно талановиті діти, з якими ще більше відчуваєш відповідальність. Адже грають вони не як діти, а як справжні актори, які заряджають позитивом і енергією!

Я дуже вдячна генеральному директору-художньому керівнику Національної оперети України і режисеру-постановнику цієї вистави Богдану Струтинському за те, що повірив у мене і дозволив мені, так би мовити, «м'яко влитися» у весь творчий процес і прийняв мене до дружної команди професіоналів. Я поринула у світ справжнього мистецтва, світ, де відбувається диво! Це велике щастя — знаходитися поряд і бачити, як з тобою працюють майстри сцени, справжні професіонали. Завжди приємно отримувати від них дружні поради, підтримку. Я щиро вдячна всьому колективу за такий теплий прийом. Було відчуття, ніби я в же тут працювала.

Щороку поповнюється список ролей. Але моя перша роль завжди займатиме чільне місце в моєму серці.

— Напевне особливе місце у Вашій творчості займає роль Марусі Чурай?

— Дійсно, особливе. Хоча кожна з ролей особлива по-своєму. З такою драматичною роллю я зіткнулася вперше. Коли почалися репетиції, я навіть боялася думати, справлюся чи ні… Але вирішила зробити все від себе можливе, і, навіть, трішки неможливе. Геніальна поезія Ліни Костенко настільки легко запам’ятовується, що я була вражена. Адже у самому творі монологів Марусі найбільше і всі вони досить великі. Мені близька історія українського народу зі стражданнями, болями, боротьбою. Це те, що насправді відбувалося. Ми не маємо права забувати своє коріння, історію свого народу. У творі дві сюжетні лінії — особиста (взаємини Марусі Чурай і Гриця Бобренка) та історична (боротьба українського народу проти польської шляхти). Режисер акцентував увагу на людських стосунках.

Маруся Чурай ніби уособлює в собі образ українського народу. І, тим не менше, це звичайна людина, якій притаманні ті ж слабкості, ті ж емоції, ті ж почуття, що й іншим людям. Саме на цьому наголошував режисер — заслужений діяч мистецтв України Сергій Павлюк. З ним було дуже цікаво працювати. В його трактуванні Маруся звичайна дівчина. Як і всі інші люди, вона хоче бути щасливою. Доросла Маруся чиста як дитина, яка може сміятися і плакати, в неї тендітна душа, яку можна легко зруйнувати.

Зізнаюся чесно, що під час підготовки вистави емоції переповнювали. Майже на кожній репетиції були сльози, а часом не можна було себе заспокоїти, прийти до тями і переключитися. Тому що не пропускати через себе цей образ просто неможливо. Потрібно було зрозуміти характер героїні, передати той стан, ті відчуття, які відображаються в кожному монолозі, аби глядач зрозумів, що саме ми хочемо донести зі сцени. Важко емоційно… Але для режисера важливим було показати не суцільну драму, в життєствердну історію. Аби, незважаючи на трагедію, глядачі відчули, що все буде добре, тому що залишається надія. А все, що відбувається довкола, так чи інакше, нас чомусь вчить. Матеріал справді важкий, проймає до сліз, але завдяки сльозам людина очищає свою душу. І в кінці вистави залишаються світлі відчуття — це головне. Це потрібно побачити, щоб відчути.

Звичайно, для мене це був виклик. І не лише для мене. Адже глядач звик бачити акторів театру оперети зовсім в іншому жанрі. Але думаю, що все вийшло і ми впоралися. Тому закликаю всіх, хто ще не бачив постановку історичної драми у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко, прийти і переконатися особисто.

Я відкрила себе для себе по-новому. Навіть не уявляла, що можу бути такою! Роль Марусі Чурай надзвичайно глибока, і я знаю, що зможу знаходити ще безліч нового, океан різних фарб для вдосконалення цього образу на сцені. Це постійний пошук, як і має бути в актора. Ця вистава, і безпосередньо роль Марусі Чурай — це був той поштовх, який дав мені ще більше можливостей для власного розвитку, для пошуку нового і відкрив у мені нові творчі грані.

Хочеться віддати належну шану Богдану Струтинському, який не боїться експериментів і щоразу доводить, що театр може все! Це неймовірний досвід, за який я дякую долі.

— Граєте у виставах як для дорослого, так і маленького глядача. У чому різниця?

— У нас досить великий репертуар дитячих вистав, які постійно проходять з аншлагами. Я люблю працювати у цих виставах, як і більшість наших акторів. Коли розумієш, що в залі діти, то мимоволі і сам повертаєшся в дитинство, грати свого персонажа стає ще цікавіше й приємніше. В такі моменти артисти і дійсно можуть відчути себе дітьми, якими були колись. В середині ми залишаємося дітьми, просто трохи старшими.

. Якщо хтось думає, що дітей можна обманути, чи розслабитися з ними на якийсь монет, він помиляється. Діти — це ще вимогливіший глядач, ніж дорослі! Вони все бачать і все помічають. Тому хочеш чи не хочеш, а викладаєшся на всі 100%. А ще діти — неймовірно щирий і вдячний глядач. Коли після вистави вони дарують квіти чи символічні подаруночки, аби мати змогу вийти на сцену до героїв, і дивляться на тебе своїми чистими оченятами як на справжнього кумира зі своєї улюбленої казки — це і є щастя!

— Ви активно співробітничаєте з Арт-центром ім. Івана Козловського. Розкажіть про цю роботу.

— Мистецько-концертний центр ім. Івана Козловського Національної оперети України — це хороший майданчик, де працює чудова команда професіоналів. Тут не лише можна взяти участь у різних постановках, а й втілити в життя свої концертні задуми. Для вокалістів це також чудова нагода виступити в камерних концертах. У цьому залі є можливість бути ближчою до глядача, оскільки саме приміщення досить невелике, але дуже затишне, компактне, з «сімейною атмосферою». Часто відбуваються постановки як для дорослих, так і для дітей. Глядачі часто відвідують заходи цього центру. З’явилися і постійні глядачі, що не може не радувати.

Саме в Центрі ім. І. Козловського народжується багато проєктів, які потім з успіхом йдуть у репертуарі. Один з них — чудовий концерт-ревю «Звуки мюзиклу», ідейним натхненником та ініціатором якого є мій колега — артист театру оперети Кирило Басковський. У концерті представлені світові хіти, номери зі всесвітньовідомих мюзиклів, які поєднані між собою сюжетною лінією. У цьому проєкті задіяні актори нашого театру: заслужена артистка України Ірина Беспалова-Примак, Кирило Басковський і я, а також наш незрівнянний концертмейстер Любов Тітаренко. Ми об’єдналися в чудову команду, в якій всі одне одного розуміють, і, головне, нами керую любов до мистецтва! До речі, готується вже нова програма в тому ж складі. Тому чекайте новинок!

З великим успіхом відбувається безліч інших проєктів, в яких задіяні артисти Національної оперети України та інших театрів. Це вистава-попурі «Ах, цей Оффенбах», історія пристрасті «Каллас», моновистава Ірини Беспалової-Примак «Гарсіелла. 25 миттєвостей кохання» та інші.

— Напевне бували на гастролях. У чому різниця між столичним і провінційним глядачем?

— Провінційний глядач напевне ще не такий вибагливий як столичний. Столичного глядача вже не так легко здивувати. Це стимулює до того, аби створювати щось нове, більш цікаве.

Київ — культурна столиця України, де «виробляється», якщо можна так сказати, багато якісного «продукту». З’являється все більше нових талановитих режисерів, які не бояться експериментувати.

У столиці багато театрів, де глядач може підібрати щось «на свій смак», відкрити для себе нові акторські й режисерські імена. Звичайно, у провінційних містах немає такої великої кількості театрів, а отже — великої конкуренції, тому глядачеві важко пересититись.

Проте в останні роки з’являється все більше фестивалів, конкурсів, започатковуються премії, нагороди. Це чудова нагода для всіх театрів і творчих колективів, як столичних, так і провінційних, спробувати свої сили, показати свої можливості, повчитися в інших. Це стимулює змінюватись, шукати і пробувати щось нове. І саме ті театри, які не хочуть бути «законсервованими», а навпаки — бути відкритими новому, сучасному, звісно, не забуваючи при цьому театральних законів і традицій, і бути включеними в загальносвітовий театральний процес, зможуть розвиватися, а отже і виховувати «свого» глядача і не боятися експериментів.

— Чим захоплюєтесь, про що мрієте?

— У вільний від театру час я полюбляю читати книжки. Насамперед, класику. Але часом відкриваю для себе і сучасних авторів. Також люблю вишивати бісером, а іноді просто переглядаю фільми. Все залежить від настрою. В гарну погоду обожнюю прогулянки на свіжому повітрі. Природа надає багато сил, вона оновлює.

Конкретного хобі не маю… Хоча ні! Театр! Це і хобі, і робота, і ще багато чого іншого, якщо це звісно «твоє».

Стосовно творчих планів — звичайно ж хочеться зіграти ще багато ролей, все більше і більше себе відкривати. Головне, як мені здається, не припиняти власний пошук і ніколи не втрачати інтересу до життя. А буде здоров’я, то і буде все інше. На все Божа воля!