Лариса ТРОЯНОВСЬКА: «Жінка — берегиня життя!»

Однією з найяскравіших постановок 2019−2020 років стала вистава «Сірі бджоли» за романом Андрія Куркова у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Багатьом глядачам запам’ятався образа Свєтки, який створила заслужена артистка України Лариса Трояновська. Сьогодні пані Лариса наш гість.

— Як і коли відбулося Ваше знайомство з творчістю Андрія Куркова?

— Це сталося коли Ігор Славінський ставив виставу «Останнє приземлення, або один день з життя внутрішнього органа». Як мені сказали, Курков тоді дуже здивувався, що взяли до постановки саме це оповідання. Можливо в Ігоря було відчуття, що він скоро йтиме від нас. Він якось по-своєму трактував це оповідання. Взагалі з творчістю письменника знайома давно. А після здійснення цієї постановки перечитала деякі його твори.

Художній керівник нашого театру Віталій Малахов сказав, що робитиме виставу «Сірі бджоли» про «сіру зону». Про цю зону я багато чула від своїх подруг, які були в цій зоні. Я переписувалася з тими людьми, які там живуть. Дехто пише і після прем’єри. Люди дякують, що про них не забули.

Мені дуже хотілося працювати з Віталієм Юхимовичем у новій виставі. Робота з ним — завжди очікування, завжди радість. Подобається, що цей режисер дає на відкуп акторам якісь речі, бере до уваги твої особливості, дозволяє фантазувати. А іноді хоче, щоб було саме так, як він придумав.

Під час репетицій довго не давалася перша сцена. Моя героїня здавалось би проста жінка. Але саме прості речі іноді бувають найскладнішими. Як говорив мені мій педагог з театрального інституту Леонід Олійник після однієї з наших студентських вистав, в якій я грала роль другого плану: «Молодець Трояновська, не зіпсувала виставу».

Я вважаю, що епізодичні ролі повинні додавати головним героям фарб. Люблю, щоб глядач помічав мою роботу, Щоб я справляла на нього враження, додавала емоцій, думок. Але найбільше хочеться не випасти з канви всієї вистави, допомогти партнеру, щоб йому було зручно зі мною. Можна було б придумати собі багато якихось речей, «натягати на себе ковдру». Саме так люблять робити багато акторів і вважають це самовираженням. Можливо в якихось ситуаціях це їм не заважає. Але для мене в цій виставі був важливими акторський ансамбль. Саме цим славляться вистави Віталія Малахова. Він завжди вміє вибудувати виставу так, що вона звучить ансамблево. Це немов оркестр, в якому кожен вправно підтримує один одного.

— Що можете сказати про свою героїню?

— Найбільше мене зачепили слова одного з глядачів: «Трояновська почала грати, наче все добре. Але як почув від неї українську мову, то перестав їй вірити. Не вірю, що в „сірій зоні“ говорять українською». Чомусь склалося враження, що люди, які там живуть спілкуються тільки російською. Насправді під Луганськом є великі поселення, де люди бережуть свої традиції краще ніж у Центральній чи Західній Україні, розмовляють українською, відзначають народні свята. А можливо ця жінка в побуті зі своїми дітьми і говорить російською. Але знаючи, що головний герой, роль якого виконує Богдан Бенюк україномовний, і сама переходить на цю мову у спілкуванні з ним. В Андрія Куркова цей образ трішки не такий. Але Віталій Юхимович зробив драматичний варіант роману. Як відомо, роман чи п’єса — це лише привід до постановки, а режисер ставить вже так, як він бачить.

Думаю, що моя героїня, насамперед, це просто жінка. А жінка, це берегиня життя. Вона повна надихати до життя, надій на краще. Це жінка, яка хоче любити і бути коханою. Вважаю, що жінка повинна залишатися жінкою, а чоловік чоловіком. Тому що так їх створив Господь і дав їм свої завдання у цьому світі. Дуже погано, коли зникають ці грані. Ця може призвести до трагічних наслідків, починаючи від сім’ї і закінчуючи планетою.

— Як Вам працюється з Богданом Бенюком?

— Богдан Михайлович — прекрасний партнер. Мені було з ним дуже комфортно. Там у нас є одна сцена, де ми повинні падати коли вимикається світло. Бенюк виявився ще й прекрасним каскадером. Він так вміло вміє падати і ти розумієш, що нічого не зламаєш. Дуже важливо відчувати підтримку партнера в якихось важливих моментах.

Крім Богдана Бенюка одну з головних ролей виконує Сергій Бойко. Вони добре доповнюють один одного. Важко сказати, де один закінчується, а другий починається.

Малахов дуже довго думав про декорації вистави. Змінював їх мало не останнього дня. І коли сценографія вималювалася, я стала себе дуже комфортно почувати в цьому середовищі. Бачу куди мені далі йти, але в принципі, як мені здається, вистава відбулася.

— Попередньою Вашою роботою була роль Манюшки — покоївки головної героїні, у виставі «Зойчина квартира» за Михайлом Булгаковим в українському перекладі Ольги Байбак.

— З цією п’єсою я познайомилася ще під час навчання в театральному інституті. Вважаю себе людиною реальною і земною, ніколи не уявляла себе в містичних постановках за Михайлом Булгаковим. Не могла б навіть подумати, що колись гратиму в «Зойчиній квартирі», до того ж у такій формі, в якій вона йде у нас.

Це наша перша спільна робота з Максимом Голенком. Він ще молодий, але вже досвідчений режисер. Уміє бачити в акторові його особливості і використовує це на благо виставі. Максим дуже любить актора, поважає його як творчу одиницю. Його репетиції не були болісними. Я розуміла, що він хоче і, мені здається, режисер розумів, чого прагну я. Максим пропонував форму, яку актор міг сам наповнити змістом. Це прекрасний варіант.

З людиною можна мало спілкуватися, мало її знати, не мати якихось спільних планів, але добре розуміти. Цей проєкт з М. Голенком дав мені цікавий досвід, справжню насолоду, можливість попрацювати з молодими цікавими акторами. Я з цікавістю спостерігала за їхньою роботою. Вистава принесла радість кінцевого результату.

— Що можете сказати про Вашу Манюшу?

— Манюша має для мене кілька забарвлень. З твору Булгакова можна зрозуміти, що вона зрадниця. Але не забуваймо, вона рятувала своє життя.

А в нашій виставі, мені здається, вийшла жінка як звичайний образ жіночої любові. Вона любить і люблять її. І в цій любові вона себе реалізує. Манюшка знаходить чоловіка, розчиняється в ньому і вже йде шляхом, який обрав цей чоловік.

Натомість Зойка — це жінка, яка бере на себе відповідальність, яка облаштовує своє життя. Мені дуже цікаво працювати з Дашею Малаховою і Катириною Рубашкіною, які в різних складах грають Зойку. Вони дуже різні.

Безпосередньо у виставі працюю з Ігорем Ніколаєвим. Це новий актор у нашому театрі, приїхав з Рівного. Він талановитий виконавець — пластичний, гнучкий.

З Андрієм Пархоменком ми давно працюємо в одному театрі, але до цього в нас було небагато спільних робіт. Та працювати разом було легко. Ми розуміємо одне одного, наші погляди на акторство і театр збігаються.

Вистава досить модерна. Але я не відчула в цьому складності: все для мене було зрозуміло і логічно вибудувано. Я в цьому існувала. Вважаю, якщо актор працює у виставі, то він повинен йти за режисером. Режисер у виставі повинен бути один. Це не значить, що актор не повинен думати, бажати додати у виставу щось своє. Артист пропонує, а режисер обирає, що йому цікаво. Ми намагалися йти таким шляхом і в нас не було непорозумінь.

Вистава музична, з одного боку це, мабуть, віяння часу. А з іншого, — традиція музично-драматичного театру в Україні. Актор повинен вміти і співати, і танцювати. У виставі «Зойчина квартира» я співаю не вперше. У виставі «Льовушка» моя героїня виконує «Місяць на небі», співаю я і в спектаклі «Звідки беруться діти».

Глядач добре сприймає «Зойчину квартиру». Ми побували у Дніпрі, де на фестивалі «Дніпрова феєрія» вперше показали цю виставу за межами Києва. Була переповнена зала.

— Донедавна Ваш театр був переважно російськомовним. А в останні два роки майже всі прем’єри українською. Навіть Булгакова переклали.

— Я бачу в цьому тільки плюси. Не виключаю, що й далі читатиму мовою оригіналу Цвєтаєву, Паустовського, Горького, Левітанського. Можливо, я гратиму у російськомовних виставах. Але я живу в Україні, це моя земля, моя мова. В українському театрі вистави мають йти українською. Також хотілося б мати досвід роботи з англійською чи французькою мовами, але це були б якісь разові акції. До речі, мій батько білорус, і я дуже люблю білоруську поезію, інколи використовую її в своїй роботі.

Те, що «Зойчина квартира» звучить українською мовою — це прекрасно. Булгаков говорив і писав російською, але народився він тут — у Києві.

— Уже багато років Вас єднають дружні творчі стосунки з драматургом Тетяною Іващенко.

— Один з останніх наших спільних проєктів — вистава «Замовляю любов», яка і сьогодні представлена в репертуарі Театру на Подолі. Тут я граю разом з В’ячеславом Довженком та Іриною Грищенко. З цією постановкою ми побували на гастролях у Запоріжжі та Дніпрі. Працювали на тисячні зали, мали успіх.

Я поділяю погляди письменниці на життя, драматургію. Ставлю її на перше місце серед сучасних українських драматургів, для мене як актриси цікава її думка, цікаво все, що вона пише, висловлює, говорить.

Минулого року на день народження Івана Франка відбулася творча зустріч, де ми з колегою по сцені Володимиром Кузнецовим згадали виставу «Таїна буття», присвячену Каменяреві. Вистава і сьогодні дуже сучасна і гармонійна.

— Пригадайте, як створювалася вистава «Таїна буття».

— Хочу передусім добрим словом згадати драматурга і театрознавця Ярослава Верещака, який на жаль, минулого року помер. Саме він підтримав Тетяну Іващенко в усіх її творчих діяннях і спонукав до них. Був складною творчою особистістю, талановитою людиною. Саме він сказав Тетяні: «Чому ж не написати про наших великих людей, адже не маємо хороших вистав про Шевченка і Франка».

Я. Верещак вважав Тетяну Іващенко першопрохідцем сучасної української драматургії, яка народилася в 90-ті роки. Він був для неї невидимою підтримкою. Переймався, аби її п’єси включали до антологій, що видає Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса.

Коли Тетяна написала «Таїну буття», я тільки прийшла працювати в Театр на Подолі. Дуже хотіла, щоб роль Івана Франка зіграв саме Володимир Кузнецов. Тоді ще не знала, що він не володіє українською мовою. Володимир прочитав п’єсу, сказав, що згоден. Аби зіграти у виставі, вивчив українську. (Зараз Володимир Кузнецов грає у виставі «Сойчине крило» за п’єсою Івана Франка). Художній керівник нашого театру Віталій Малахов дав згоду на постановку. Поставив виставу Віталій Семеноцов. «Таїна буття» йшла багато років, виступали з нею у Львові, Івано-Франківську, Тернополі. А грати камерну виставу у тисячному залі непросто.

Я згадала про минулорічний показ «Таїни буття» в Національному музеї літератури. На нього завітала дружина Рональда Франка — Алла. Їй сподобалася вистава. Ми домовилися про подальшу співпрацю. Але, на жаль, дуже скоро після цього пані Алла померла.

А з Тетяною Іващенко у нас були й інші спільні проєкти. У Театрі на Подолі Ігор Славінський поставив виставу «Убив», а в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» я мала щастя грати у виставі «Мне тесно в имени твоем». Маємо інші творчі плани. Можливо один з них зможемо втілити в цьому році.

— Ви граєте у двох виставах, які поставив Ігор Матіїв. Це спектаклі «Вільні стосунки» і «За двома зайцями».

— Ігор — молодий режисер. Успішно працював у Донецькому національному академічному українському театрі. Це людина нової формації. Інтелектуальна і мудра особистість. Працювати з ним завжди цікаво. Чекаєш його нових рішень.

Вистава «Вільні стосунки» дуже популярна серед глядачів. Це весела вистава, хороша, цікава драматургія. Приміром, я б ніколи не додумалася, що виставу можна зробити на кухні. І в цей час я готую піцу. Мені здається, що це цікаве режисерське рішення. До речі, воно здивувало представників італійського посольства, яких ми запросили на показ.

У виставі немає сталого фіналу. Кожен має домислити сам, чим закінчиться ця історія.

А «За двома зайцями» — це вистава, від якої глядач чекає чогось нового. До цього було багато постановок за твором Михайла Старицького.

Я граю Секлету Лимериху. Непросто було зіграти так, аби зацікавити глядача, адже всі бачили прекрасний фільм. Хотілося максимально наблизитися до сучасного життя, аби люди зрозуміли, що й зараз все відбувається так, як багато років тому.

В основу постановки лягла п’єса Оксани Прибіш, написана за мотивами класичного твору. Дія відбувається на Подолі, біля пам’ятника Григорію Сковороді.

— Багато років Ви виконували моновиставу за творами Марини Цвєтаєвої. Чи не плануєте звернутися і до української класики?

— Крім цього у мене була вистава за творами Лесі Українки, в якій я представляла твори видатної української письменниці, написані нею в різні роки. Обов’язково її відновлю. Можливо в іншій формі.

У Музеї Максима Рильського разом з Катериною Рясною працюємо на проєктом «Особистість». У ньому все, що стосується Києва і українських авторів, він для тих, хто цікавиться високою поезією.

— Крім роботи в театрі Ви знімаєтесь в кіно. Настільки це для Вас важливо?

— Будь-яку справу треба робити по-чесному. Якщо ти її робиш відповідально, вчиш текст, думаєш над роллю, то твої думки дійдуть до глядача. Просто пропонований матеріал не завжди цікавий. Але якщо серіал роблять професійні режисер і оператор, якщо цікавий текст, то може вийти хороша річ.

Знімаюся у фільмі Сергія Маслобойщикова «Ясса». Дуже цікавий сценарій — про жінку, в який син загинув на війні, але залишилася дівчина, яка з ним воювала. Коли говорять про цей сценарій, та навіть мурашки йдуть по шкірі. Думаю, що це має бути дуже цікава історія. У мене там невелика роль, але мені приємно брати участь у цьому проєкті.

— Чи є у Вас захоплення?

— Дуже люблю балет, на жаль, рідко виходить на нього потрапити. Також люблю своє рідне місто, постійно намагаюся дізнатися щось нове про Київ. А потім гуляю з друзями вуличками і розповідаю їм маловідомі факти з життя столиці. Маю дачу, де у вільний час працюю на землі. У мене дуже багато троянд.

— Як Ви оцінюєте стан сучасного українського театру?

— Розумію, що театр повинен заробляти кошти. Але майже всюди у світі театр підтримують держава або меценати. У нас, на жаль, досі немає закону про меценатство. Сьогодні дуже важливо не дати знищити те, що маємо.

Радує, що в останні роки значно активізувалося життя в рідному Театрі на Подолі. Наш художній керівник, народний артист України Віталій Малахов дає дорогу молодим режисерам. Упродовж останніх двох сезонів у нас ставили Максим Голенко, Ігор Матіїв, Сергій Павлюк, Давид Петросян.

Сьогодні глядач дуже освічений. Люди цікавляться мистецтвом, хочуть, аби до них більше приїздило на гастролі театрів. Дуже люблю київського глядача, який приходить до нас посміятися, поплакати, попереживати разом з акторами. Глядач приходить до театру по емоції. Маємо завжди про це пам’ятати.

— Як переживаєте карантинні обмеження?

— Я згадую 90-ті роки минулого століття. Вони для мене були дуже складними. Але я розумію настільки сміливо пережила цей період свого життя. І мені соромно 20-ті роки ХХІ-го віку проживати в страху. Хоча, звісно, пережила стрес, як і всі інші.

Автор фото: Ira MARCONI