Світ радості Бориса Рапопорта

На виставці «Світ радості» представлено 50 живописних творів Б. Рапопорта (1922−2006), створених ним протягом 1955−2006 років. Кожна пора року спонукала художника до створення сповнених глибоким внутрішнім життям та змістом, ліричних пейзажів настрою.

У великій залі галереї розмістились пронизливі, трепетні картини з весняними мотивами — повені, квітучі сади, а також більш експресивні роботи, які умовно за «сюжетом» можна об’єднати у цикл «Дерева».

У другій залі — зимова сюїта. Всім, кому цієї зими не вистачало снігу, зможуть тут поринути в білу казку. Твори різних років, кожен з яких є живописною перлиною, зібрані в одному просторі, звучать могутнім акордом. Деякі зимові мотиви вірогідно написані з одного місця і, на перший погляд, дуже схожі, проте, вдивляючись, можна насолодитися надтонкими відтінками білих тонів та магією «чистого мистецтва» високої проби.

І, нарешті, третій зал демонструє картини з «Вірменської» серії, виконані восени 1971 року, які заворожують колористичною гармонією. Їх доповнюють жовто-гарячі осінні пейзажі різних років.

Кожна зала має свою тему, свій колорит та відповідає певній порі року. Разом вони представляють унікальне явище — потужного живописця та тонкого лірика Бориса Рапопорта.

В аванзалі (або меморіальній) залі галереї, як завжди, показані головні монументально-філософські пейзажі Олекси Захарчука.

Під час роботи експозиції «Світ радості» відбулася низка культурно-мистецьких заходів. Серед них — зустріч з дочкою митця, відомою художницею-графіком, дизайнеркою, мистецтвознавцем Оленою Агамян.

— Ця виставка побудована так як і все життя мого батька — зима, весна, літо, осінь, — розповіла пані Олена. — Ми бачимо, якою була природа в ті роки, коли він створював свої картини.

Своїм головним призначенням у житті він вважав займатися живописом і виховувати своїх дітей. Був переконаний, що в усьому потрібно бути чесним. Малювати лише те, що відчуваєш, те, що твоє. І не «красти» чужі настрої, чужі мотиви у своїх товаришів і великих майстрів. Батько добре знав Павла Тичину, серед його друзів були письменники Володимир Кисельов і Микола Дубов.

Також був майстром на всі роки, міг змайструвати табуретку чи якийсь інші меблі.

Вже навчаюсь у шостому класі батько вирішив, що стане художником. Серед його вчителів були Хворостецький, Рубан, Світлицький, Штільман, Фомін. З великою теплотою згадував Трохименка, який був директором художньої школи.

У 1937 році мого діда заарештували і розстріляли. Залишилося у центрі міста лише дві дитини — мій батько і його сестра. Його могли забрати до дитячого будинку і невідомо як тоді б склалася доля. Але вчителі доклали зусиль, аби він міг продовжити навчання. Згодом у художника з’явилася можливість продовжити здобувати мистецьку освіту в Ленінграді, але він вирішив залишитися в Україні.

Коли сам почав займатися викладацької діяльністю, то дуже цінував, коли його студенти вміли малювати по пам’яті.

1995 року ми зробили сімейну виставку в Українському домі, що мала величезний успіх. Статтю про цю виставку я опублікувала в журнал «Вітчизна». Після цього за порадою батька надрукувала в цьому часописі матеріали про художників Фоміна і Рубана. Дуже шкодую, що нині немає цього чудову журналу, що був осередком української думки.

А через два роки була його виставка у Національному художньому музеї. Тоді один з журналістів запитав батька, мовляв мабуть життя було складним. Він відповів, що в нього було чудове життя, бо він займався улюбленою справою, а поруч були хороші друзі.

На одній з представлених на новій виставці картин зображений будинок, в якому наша родини поселилася у 1968 році. Обрали це помешкання через те, що з вікон відкривався фантастичний київський пейзаж. Значне місце у творчості посідали вірменські пейзажі, які також тут можна побачити.

На виставці представлений живопис різних років. У тому числі й останні — 2005−2006 років. Тут є і медитація, і філософія. Він відчував кожне дерево, кожен рух. Поруч — роботи 1960-х років. Це картини створені у Седневі. У них відчувається подих тієї доби.