Володимир ГОЛОСНЯК: «Чекаю на зустріч з глядачем»

У липневі дні відзначив свій ювілейний день народження заслужений артист України, керівник Арт-центру імені Івана Козловського Національної оперети України Володимир Голосняк. Сьогодні пан Володимир наш гість.

— Я народився в радянський час у селі на Львівщині, — згадує актор. —Воно розташовувалося далеко від інших сіл, тут не було сільської ради. З радянських інституцій в селі була тільки восьмирічна школа. Такі села називають «глухими». Однак зберіглося багато традицій, які я бачив змалечку на власні очі. Церква була закрита, але біля неї на Великдень водили гаївки. Було багато інших красивих звичаїв, серед них — Різдвяний вертеп.

Потім наша сім’я переїхала в інше село. Воно було більш розвинуте. Крім школи був будинок культури, різноманітні гуртки для дітей. Там мені поталанило зустріти людину, яка дуже серйозна вплинула на мій вибір, на те, як далі пішло моє життя. Це була мама мого приятеля і однокласника. Вона належала до шляхетного роду, пам’ятала довоєнне життя, була справжньою інтелігенткою.

У родині Олександри Романівни Черпіти я побачив зовсім інше життя. У них було на полицях багато цікавих книжок, які я брав читати. Олександра Романівна писала вірші, чудово малювала, грала на музичних інструментах. На новорічні свята та до інших святкових подій ми в школі готували невеличкі сценки. І пані Черпіта нам у цьому допомагала. Вона писали сценарії цих сценок і була режисеркою. Ця жінка пробудила в мені любов до театру, любов до мистецтва. Я почував себе щасливим у цьому середовищі. Вона мене заохотила творчо розвиватися. Говорила, що в мене щось виходить. З цим я ріс.

Потім став цікавитися куди можна вступити на навчання і як стати актором. Одного разу нас повезли на екскурсію до Києва. Я відпросився у вчителів і побіг на Ярославів вал до театрального інституту для того, аби дізнатися, що потрібно, щоб туди вступити. Були зимові канікули останнього року мого навчання в школі. У цей час був перший етап прослуховування майбутніх абітурієнтів. Для того, щоб взяли документи для вступу в інститут, треба було мати щасливий папірець, що ти пройшов таке прослуховування.

Оскільки я займався у художній самодіяльності, знав байки, вірші, то вирішив пройти прослуховування вже у цей день. Але через те, що спеціально не готувався, то його не пройшов. Мені порадили взяти інший матеріал і запропонували приїхати весною. Навесні я приїхав до Києва вже з мамою і отримав цей щасливий папірець.

Роки, проведені у театральному інституті (нині Національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого) вважаю найщасливішими в моєму житті. Дуже поталанило з майстром мого курсу — народною артисткою України Іриною Олександрівною Молостовою. Запоєм читав книжки, відкривав для себе світ мистецтва, дізнавався якісь нові речі, раніше невідому для мене інформацію. Зараз інтернет в якійсь мірі зрівнює можливості людей які живуть в селі і в місті розвиватися в культурному сенсі. В ті часи було інакше, то ж мені потрібно було багато чого надолужити. Проте нашим викладачам ми були потрібні не як сформовані особистості, а як матеріал, глина для гончара, з якої можна «виліпити» щось вартісне.

Крім Ірини Олександрівни з великою теплотою згадую нашого викладача Олександра Ціановського. У нас був хороший курс. Прекрасні дипломні вистави.

До речі, зараз пишу книгу, це буде повість. Значна її частина — автобіографічна історія. Кожен пише з досвіду, розповідає про якісь речі, які спостерігав, або сам пережив. Значну частину цієї повісті присвячу саме театральному інституту, Татарці, де був розташований наш гуртожиток, юнацьким спогадам.

— Після закінчення інституту Ви працювали у театрах Львова та Києва.

— Спочатку був невеликий досвід роботи у Коломийському театрі, який тоді саме створювався. Були на нього великі сподівання. Проте, попрацював тут недовго.

Після цього я служив армії. Я закінчував виш у 1991 році, незабаром відбулося проголошення Незалежності України, тож я служив уже в українських прикордонних військах. Останні місяці військової служби проходили в Івано-Франківську, де дислокувалася наша військова частина. Підійшов до своїх командирів і запропонував, що водитиму наших солдатів до театру і філармонії. Там тоді виступало тріо Мареничів, інші виконавці. Ще під час служби познайомився з керівництвом Івано-Франківського музично-драматичного театру, а після звільнення залишився там працювати.

То були дуже непрості часи. Люди намагалися вижити, їздили з кравчучками до Польщі. По всій країні велася стихійна торгівля. Театр був нікому не потрібен. Сюди ходили лише його фанати. Зали ледь заповнювалися на половину. Затримувалася зарплата, ми жили дуже бідно. Але по своєму це був прекрасний час.

В Івано-Франківському театрі була чудова команда молодих людей. Приблизно в один час зі мною тут працював нині вже покійний Віталій Лінецький, Юрій Горбунов — нині відомий актор і продюсер, телевізійний ведучий. Багато інших талановитих акторів. Але обставини змусили кожного з нас шукати місце, де можна було краще розкрити свій талант, й зрештою, заробити грошей.

Хтось одразу поїхав до столиці, як скажімо Віталій Лінецький. А мій шлях повернення до Києва був складнішим і довшим. Спочатку вирішив далеко не їхати, а спробувати себе у Львівському театрі імені Марії Заньковецької.

Пройшов прослуховування у народного артиста України Федора Миколайовича Стригуна. Він взяв мене до театру і я кілька років пропрацював у Львові. Був задіяний у виставах Алли Бабенко — режисерки, яка сповідувала цікавий психологічний театр. З особливою теплотою згадую участь в її виставах «Мадам Боварі», де грав Леона і «Моральність пані Дульської», де виконував роль Збижка.

Але потім склалася до болю знайома багатьом акторам ситуація, коли твої внутрішні запити вищі ніж те, що ти отримуєш реально у театрі. У Львові була велика кількість талановитих людей. Кожен мав свої запити і на всіх тих ролей, того матеріалу, який брали до постановок не вистачало.

Звичайно, можна було б почекати, але я обрав інший шлях. Вирішив їхати до столиці і продовжувати шукати щастя вже тут. Отож покинув Львів, хоча й досі з приємністю згадую ті часи і акторів з якими разом працювали на сцені. Особливо народного артиста України Богдана Козака. На мою думку це один з найкращих акторів нашого часу. Людина, в якої можна багато чому повчитися. Виходити з ним на одну сцену було для мене величезним щастям.

А ще Львів надихнув мене на написання віршів. Деякі з них увійшли до поетичної збірки «Ти, твій блазень та інші». Ніде мені так добре не писалося, як у Львові. Тож з цим містом у мене особливі стосунки.

— Отож Ви опинилися в Києві.

— Тут панував дикий капіталізм. Київ вирував. З’являлися нові телевізійні канали, пробували знімати кіно, кліпи, рекламні ролики. Було багато начиток на радіо, концерти. Я в усе це занурився, тільки цим і займався. Був ведучим телевізійних програм, починаючи з прогнозу погоди на каналі «ТЕТ», інформаційних програм на Першому національному, телепрограм, що виходили на телеканалі «Ера» та багатьох інших.

У той час було мистецьке агентство Арт Велес. У ньому працювали такі відомі сьогодні люди як Василь Вовкун, Тарас Грималюк, Євген Нищук. Тут реалізували багато фестивалів, концертів, інших творчих проєктів. Я працював у агентстві спочатку помічником режисера, а потім — режисером.

Паралельно знімався в кіно. Переважно це були телесеріали. На жаль, тоді головні ролі виконували здебільшого російські актори, а українські були в них на підтанцьовках. Але така робота давала можливість заробити хоч якісь гроші. Було не просто, але треба було знайти себе, а також баланс між можливістю заробляти і змогою роботи те, що тобі до душі.

— То Ви більше прагнули грати в театрі чи зніматися в кіно?

— Якщо говорити про мої мрії юнацької пори, то в мене тоді була палка любов до кіно. Я бачив себе як кіноактора. Відтоді й дотепер закоханий в українське поетичне кіно, авторське та артахаузне кіно.

Раніше я розглядав театр на другому плані. Як місце, де я б міг тримати себе в формі, мати постійну роботу, виходити на сцену. Та життя все розкладає по-своєму. Так сталося, що театр став для мене тією точкою, тим місцем, тим простором, де я себе реалізовую.

— Та напевне залишилася у пам’яті робота в серіалі «Роксолана»?

— Це стало можливо завдяки режисеру стрічки, нині вже покійному Борису Небієрідзе. Мало хто знає, що спочатку я мав грати Сулеймана у молодості, а відомий грузинський актор Нодар Мгалоблішвілі, знаний за роллю графа Каліостро у фільмі «Формула кохання» — у зрілому віці. Навіть пошили костюми. Але зірки склалися не так. Щось змінилося, і керівники проєкту запропонували мені іншу роль — принца Мустафи.

Фільм знімали у Криму. Під час зйомок мав щастя познайомитися з неймовірним актором Лесем Сердюком. Ми з ним жили у готелі в сусідніх номерах, багато спілкувалися. Лесь Лесевич став мені близькою по духу людиною. Також там знімалося багато інших цікавих акторів.

Фільм вийшов на екрани. Можливо ми очікували від нього більшого. Але важливо, що це був перший український серіал, його дивилися люди. Мене почали пізнавати на вулиці.

А з Нодаром Мгалоблішвілі, до речі, я усе ж таки перетнувся на знімальному майданчику. Це сталося у міні-серіалі для дітей «Сьомий перстень чаклунки», у якому я зіграв роль Ігліта.

— Коли повернулися до театру?

— Моїм перший театральним проєктом у Києві стала вистава «Бій з тінню».

До цього у мене, як в режисера концертів і фестивалів було багато запрошень, проєктів. Я був режисером днів української культури на Всесвітній виставці ЕКСПО в Шанхаї у 2010 році, Фестивалю української культури в польському місті Сопот, концертів що відбувалися на найпрестижніших українських сценах: Палац «Україна», Національна опера та ін. А з початком війни все змінилося.

До моєї думки щодо повернення у театр багато хто ставився скептично. І ось, під час зйомок одного з серіалів, один з моїх партнерів по знімальному майданчику похвалився своєю моновиставою. Тоді я передивився в багато моновистав, закохався у цей жанр і зрозумів, що це для мене може бути виходом.

Поїхав до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народного артиста України Олексія Кужельного. До цього ми не були знайомі. Але Олексія Павловича захопив той азарт, з яким я хотів втілити свою ідею. Під час роботи ми більше дізнавалися один про одного і врешті в нас вийшла чудова монодрама. Виставу «Бій з тінню» безліч разів зіграли на сцені театру «Сузір'я». Возили на фестиваль в Албанію, де вона отримала приз глядацьких симпатій. Також з нею брав участь у фестивалі «Відлуння» у «Хмельницькому. Мали в липні представляти виставу на фестивалі в Чорногорії. Але через пандемію цей фестиваль скасували.

— Напевне вистава має свої особливості?

— Почну з того, що з режисером цієї вистави Олексієм Кужельним ми познайомилися в лазні. Олексій Павлович зізнався, що хотів побачити наскільки я фізично готовий до цієї ролі. Оскільки граю боксера, то треба було починати саме з пластики, і я почав брати уроки боксу. Вивчав культуру та історію повоєнної Югославії, саме там відбуваються події вистави.

Мікро-сцена театру «Сузір'я» розрахована приблизно на 30 місць. До цього я переважно працював на великих сценах. То ж треба було вчитися працювати в умовах, коли глядач знаходиться на відстані один метр від тебе. Треба було зрозуміти як існувати на такій близькій відстані. Цьому присвячував багато часу.

— Чому обрали для вистави саме цей твір?

— Це невелика, але яскрава повість сербського письменника Драґослава Михаїловича «Коли цвіли гарбузи», яка підіймає непросте питання — мстити чи вибачати. З цим питанням ми зустрічаємося мало не щодня, починаючи від дрібних конфліктів і закінчуючи глобальними речами. Це дуже серйозне питання, я б сказав біблійне. Зуб за зуб, кров за кров чи підставити другу щоку, сказати, що я тебе вибачаю. Такі питання собі ставить кожна людина і я в тому числі.

Книга доволі правдива і щира, часом жорстка. Це не пригладжена, не вихолощена література. Не всі готові сприймати мистецтво у такій формі. Багато людей, які ходять до театру, хочуть бачити щось особливе. Хочуть, аби театр був для них святом, прикрашав їхнє життя. Але є інший театр, театр, який підіймає жорсткі питання. Мені близький такий театр. Я готовий ходити в такий театр, дивитися вистави, які виводять мене з зони комфорту, змушують думати, знаходити відповіді на непрості питання, дискутувати самому з собою, дискутувати з друзями, обговорювати те, що бачиш на сцені. А цей твір найкраще підходить для такого театру.

Коли я прийняв рішення робити моновиставу, то став думати, що може бути для мене матеріалом. Почав переглядати книжки, які були в мене на книжковій поличці. З тих кількох книг, які відклав, зупинився саме на повісті «Коли цвітуть гарбузи». В українській культурі таку назву скоріше за все пов’язали б з якимись водевільними темами — «дати гарбуза». А тут жорстка тема, жорстока історія. Придумав назву «Бій з тінню».

— У чому полягають особливості жанру моновистав?

— Тут ти можеш покладатися лише сам на себе і вдячний, якщо отримуєш енергетичну підтримку від глядача. Немає можливості перепочити, немає колег, за яких можна заховатися. Мої вистави досить тривалі за часом. Треба тримати увагу глядача протягом майже півтори години. Навіть фізично важко скільки часу безперервно діяти на сцені.

Така вистава забирає в мене цілий день. Починаю до неї готуватися з самого ранку. Напередодні намагаюся добре виспатися. Обов’язково проводжу акторські тренінги, згадую найважливіші для мене сцени. Скажу чесно, до колективних вистав я так серйозно не готувався. Робота у моновиставах — цікавий досвід, який збагачує актора. Усім колегам раджу спробувати.

— Наступна Ваша моновистава «Хочу в Париж» створена за твором Михайла Веллера.

— Після першої моновистави був окрилений, мав багато позитивних відгуків. Відразу почав шукати новий матеріал. Власне зупинив свій вибір на цьому творі. Цього разу виступив і як режисер-постановник. Це вистава трагікомедійна.

Я ніколи не був комедійним актором. Найкраще мені вдавалися гостросоціальні ролі. Тож, найскладніше було, було знайти такий спосіб існування, щоб люди сміялися, адже більша половина вистави — це комедія. Вміти розсмішити публіку це великий дар актора. А люди на цій виставі посміхаються…

— Напевне цей твір Ви обрали до постановки теж тому, що він зачепив Вас за живе?

— У моєму житті, як і в житті героя вистави було багато того, що здійснилося не так, або виявилося не таким як я сподівався. Вистава про те, що талант мати велику мрію, яка робить твоє життя яскравішим — це навіть важливіше ніж власне здійснення цієї мрії. Гадаю, що кожен тут може знайти для себе якісь аналогії.

— Ваші моновистави йдуть на сцені вже кілька років. Чи змінилися якимось чином персонажі?

— Мабуть вони змінюються разом зі мною, а я з ними. Очікую завершення карантину, коли знову почну грати, і мій новий життєвий досвід, мабуть, трохи змінить моїх героїв.

Під час карантину мені, як і багатьом іншим довелося залишитися наодинці з самим собою, і був час подумати. Відбулося багато важливих переоцінок — що більш чи менш важливе у житті. Деякі точки опори виявилися неважливими, надуманими. Їх замінили інші. Я змінився, а це значить, що мої герої теж зміняться. Проте, театр це мистецтво, яке живе лише в той момент доки дієш на сцені. Тож, я сам з нетерпінням очікую, щоб побачити якими будуть мої герої, коли я знову повернуся на сцену.

— Ви керуєте Арт-центром імені Івана Козловського Національної оперети України. Які сюрпризи готує центр у новому театральному сезоні?

— Арт-центр є однією із сцен Національного академічного театру оперети, який очолює народний артист України Богдан Струтинський, митець, який успішно розвиває і модернізує театр. Тож ми теж активно змінюємося. Зараз перебуваємо у процесі підготовки до реконструкції, яка має розпочатися найближчим часом. Вона триватиме кілька місяців і ми готуємося відкритися наприкінці року.

Є попередні домовленості з кількома режисерами про постановки на нашому майданчику музичних вистав. Зокрема, маємо попередні домовленості з Олександром Добролюбовим із Національної оперети, художником постановником і режисером Олександром Білозубом, а також з Оленою Щурською і Олександрою Шевельовою. Ставитиму і я, це буде музичний водевіль одного з класиків українського театру.

Сподіваюся, що зможемо дати старт деяким з цим проєктів у вересні, інші розпочнемо трохи пізніше.

Ми скучили за глядачами, глядачі скучили за нами. З нетерпіння чекаю, коли зможемо свої концерти і вистави, які були напрацьовані раніше і нові роботи представити на суд глядачів. Буду щасливим, коли ми зможемо побачити один одного, обмінятися позитивною енергією і хорошим настроєм.

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Володимир ГОЛОСНЯК: «Чекаю на зустріч з глядачем»