Валентина ПЛАВУН: «Змінююсь у кожній роботі, завжди придумую щось нове»

Кілька місяців тому ми писали про відкриття у Міжнародному виставковому центрі Музею історії міста Києва виставки художниці-постановниці Національного академічного театру імені Лесі Українки Валентини Плавун «Дві іпостасі». Сьогодні пані Валентина наш гість.

— Яким був Ваш шлях до проведення цієї виставки?

— Активні театральні художники рідко виставляють свої живописні роботи, тому що в них кожна театральна прем’єра — ця як нова виставка.

Коли два роки тому я писала портрет Олександра Вольного, він сказав, що в мене вже багато робіт і час робити персональну виставку. Я відповіла, що взагалі не проти. До цього часто виставлялася у Центральному будинку художника НСХУ. Але там представляла на всеукраїнських виставках по одній роботі. А персональна виставка — це звіт, це свято душі для художника. Як кажуть митці він «роздягається догола», показує все сокровенне, що стоїть у нього в майстерні.

Але в галереях високі ціни. Саме тому не всі художники роблять персональні виставки. Майже не реально зробити виставку у галереї НСХУ «Митець» на вулиці Великій Васильківській, бо там своєї черги доводиться чекати не один рік. А цього разу мені замовили портрет з умовою, що за отримані за роботу гроші зроблю персональну виставку.

Вибір припав на Музей міста Києва. Це дуже престижна галерея у центрі міста, яку відвідують всі художники. До того ж музей знаходиться поруч з театром, де я працюю. Отож, всі роботи перенести було дуже легко. Наталія Костилєва зголосилася бути куратором виставки, також вона взяла на себе всі організаційні питання. Директор Музею Тетяна Костенко сказала, що виставку можна буде провести з 11 по 23 березня. А 11 березня мій день народження. Я навіть не мріяла про такий подарунок для себе у цей день.

— Хто з художників мав влив на Ваше формування як митця?

— Я тільки навчилася розмовляти, а вже малювала і ліпила. Дуже подобався журнал «Огонёк». Там була рубрика про мистецтво, в якій завжди розміщували репродукції картин. Я збирала ці картинки.

У принципі мені подобаються всі художники. Адже художник не займає чийогось місця, він єдиний. Ми всі рівноправні, бо ми дуже різні. Ми маємо вчитися один в одного.

Крім живопису художник має знати поезію, відвідувати музеї, багато читати. Має як губка ввібрати в себе всю красу, що була до нього.

З раннього дитинства полюбила творчість Веласкеса. Він був для мене богом у живопису. Його роботи зроблені з надзвичайною майстерністю. Також обожнюю епоху «срібного віку». Це був період підйому мистецтва. Творили чудові художники Коровін, Бакст, Врубель, Сєров, Зінаїда Серебрякова та ін.

Ще одне захоплення — французькі імпресіоністи. Коли була в Парижі в музеї Орсе, то побачила їхні роботи зблизька. Відразу зрозуміла магію їхньої творчості. Вони все робили легко. В роботах цих митців відчувається повітря, прозорість, невимушеність. Також обожнюю скульпторів.

Зазвичай у художників є стиль в якому вони працюють, і потрібно 10−15 років, аби він хоча б частково змінився. А я змінююсь практично в кожній роботі, завжди придумують щось нове. Можливо через багато років мистецтвознавці знайдуть те, що об’єднує всю мою творчість. Але нині я намагаюся бути завжди різною.

Сьогодні також є багато цікавих художників. Я нікого не засуджую. Навіть якщо мені не подобається робота художника, то намагаюся в ній знайти хоч щось, аби його виправдати. Але завжди пам’ятаю, що є мистецтво тимчасове і мистецтво вічне.

Чому є картини які коштують великих грошей, полотна від яких не можна відірвати очей? Це роботи, в які художники вклали свою душу.

— Важливе місце у Вашій творчості посідають портрети.

— Я люблю і портрети, і натюрморти, і пейзажі, і театральне мистецтво. Але портрет один з найскладніших для художників. Не всі митці займаються портретами. Бо це не просто, це відповідально.

У пейзажі чи натюрморті ти можеш щось придумати, змінити композицію. А в портреті ти повинен передати внутрішній світ людини, світ очей, щоб була схожість. Схожість це річ не проста. Багато художників не можуть її відтворити. А я портрет люблю. Мені це цікаво.

У кожного художника, який стоїть перед чистим полотном, або читає нову п’єсу, або починає будь-яку іншу роботу, є доля страху. І така доля невпевненості є навіть у наймаститішого майстра. Ти починаєш працювати — у тебе страх, непевність: вийде чи не вийде. Ти викладаєшся на всі 100. І коли на третій сеанс, коли вже бачиш, що починає виходити, відчуваєш творчий екстаз. Рухаєшся до завершення роботи над цим портретом і відчуваєш насолоду творчості.

— Одне з центральних місць на виставці зайняв портрет народної артистки України Лариси Кадочнікової.

— З Ларисою Валентинівною ми знайомі багато років. З 1992 року по сьогоднішній день мною створені майже всі її театральні костюми. І всі мої костюми вона дуже любить. Взагалі актриса дуже любить творчих людей. Вона сама в душі художник. Має власні живописні і графічні роботи, колажі. У нас давно спілкування більш близьке ніж просто між художницею і актрисою.

Під час однієї з зустрічей я сказала: «Ларисо Валентинівно, я б із задоволенням написала Ваш портрет». А вона: «А я б із задоволенням Вам позувала». Запитую: «Як Ви себе бачите?» (Їй саме подарували велику білу шубу). Відповідає: «Ось у цій білій шубі я себе бачу». —  «Я не проти, але в білій шубі треба стояти». Вона погодилася, однак стояла лише півгодини на першому сеансі. Взагалі було чотири сеанси. На останньому сеансі треба було закінчити шубу. Знов Ларисі Валентинівні довелося стояти. У мене між пальцями було вісім пензлів. Домалювала шубу за 20 хвили.

Портрет був уже майже готовий, але треба було придумати тло. (Над створенням кожної роботи завжди мучишся і страждаєш, якісь нюанси придумуєш по ходу роботи). Поруч з моєю майстернею в театрі макетна, де перетягували стілець, якому вже десь 200 років. І на ньому був невеликий шматочок рідної оббивки з бархату та шерсті. Це саме те, що мені було потрібно по кольору і фактурі. З цього маленького шматочка я зробила велике тло.

Лариса Валентинівна дуже любить цей портрет. У нього щаслива доля. Уперше його показали в галереї на Ольгинській, де був творчий вечір актриси. Потім він виставлявся у Центральному будинку художника, Музеї Павла Тичини, галереї «Митець», багатьох інших галереях. Інколи над портретом працюєш місяцями. А тут за чотири дні — «вдихнув і видихнув».

— Вам доводиться малювати портрети не лише близьких, але й малознайомих людей.

— Звичайно, дуже добре, коли ти знаєш ту людину, яку малюєш, аби вона тобі позувала. Не люблю малювати з фото. Це не цікаво. Але кілька разів на ювілеї замовляли великі портрети. Тоді я сідала з замовником і розпитувала про ту людину, яку я буду малювати. Яка вона за характером, що любить, чим займається. Без знання, що являє собою людина неможливо написати портрет, під час його створення ти повинен про цю людину думати.

— Ви пишете і чоловіків, і жінок. Чи є різниця?

— Різниці немає, тому що внутрішній світ подібний. Чоловік як і жінка може бути глибокий і ніжний, інколи сумний, а часом веселий. Любить те ж, що й жінка — тепло і турботу. Цікаво писати і чоловічі, і жіночі портрети.

— Як доля Вас звела з Театром Лесі Українки?

— До п’ятого класу навчалася у звичайній школі. А в шостому вступила до Республіканської художньої школи імені Тараса Шевченка. Поруч були хореографічне училище та школа імені Миколи Лисенка. Ми всі спілкувалися, товаришували. Наші учнівські квитки водночас були запрошеннями за якими ми могли ходити в Оперний театр (нині Національна опера України імені Тараса Шевченка). Нас пускали на гальорку. Ми навіть пропускали вечері, бігли на ці вистави, практично жили у театрі. А все, що поруч тебе, тебе формує, особливо коли ти дитина. Ти навіть над цим не замислюєшся. І не залежно від того хочеш чи ні, а доля тобі допомагає обрати дорогу.

Мене захопив театр. І коли вже навчалася в дев’ятому класі, то розуміла, що вступатиму на театрально-декораційне відділення живописного факультету Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). У нас звичайно викладали і живопис. Саме він мене найбільше захопив в інституті. Коли навчалася зрозуміла, що в Києві мало театрів і майже неможливо потрапити туди працювати художником-постановником. Я бачила себе живописцем.

Навіть перед захистом диплому у мене не було можливості зробити пробну виставу. Йшов 1991 рік. Ми були першим випуском, кому давали вільні дипломи. Це був дуже складний час для нас всіх. Але дуже важливо опинитися у потрібний час у потрібному місці. А доля складається так, що хочеш ти того чи ні, але якась невидима сила веде тебе по життю. Мені дуже допоміг випадок. Отож мала обирати між Кіностудією імені Олександра Довженка і Театром Лесі Українки. Обрала театр.

Мені дуже сподобалося в театрі. Зараз я вже почуваюся тут як риба у воді. Професія театрального художника не проста. Ти залежиш від режисера та драматургії, режисер — від тебе, обидва ви залежите від епохи, яка зображена в п’єсі.

Бувають різні ситуації. Інколи тебе доводять до сліз, часом доводиться переробляти костюми перед самою прем’єрою. Але коли вистава виходить на сцену відчуваєш, що все закінчилося і тебе огортає сум. Адже спектакль вже пішов своїми ніжками і незалежно від тебе живе власним життям. Хоча через кілька років ти заходиш в зал і передивляєшся як постановка змінилася за цей час.

— Яка вистава була першою?

— Головний художник театру Михайло Френкель разом з режисером Володимиром Петровим працювали над виставою «Метеор» за Дюрерматом. Не дивлячись на те, що я прийшла до театру без досвіду Френкель мені довірив робити костюми. Коли ти молодий, то повною мірою ще не відчуваєш відповідальності. Якби зараз працювала з якимось маститим режисером, то дуже б хвилювалася. А тоді нічого не боялася.

У Френкеля тоді була божественна декорація. Грав зірковий склад акторів, серед яких були Юрій Мажуга і Тетяна Назарова. Ескізи костюмів до цієї вистави зберігаються в музеї театру. Назавжди запам’яталася хвилююча мить, коли під час прем’єри я разом з Френкелем та Петровим вперше вийшла на сцену.

— Напевне є у Вашому творчому доробку вистави, що стали знаковими?

— За майже 30 років роботи у театрі працювала над близько 70 виставами. У нас діють три сцени. Буває, що працюєш над трьома виставами одночасно. Не можу сказати, що десь було працювати не цікаво. Пам’ятаю всі вистави. Завжди працювала з цікавими режисерами. Завжди була прекрасна драматургія, як класична, так і сучасна.

Особливо запам’яталася вистава «Насмішкувате щастя моє», яку робив Михайло Резнікович. Перша прем’єра відбулася коли я лише народилася. А в новій прем’єрі грали ті самі актори крім Ади Роговцевої (її роль виконувала Наталія Доля). Це були Микола Рушковський, Лариса Кадочнікова, В’ячеслав Єзопов. Сценографію створював сам Давид Боровський. Працювати з такими людьми велика відповідальність.

Інша знакова вистава — «Наполеон і корсиканка» з Давидом Бабаєвим і Тетяною Назаровою. Тут також декорації робив Боровський. Декорації і костюми роблять різні художники, але це має бути єдиний організм. Як і в будь-яку творчість тут ти вкладаєш свою душу.

На все життя запам’яталася і дитяча вистава «Іван-царевич», яку ставили більше 20 років тому. Там була шикарна декорація (художник Олексій Вакарчук), багато яскравих костюмів. Актори перевдягалися кілька разів. Цю казку дуже любили діти. На ній виросла кілька поколінь. Думаю, що вона була б цікавою і сучасним дітям.

Також добре пам’ятаю українсько-німецьким проєкт, яким ми робили разом з Мюнхеном. Дуже цікаво працювати з режисером із іншої країни, де зовсім інше ставлення до театральної естетики, до мистецтва взагалі. Це була німецька драматургія і німецький режисер зі своїм баченням і розумінням, відмінним від нашого. Складний матеріал — «Марат-сад». Грало 30 акторів, 15 з нашого театру і 15 німців. Костюми придумувала практично на ходу. Непростий досвід роботи з європейським режисером був корисним. А сама вистава вийшла дуже вдалою, було багато музики, пісень, цікаві рухи, пластика, сюжет, а емоції через край.

Вдруге з німецькою режисеркою Катрін Кацубко ми зустрілися під час роботи над виставою «Пробудження весни» за Відекіндом. Були вже як рідні люди, які добре розуміли одне одного. Ми вже не прив’язувалися до певної епохи, а більше до характерів. Режисер сказала які вона хоче бачити костюми, а я вже придумала свій хід. Намалювала ескізи лише олівцем і штрихувала тональністю. Сіли з нею разом, вона взяла мої ескізи і витерла гумкою все зайве. Вистава вийшла справді європейська. Кожна деталь, кожен колір були продумані до найменших дрібниць.

Працювала з відомим режисером Миколою Мащенком (зняв фільми «Як гартувалася сталь», «Овід», «Вінчання зі смертю», «Богдан-Зиновій Хмельницький» та ін.). У цій виставі головну роль виконувала Лариса Кадочнікова. З Едуардом Митницьким ставили виставу «П'ять пудів любові» за «Чайкою» Антона Чехова.

З режисером Йонесом Вайкусом нещодавно робили виставу «Ворог народу» за Ібсеном. Бенефісом Лариси Кадочнікової стала вистава «Актрисі завжди вісімнадцять» (режисер Давид Бабаєв). Костюмів не багато, але постановка непроста. Вистава відбувається на малій сцені і актрисі постійно доводиться бути на відстані витягнутої руки від глядачів.

Після смерті Валерії Заклунної поновили виставу «Дерева помирають стоячи». Декорації залишилися ті, що були й у попередній постановці. Але я кардинально переосмислила костюми, бо новий час, нове бачення. Але за два тижні до прем’єри зробила нову сукню для головної героїні — таку саму в якій Валерія Гаврилівна 12 років поспіль грала у цій виставі.

Ще одна епохальна вистава — «Різдвяні марення». Вона теж йшла дуже довго. Там грала Олександра Смолярова. Минув час і актриса Лідія Яремчук, яка 15 років тому грала дочку, нині грає маму. А Наталія Кудря, яка тоді була онучкою, тепер дочка.

— Чи відрізняється робота художника по костюмам на великій і камерній сцені?

— Звичайно, є нюанси. Велика сцена знаходиться трохи далі від глядача. Там у костюмах можуть бути якісь деталі, які глядач не зможе побачити. А коли це камерна сцена, то глядач сидить поруч. Тут особливо важливо, аби не було нічого зайвого, йде відшліфований відбір, все повинно працювати чітко і зрозуміло.

— Чи доводилося працювати в інших театрах?

— Працювала над однією виставою у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра і двома у Київському театрі «Колесо». Чудова вистава «Мишоловка» за Агатою Крісті, яку поставила Ірина Кліщевська у камінній залі «Колеса». Там багато перевдягань. Але існує своя специфіка. Скажімо в Театрі Лесі Українки свої цехи роблять шляпки і взуття, шиють чоловічий і жіночий одяг, роблять бутафорію і т. ін. Ти створюєш ескізи і знаєш, що для тебе все зроблять. А коли приходиш у такий театр як «Колесо», то там цього всього немає. Для мене це була хороша школа як можна працювати без цехів. Після прем’єри до мене підійшов посол однієї з європейських країн і сказав, що у виставі все чудово вибудовано по кольору, а на акторах дуже добре сидить одяг.

— Що можете сказати про творчість своїх колег?

— Мені подобалася Олена Багатирьова — донька легендарної артистки Галини Яблонської. Вона була чудовим художником, естетом, глибокою людиною. На жаль передчасно пішла з життя. Також дуже подобаються деякі роботи Андрія Александровича-Дочевського з Національного театру ім. Івана Франка, Світлани Павлюченко, яка п’ять років була головним художником Національної оперети України. Світлана Заїкіна багато років вміло перевтілювала маленькі зали театру «Колесо». А ще Олексій Вакарчук, з яким разом ми зробили багато вистав у нашому рідному театрі. І, звісно ж, Давид Боровський.

Вважаю, що практично всі театральні художники дуже талановиті люди. Вони вміють не просто малювати, а мислити глобально, мають глибокі знання.

— Над чим зараз працюєте в театрі?

— Дали читати нову п’єсу. Поки не розголошуватиму її назву. Зараз працюю з Йонасом Вайкусом над виставою про Маяковського «Хмара у штанях». У нього є свій художник, а я виступаю куратором вистави. Чудова постановка, новий досвід. Прем’єра мала відбутися у травні. Але через карантин її перенесла на осінь.

Коли в художника немає роботи у виставах, то йому сумно. З нетерпінням чекаю нових постановок.

— Що вдалося зробити за останні місяці?

— Такої плодотворності як під час карантину в мене давно не було. Таку кількість полотен яку намалювала за два з половиною місяці, раніше могла створити за півтора або, навіть, за два роки. Написала 12 метрових картин. Це був період, коли зацвіла магнолія, а сама весна вийшла на полотна. Зі створених за цей час робіт можна було б зробити окрему персональну виставку.

Зараз думаю над новими проєктами. Будуть і портрети, і сюжетні картини. Першу вже намалювала. Змінюю формат — це вже буде не квадрат і не прямокутник, а овал. Думаю що це буде проєкт на ювілейну виставку. Можливо організуємо колективну виставку в Музеї міста Києва після закінчення карантину.

А мою персональну виставку можна буде переглянути в Музеї міста Києва протягом тижня після завершення карантину.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Валентина ПЛАВУН: «Змінююсь у кожній роботі, завжди придумую щось нове»