Світлана ДОЛЕСКО: «Єдина політика, яка в нас є, це наша українська культура!»

— Чим сьогодні живе Центр Української Культури та Мистецтва?

— Нещодавно завершилася VІІІ Всеукраїнська виставка «Бісер: Вчора. Сьогодні. Завтра». Це виставковий проєкт, що з 2012 року сприяє розвитку бісерного мистецтва в Україні.

На виставці було представлено близько 500 бісерних виробів від понад 40 майстрів з усієї України; персональна виставка члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Марії Чулак; українські народні прикраси; старовинні народні костюми та сучасне вбрання, репродукція старовинних прикрас із бісеру на сучасний манер; унікальні аксесуари; єднання міді та бісеру: новий етап становлення й розвитку бісерного мистецтва від Раїси Кравчук; крамничка бісерних виробів.

Основна мета цієї виставки — показати, що традиційне мистецтво українців може бути і сучасним. Неймовірно люблю цей проєкт. І мабуть найбільш його люблю саме через роботи дітей. Відбувається конкурс і діти беруть в ньому участь разом із дорослими. Їхні роботи вражають. Діти сьогодні готові працювати з досить складними матеріалами. Вони тонко відчувають українську історію, можуть передавати її через свій дитячий погляд і зберігати.

На жаль дорослі часто забувають свою історію. У них є призма інтернету, через яку замилюється збереження традицій. На них більший вплив справляє європейське мистецтво, а саме діти зберігають традиції.

Кожна з восьми виставок особлива. Все вишуканішими стають вироби з бісеру, більш модними. Якщо порівняти з першими виставками, то ми бачимо вдосконалення майстерності. Сьогодні все більшої популярності набувають вже не діаманти, а саме вироби ручної роботи.

Серед наших постійних авторів Наталія Маріаш, Лариса Сумер, Наталія Ребрик. А відкриттям, як і кожної попередньої виставки, стали діти. Сьогодні їм по 7 — 10 років, а коли відкривалася перша виставка бісеру, то вони тільки народилися і не могли брати в ній участь. Наступного року будуть нові відкриття дитячих імен. Найцікавіше і найважливіше, що дорослим майстрам потрібно постійно конкурувати з дітьми.

З першого погляду важко відрізнити, де робота дитини, а де — відомого майстра. Якби це була виставка лише відомих майстрів, то це була б зовсім інша історія. Конкуренція з молодими майстрами стимулює їх до самовдосконалення. Адже дорослі майстри інколи програють дітям.

Також нещодавно завершила свою роботу виставка авторських сумок від Олесі Сахро «Витончена емоція». Її зробили егоцентричною. Основну стіну займали три великі портрети майстрині. Чому саме так? Тому що у нас часто не асоціюють особистість з її роботами. А ми маємо знати не тільки прізвище майстрині, а ще й її обличчя. Також представили 6 сумок, зроблених Олесею і чотири її картини.

Майстриня вже відома на міланських та французьких подіумах, її творчість знана в Японії та Азербайджані, її сумки у своїх колекціях зберігають найвідоміші люди світу. Це українка, якою ми маємо пишатися. Проте не так популярна і не так відома її творчість в Україні.

Десять років тому ми зробили першу персональну виставку Олесі Сахро в Києві. Тоді майстриня була знаною лише в певних колах фахівців. А нині ми її вітаємо як знану у світі.

Коли я вперше побачила її роботи, то зрозуміла, що вона не просто унікальна. Такі люди народжуються один раз на сто років. Вони не копіюють, а створюють своє мистецтво, свою техніку. Особливо приємно, що це техніка наша, українська.

— На початку липня відкрили кілька нових проєктів.

- Один з них - персональна виставка Цвєтностей художника OL’SVOL’D (а) «Бог не запитає». Це неймовірно цікавий митець, який працює з кольором. Через колір він передає своє світовідчуття, свій внутрішній світ. Коли його картини опиняються у приватних колекціях в оселях людей, то вони приносять в ці родини мир, спокій і добробут. Я впевнена, що ця виставка буде цікавою для тих людей, які шукають гармонію з собою.

Виставка «Бог не запитає» — це кольоротерапія. Ми розставили в залі стільці, щоб людина могла прийти і певний час, милуючись картинами, відчувати кольори. Це нестандартний виставковий формат.

Другу виставку приймаємо в себе напевне саме тому, аби такі самі українські виставки теж приймали у світі: проект «ЛЕНЕРДЖІ — кращі фото природи» (переможці конкурсу Спілки фотографів природи Угорщини NaturArt-2018). Виставка організована посольством Угорщини в Україні. Це конкурс, який відбувається вже понад 27 років. Цього разу виставку-підсумок фотоконкурсу 2018 року вирішили провести й в Україні.

Мене тішить, що посольство Угорщини в Україні постійно підтримує своїх митців. Таким чином вони популяризують не лише їх, а й популяризують Угорщину у світі через їхні світлини.

Ця виставка має на меті не тільки показати красу Угорщини, майстерність фотографів цієї країни. А має стати прикладом, як наші фотохудожники можуть показати Україну в світі. Сподіваюсь, що цей конкурс стане прикладом для наслідування посольствам України в різних країнах.

— А як починалася історія Центру Української Культури та Мистецтва?

— Як і у всіх великих проектів, усе почалося з дитинства. Певне з того, що у радянські часи не було можливості власної самореалізації. Були якісь кліше, були якісь правила. Тобто, якщо ти позиціонуєш себе як майстер, треба було закінчити навчальний заклад, отримати звання майстра.

Але я не змогла скласти іспити в Технікум художньої промисловості. Було п’ять іспитів — живопис, графіка, композиція, російська мова і література. Перші три склала успішно. Було достатньо отримати трієчки на двох останніх. Але на диктанті з російської мови я отримала двійку (українською іспити тоді не складали). Я навіть не пішла з’ясовувати причини. Ми стояли на порозі. Поруч зі мною — хлопчик, здається з Полтавщини, його художні роботи вражали. Але він також не зміг скласти іспиту з російської. У той момент зрозуміла, що напевне не я одна постраждала від таких бюрократичних, несправедливих правил для творчої людини.

Тоді ще не знала як реалізую власну мрію і яким чином зможу допомогти іншим людям. Але йшов час. Я не полишала ідею, не полишала бажання створити осередок, інституцію, яка б могла допомогти творчим людям самореалізуватися.

Ще один важливий аспект спонукав мене до створення цього проєкту. Моя мама і бабуся рік від року ставали все старшими. Я бачила, як держава ставиться до людей старшого віку. Після виходу на пенсію вони залишаються за бортом активного суспільного життя. Але ж багато з них у душі молоді, вони хочуть творити і жити на повні груди.

Тому, коли ми підійшли до створення Центру Української Культури та Мистецтва, то вирішили, що це буде інституція для всіх. Це буде інституція для реалізації своїх можливостей дітям. Це буде інституція, яка дозволить повноцінно представити себе людям старшого віку. Це буде інституція, в якій сучасне і традиційне, професійне й аматорське існуватимуть в єдиному просторі. Ця інституція завжди буде поза політикою. Єдина політика, яка в нас є, це наша українська культура.

— Хто допоміг у створенні Центру?

— На першому етапі це була моя родина. Насамперед, чоловік. Коли вже будували Центр Української Культури та Мистецтва, в нас ще не було власного будинку. Діти і чоловік підтримали мене в тому, що така соціальна інституція значно важливіша за особистий комфорт. Також мене підтримала і моя мама.

Вже після того як вже заснували Центр у мене з’явилося дві Олечки. Відразу після його створення — Ольга Клименко, а ще через п’ять років — Ольга Музиченко. Це мої права й ліва рука, з яким ми йдемо разом всі ці роки. Вони допомагають творити єдину культурно-мистецьку лінії. А за цей час було всього, навіть спроби рейдерського захоплення нашого приміщення.

— Які мета і основні завдання Центру Української Культури та Мистецтва?

— Центр — це будинок, який став рідним для багатьох майстрів, туристів. Це інституція, яка працює, зберігає, творить. Центр — це інструмент для втілення моїх цілей і завдань. Це моє життя.

— Якими були перші кроки Центру?

— Це були мої кроки. Починаючи з того, що мені «пощастило» народитися в Радянському Союзі, де не було можливості власного індивідуального розвитку. Було колективне життя, урівнялівка. Для того, щоб творити, треба було закінчити якийсь профільний інститут, технікум чи училище. Після здобуття освіти вступити до Спілки художників, або іншої творчої спілки.

Тоді не могли народитися такі художники як, приміром, Тетяна Артемова, виставка якої в нас експонується. Вона почала творити тоді, коли цього захотіла її душа, але не тому, що вона вибудовує свою кар’єру як професійна художниця.

Було бажання дати людям реалізацію. Я тоді ще не знала, як це зроблю. Це й були перші кроки.

— Яке Ваше найбільше досягнення за ці роки?

— Головне, що ми не закрилися. Попри всі бажання тих, хто не розуміє слів культура і мистецтво, тим більше поєднання цих двох слів в одному реченні чи назві. Попри їхнє величезне бажання мати тут ресторан, банк чи щось подібне, ми працюємо.

— Маєте багато знакових подій, проєктів?

— Про наші досягнення можна було б говорити кілька днів. Якщо ж називатиму когось конкретно, то ображу тих, кого не згадаю.

А згадаю сьогодні лише один проєкт — «Діалог поколінь». Це диво, що ми встигли його хоча б частково реалізувати. Зараз це було б неможливо. Проєкт полягав у тому, що творці історії України безпосередньо спілкувалися з вчителями та студентами. І на цих зустрічах не була авторів посібників з історії України.

Одному з учасників проекту, Євгену Сверстюку ми подарували підручники з історії України за 11 клас. У цих підручниках писали про життя і діяльність його та його друзів — Левка Лук’яненка, Василя Стуса та ін. Пан Євген прочитав, що про них пишуть підручники видані у Києві, Харкові, Львові і Одесі. Ці підручники побачили світ в один рік, при одному президенту і міністру освіти, при єдиній шкільній програмі, але в різних підручниках діяльність цих людей висвітлювалася по-різному.

Ми запитуємо — чому Україна різна, чому різні люди? Насправді вона не різна і всі ми однакові. Але хтось придумав політику зі шкільних років, нам розказували історію по-різному. Оці задатки нерозуміння або розуміння по-різному одних і тих же подій, фактів йдуть зі школи.

— За якими критеріями Ви обираєте учасників Ваших проєктів?

— Це має бути виставка, презентація, вистава, концерт що несе в собі соціальну складову і добро. Ми маємо сказати навіщо це потрібно для формування майбутньої України. Якщо у нас є відповідь на це питання, то це вже буде перший етап.

У нас професійне і аматорське, традиційне і сучасне існують в одному просторі. Ми не дивимося на звання — ти народний чи аматор.

— Чи змінилося якимось чином ставлення держави до культури за останні роки?

— При кожній владі є як позитив, так і негатив. Ніколи не буває, що одна влада дуже хороша, а інша — дуже погана. Питання в тому, що одна й таж влада може бути для когось хорошою, а для когось поганою

Чи змінилося щось у культурі за цей час? Так, змінилося. Чи змінилося в кращій бік? На це питання можуть відповісти лише люди, які є споживачами культури. А я тільки можу сказати, що працювати стає все складніше. Тому що декларативна підтримка культури та мистецтва насправді нічого не дає.

— Ви вже згадували про спроби рейдерського захоплення Центру.

— Нам дуже довго не давали будувати, було багато бажаючих мати цю будівлю. Але ми відстояли наше право мати таку інституцію.

Ми купили будинок, який був тут до цього, розробили проєктну документацію, відвели землю і тільки 2011 року відкрили двері для відвідувачів. До цього дев’ять років виборювали право тут бути.

Навпроти нашого Центру нещодавно розпочалося якесь будівництво. Без документів. Не можемо з’ясувати, хто це будує. Але явно це буде не омріяний нами Сквер української культури. Це мало б бути місце, яке б стало знаковим громадським простором із архітектурними ансамблями, ремеслами, притаманними Подолу. Це було б місце культурно-мистецького відпочинку, туристична родзинка. Аби люди, які до нас приїжджають, починали оглядати Київ саме звідси.

Що на це скаже влада, ми ще не знаємо. Дуже скоро дізнаємося, чи є в київської влади державницьке мислення, чи готові вони ухвалювати рішення на користь міста, на користь громади, на користь країни, чи на жаль у нас все настільки корумповано, що на цьому місці буде ресторан чи щось подібне.

— Напевне карантин вплинув на роботу Вашого Центру?

— У стінах нашого Центру завжди було багато сміху, завжди відбувалися різноманітні цікаві заходи. На семи попередніх виставках бісеру були покази моди, а також — по два-три заходи щодня. Відбувалися майстер-класи, концерти. До нас і сьогодні щодня приходять відвідувачі, але через карантин ми не можемо проводити активні заходи.

Виставка «Бісер: Вчора. Сьогодні. Завтра» мала закінчитися ще в березні. Але ми продовжили її до кінця червня, щоб люди встигли побачити цю виставку. У травні-червні мала відбутися ювілейна виставка з фондів, присвячена ювілею Центру, але від її проведення довелося відмовитися.

Хочеться побажати українцям здоров’я, аби не було епідемії, не було карантину. Щоб ми могли успішно й як завжди голосно провести Всеукраїнську виставку в’язання «Тепла осінь». А також виставку клаптикових робіт Анни Бовсуновської. У цієї майстрині неймовірна техніка не тільки клаптикового шиття, але й декорування тканин.

Наше щорічне Свято Новорічної Іграшки у грудні щодня відвідувало від 500 до 1500 дітей. Ми звикли до такого режиму. Сподіваємося повернутися до звичної активності.

— Очевидно маєте і далекосяжні плани?

— Не буду багато озвучувати, лише зазначу, що в 2021, і 2022 і 2023 роках у нас обов’язково буде Свято новорічної іграшки. Якщо в країні десь має бути стабільність, то вона є саме в нас. Грудень для нас завжди складний, але ми завжди чекаємо цей місяць, це свято.

Пам’ятаю, на Свято Новорічної Іграшки до нас завітав молодий чоловік зі своєю дружиною й маленькою донечкою. Захотіли зі мною сфотографуватися. Виявляється, цей чоловік був на такому святі ще школярем.

Свято Новорічної Іграшки — один із найважливіших наших проєктів. Сьогодні вже просто не маємо права сказати, що не хочемо чи не можемо його проводити. Ми взяли на себе відповідальність перед людьми і не вправі права опускати руки.

— Чи не маєте планів написати книгу?

— Планую. Але про що, про успіхи Центру? Думаю, що вони мусять бути не в книзі, а в реальному житті. Сама про себе? Це було б дуже цікаво. Але ніхто не повірить, що в ній написана правда. Моє життя настільки цікаве і непередбачуване, що на місці іншої людини я б сама не повірила.

Напевне це буде книга про відчуття, емоції, філософію того, що я надбала, що мені передали митці. Те, що я відчула не тільки протягом діяльності Центру, з життя зі своїм колективом в різних ситуаціях, те, що я переживаю зі своєю родиною.

Тобто, швидше за все це буде книга про емоції, а не про факти і здобутки, про життєвий досвід, який є найціннішим для мене і який варто передати майбутнім поколінням. Коли я донесу до людей свою філософію, впевнена, що в цій країні буде інший Президент, інший Прем’єр-міністр, інша Верховна Рада. Оновиться все. Дай Боже нам усім до цього дожити. Але вже сьогодні хтось має починати будувати суспільство на ґрунті любові і самоповаги.

На фото — Євген Сверстюк в межах проєкту «Діалог поколінь»