Олена Філіп’єва: «Театр має виховувати характер»

— Ви починали з занять народними танцями, а як доля привела до балету?

— Як і багато дітей займалася у палаці культури в моєму рідному містечку Дніпрорудне Запорізької області. Про балет тоді не було й мови. Це вже зараз багато чого можна побачити по телебаченню, дізнатися з соціальних мереж. Мій керівник танцювального гуртка підказав батькам, що у Києві є хореографічне училище. «У вас дитина дуже здібна, талановита, музична, то спробуйте туди вступити», — порадив він.

У мене батьки були спортсменами, мабуть тому спрямовували мене у спорт, аби я займалась гімнастикою. Але я хотіла танцювати. Правда, не прагнула, як це буває сьогодні конкретно в балет. Якщо чесно, не знали куди ми їдемо. Але хотілося спробувати.

Дізналися адресу училища, приїхали на вступні іспити. Показала те, чому мене навчив мій педагог, станцювала уривок з народного танцю. Потім дізналася, що вступила. Так відбулася моя зустріч з балетом. З 10 років я вже жила в далині від свого рідного дому.

— Що дали роки навчання?

— Мене загартувало життя. Я звикла бути самостійною. В інтернаті навчалося і жило багато дівчат. У нас був порядок, самодисципліна. Дуже сумувала за рідною домівкою, спочатку навіть плакала. А коли приїжджала додому, то вже через день-два розуміла, що хочу повернутися назад, до Києва. З кожним роком ця професія притягувала до себе все більше і більше.

Треба було уважно слухати педагогів. Вбирати в себе все, що вони говорять і швидко реагувати на зауваження. У нас є такий термін «розумна» балерина, це коли людині достатньо одного зауваження. І сьогодні роблю своїм ученицям одне-два зауваження, на другий день приходжу і бачу, якщо балерина виправила помилки, значить вона думала, вона вміє працювати і ми можемо рухатися далі.

Першим моїм педагогом була Самойленко Травіата Іванівна. Навчала мене 5 років і я їй дуже вдячна. Після цього мене взяла заслужена артистка України Альвіна Георгіївна Кальченко, з якою ми потім трохи працювали ще й в театрі. З нею було дуже цікаво працювати. На той час у неї вже були відеоматеріали різних вистав з різних театрів. Раніше ми всього цього не бачили. Для нас це було фантастикою. Коли прийшла до театру, то трохи працювала з народною артисткою СРСР Оленою Михайлівною Потаповою, яка до цих пір служить в Національній опері України. Потім знову працювала з Кальченко. Згодом — з на жаль уже покійним народним артистом УРСР Веаніром Івановичем Кругловим. А нині — з народною артисткою України Раїсою Олексіївною Хілько. Також під час роботи над різними виставами багато працюю з Іриною Бродською та Елеонорою Михайлівною Стебляк.

Ми дорослішаємо. Педагог трохи звикає до балерини. Щоб відбувалося зростання у техніці, образі, потрібні якісь зміни. І це не означає, що педагог поганий. Зовсім ні. Просто на певному етапі він дав все, що міг дати. Тому кожен артист балету спочатку працює з одним педагогом, а потім з іншим. Вдячна кожному, хто мене навчав, всі вони передали мені свої знання і досвід.

— Напевне назавжди запам’ятався перший вихід на сцену Національної опери України?

— Ми готувалися до випускного гала-концерту в хореографічному училищі. Я готувала два па-де-де. У цей час трупа Національної опери поїхала на гастролі до Японії. У театрі залишилася лише невелика частина трупи. Мала йти «Жизель». Запрошена балерина захворіла. Мій педагог Альвіна Кальченко і керівник балетної трупи Віктор Литвинов (на той час) порадившись, вирішили запропонувати мені станцювати партію Жизель. До вистави залишалося три дні.

Звичайно, така пропозиція була несподіванкою, але я одразу погодилася. Мені захотілося проявити себе, показати. Отож, вже через три дні після випускного я станцювала цю партію і як змогла передала образ своєї героїні. Це було дуже хвилююче…

Кожного разу намагаюся думати над образом. Його можна трактувати по-різному. Насамперед це буде цікаво глядачеві. Наші прихильники ходять на ту чи іншу балерину, артиста балету. Їм цікаво бачити розвиток, щоразу відкривати для себе інші барви. І глядач вже думатиме, а що буде наступного разу. Має залишатися загадка. Ми над цим працюємо і щоразу займаємося пошуком. Це цікава робота, яка триває протягом всього періоду театрального життя.

— У 22 роки Ви стали заслуженою артисткою України, а в 23 наймолодшою народною артисткою нашою держави. Що відчували у той час?

— Я повинна була доводити, що заслужила ці нагороди. Звання заслуженої було несподіванкою, а народної й поготів. Розуміла, що не маю права розслаблятися. Є такі артистки, які вважають, що коли дали звання народної, то вже можна особливо не напружуючись спочивати на лаврах. У мене було навпаки. У кожній виставі доводила, що я гідна і мала рухатись лише сходами вгору.

Коли знімають виставу на відео, то багато артистів не можуть на себе дивитися, йде багато самокритики з їхнього боку. І це добре. Коли артисту балету подобається те, що він робить на сцені, це людина, яка вже не має мотивації розвиватись. Мені зазвичай спочатку все не подобається. Потім бачу, що було непогано, а що треба поправити. Ми весь час вчимося. Стільки б років я не була на сцені, які б у мене не були звання та нагороди, я все рівно вчуся. Продумую кожен свій крок, а не просто автоматично танцюю ту чи іншу виставу.

— Значний вплив на Вашу творчу долю мала видатна балерина Майя Плісецька.

— На конкурс Майї Плісецької я потрапила зовсім випадково. Мій партнер, з яким ми разом навчалася, поїхав працювати до Москви. Він хотів взяти участь у Міжнародному конкурсі артистів балету «Майя», шукав партнерку. Його педагог, відома особистість Олександр Прокоф’єв запропонував мені йому допомогти. Я погодилася. Звичайно, спочатку були певні сумніви. Я вже була народною артисткою України, було б соромно взяти участь у цьому конкурсі і нічого не отримати. Але я вірила у свої сили. В результаті я (як солістка) виборола золото.

Дуже вдячна Майї Михайлівні. Вона завжди добре відгукувалася про мене і Олексія Ратманського, з яким я танцювала. Олексій тоді був відомий як танцівник, а зараз — як балетмейстер, ставить балети в багатьох країнах. У будь-якій своїй статті чи інтерв’ю Плісецька завжди говорила, що я талановита, що ніхто так не танцює як Олена і Олексій. Вона була великою балериною і до неї прислухалися. Вона рекомендувала мене багатьом партнерам, зіркам високого рівня з інших театрів. Завдячуючи Майї Михайлівні в Японії я танцювала у «Дон Кіхоті» з дуже відомим танцівником Патріком Дюпоном — зіркою «етуаль» (найвищий статус артистів балету паризької Опери — авт.) На запрошення Маїй Михайлівні я брала участь в її гала-концертах в Японії, а потім і в багатьох інших країнах. Я танцювала з Олександром Вєтровим і Олексієм Фадеїчевим.

Зараз вже можна багато поїздити. А тоді їздили мало. Завжди хочеться побачити інших виконавців, інші манери. Я щаслива, що потрапила на такі концерти, могли вчитися на них. Майя Плісецька 20 концертів поспіль танцювала «Помираючого лебедя», а ми наступним номером танцювали «Дон Кіхот». Внутрішній стан у неї щодня був інший, щоразу вона «помирала» по-іншому. Для мене це було відкриттям…

— Ви брали участь у кількох престижних міжнародних конкурсах. Яке значення мають такі конкурси для артистів балету?

— Насправді конкурси не для кожного артиста. Не обов’язково на них їздити. Звісно, конкурси — це виховання сили волі. Може таке бути, що ти вийшов на сцену, станцював варіацію і у тебе щось не вийшло. Вийшов на сцену вдруге і виправив. І в фіналі публіка тобі аплодує і забуває про якісь прорахунки.

У конкурсі все дуже суворо. Якщо ти виходиш, то маєш за хвилину, а може й менше показати все, на що ти здатен. А комісія це оцінює. Тому не кожен відважується їхати на конкурс.

Конкурс — це можливість бачити інших виконавців, балерин зі всього світу. А досвід, отриманий на конкурсах допоможе при виході на рідну сцену.

— Чи були у Вас знакові вистави?

— Починаючи у «Жизелі», яка є знаковою та доленосною в моєму житті, кожна нова вистава привносила в мою долю щось нове. Запам’яталася вистава «Марна пересторога». Балерина вранці захворіла і ввечері нікому було танцювати. Я вранці вивчила свою партію щоб ввечері замінити цю балерину. Взагалі-то було багато таких партій на які виходила по заміні. Театр має виховувати характер у балерини. Це не вийти на сцену і злякатися світла чи глядача, а можливість проявити себе.

Не можу виділити якусь окрему виставу, тому що всі для мене по своєму дорогі. До кожної особливий підхід, особливе ставлення. Тому що різні образи, різні переживання, почуття. Можна багато чого згадати про кожну виставу.

— Брали участь у виставах на музику українських композиторів?

— У «Лісовій пісні» танцювала Мавку, а потім виконувала роль Килини. У «Лілеї» також танцювала головну партію. Шикарна музика, прекрасні декорації, неповторний український колорит. Дуже шкода, що ці балети йдуть рідко. Буду пропонувати, аби ці вистави йшли частіше. До нас ходить багато іноземців, саме такі постановки допоможуть їм краще пізнати українську культуру, цікаві вони і для нашого глядача.

— Напевне у Вас було багато партнерів по сцені?

— Коли прийшла до театру, то в більшість вистав мене вводив народний артист України Микола Прядченко. На жаль його вже немає серед нас. Він мене багато чому навчив: як розуміти партнера, що робити на сцені, чому приділяти головну увагу. Танцювала з Костянтином Костюковим, Денисом Матвієнком, Сергієм Сидорським, Анатолієм Козловим, який зараз у нас працює педагогом, Ігорем Мамоновим, що нині працює в Німеччині. Сьогодні це Денис Недак, Микита Сухоруков з якими я дуже люблю танцювати у виставах — прекрасні люди, прекрасні партнери. Це солісти абсолютно різного плану. Але з кожним з них по своєму цікаво танцювати.

Чому треба танцювати з різними партнерами? Тому що різні індивідуальності. Кожна вистава з іншим партнером — нові емоції, дуже цікаво показувати глядачеві інший настрій. Не тільки відпрацьовану техніку, а саме переживання.

— Як змінився театр за той час, що Ви в ньому працюєте?

— Змінюється все, в тому числі й наш репертуар. Але головне — не втратити нашу основу, класику. Сучасні вистави можуть приходити і відходити. Тому що змінюється життя в країні і в усьому світі. Ми все це можемо певним чином реалізувати на сцені.

При мені змінилося багато балетмейстерів і з кожним з них я знаходила спільну мову, хоча бували різні ситуації… Брала участь практично в усіх прем’єрах балетів. Так було протягом всіх років. Періодами багато їздила на гастролі.

Зараз до театру прийшло багато молоді, що не може не радувати. Ми намагаємося робити молоду, міцну трупу. Щоб вона була найкращою.

Раніше на вистави ходили переважно люди старшого та середнього віку. А зараз стало більше молоді. Радує те, що молоді люди ходять не лише у кіно та в драматичні театри, а й до нас.

Своїх друзів, які не мають відношення до театру, запрошую на наші вистави. Балет — це красиве мистецтво, люди мають ним насолоджуватися. У житті бувають різні сумні випадки, трапляється горе. Намагаюсь привести таких людей до театру. Після вистав вони зізнавалися, що їм стало трішки легше. А якщо людина приходить до театру з хорошим настроєм, то вона тут ще більше окрилюється.

Критикувати легко. Зараз в мережі Internet будь-хто може будь-що. Багато непрофесіоналів дозволяють собі критику на адресу балетних вистав і ця зазвичай абсолютно необ’єктивна і непрофесійна інформація «виливається» в інформаційні мережі. А люди це читають і вірять. Я думаю, що це погано. Хочу, щоб глядачі приходили до театру, знаходили тих виконавців, які їм більше до душі, ставали їхніми прихильниками. А не читали рецензії непрофесіоналів, які можуть відбити бажання відвідувати театр…

Я часто сиджу в залі і дивлюся вистави як педагог. Дуже тішить, що у нас повні зали і люди в кінці стоячи аплодують. Ми не можемо без глядача. Для нас найцінніше — це його овації. А ми робитимемо все, що від нас залежить.

— Мабуть у різних країнах різна публіка?

— У Франції на вистави переважно ходять літні люди. Вони хочуть насолодитися мистецтвом. Бачила, що інколи плачуть. Якщо ми доводимо людину до такого стану, значить даємо правильні емоції.

В Японії під час вистави у залі повна тиша. Після вистави фанати і просто публіка чекають на тебе біля службового входу, намагаються до тебе доторкнутися, взяти автограф. Це так мило.

У мене там є свій фан-клуб. Дуже шкода, що цього року не буде гастролей до Японії. Там на нас чекають. Ми знаємо там всіх наших шанувальників. Вони ходять на кожну нашу виставу. І коли фанати приходять у зал, то я розумію, що не маю права станцювати гірше. Має бути надзвичайно високий рівень. Вони від тебе цього чекають.

У багатьох країнах, у тому числі і в нас, є глядачі, які після кожного вдалого танцювального «трюка» починають аплодувати. А в деяких країнах люди сидять і мовчать, бояться завадити артистам. Коли ти закінчила, тоді зриваються в оваціях.

Ми були навіть у В’єтнамі. Долучали людей до балету. Діти бігали по залу, їм говорили: «Сядьте будь-ласка», але марно. І це під час концерту. Але ми розуміли, що повинні продовжувати танцювати. Люди мають це бачити. Будь-яка публіка, будь-які емоції для нас цінні.

До Національної опери України теж ходить багато іноземців. Коли виходжу на сцену, бачу таких фанатів як і в Японії, які ходять саме на мене, на інших виставах на когось іншого. Це дуже цінно, що люди ходять на вистави і підтримують наше мистецтво. Коли йде весела вистава «Весілля Фігаро», то іноземці сміються, а наші глядачі більш стримані. А в кінці глядачі встають й аплодують усім артистам і солістам, і кордебалету…

— Під час гастролей очевидно бували цікаві випадки, які запам’яталися?

— Були з концертами в Іспанії. Там є дуже відома сцена. Вона йде під землю на багато метрів. Там важко навіть дихати. Нам ставили кисневі балони, але ми й без цього могли впоратися. Сцена була зроблена довкола справжнього сталактиту. З Анатолієм Козловим я виконувала «Жизель». Під час вистави по сцені став літати кажан. Я не могла втекти, але було дуже страшно.

Під час ще одних гастролей жили в Німеччині, а на виступ треба було їхати до Швейцарії. Довелося затриматися на кордоні. Приїжджаємо, до вистави залишилося трохи більше ніж півгодини. А щоб нормально підготуватися треба години дві. Ото був екстрим! Адже за таким короткий час потрібно було зробити зачіску, грим, налаштуватися на певні емоції.

Під час гастролей у Японії Майю Плісецьку три рази викликали на біс і кожного разу вона виходила. А після цього вона ледве йшла (накульгувала) і тільки в гримерці я побачила, що у неї синя нога. Виявляється, коли її запрошували на біс, вона в сутінках куліс не побачила перепону і зачепилася ногою. І не зважаючи на біль танцювала ще два рази. Вона розуміла, що глядач вимагає.

У нас така професія, що ми танцюємо інколи і тоді, коли щось нестерпно болить. Якось під час вистави «Майстер і Маргарита» мені неправильно зробили підтримку і в мене скрутило ребро. А треба було продовжувати танцювати. І я протанцювала адажіо в такому стані зі сльозами на очах, а глядачі навіть нічого не запідозрили. Потім педагог сказала, що я дуже переконливо станцювала.

— Часто виступали за кордоном. Чи не було бажання залишитися?

— Як я вже казала приїхала до Києва з маленького містечка. Для мене все тут було нове. Вісім років прожила в інтернаті. У мене була мрія потрапити до нашого оперного театру, а не їхати кудись за кордон. Це зараз учениці вже на третьому курсі думають куди поїхати.

На випускному екзамені у нас була голова комісії з Петербурга. Запрошувала, аби я приїхала до них. 1989 року, коли вже працювала, поїхала у Москву на міжнародний конкурс. Юрій Григорович тоді запрошував мене до Большого театру. Думаю добре, що не наважилася. Я фанат балету. Так хотілося залишитися саме в рідному київському театрі. Інших театрів для мене не існувало. Тому я до цих пір тут.

— Ви вже згадували про свою педагогічну діяльність. Розкажіть про неї детальніше.

— Приблизно десять років тому до мене почали звертатися наші дівчата, щоб я з ними прорепетирувала, підготувала до вистави. Мені стало цікаво. Почала суміщати сценічну діяльність з викладацькою роботою.

Аніко Рехвіашвілі стала залучати мене не тільки як балерину, а як репетитора вистав, які вона поставила. Я вела репетиції «Дами з камеліями», «Віденського вальсу», «Снігової королеви», «Юлія Цезаря», «Трикутного капелюха», «Ночей в садах Іспанії» та ін. Працювала з солістами і з кордебалетом. З солістами подобається працювати тому, що можна шукати нові образи, нову пластику. Я ніколи не змушувала артиста танцювати так, як танцюю я. Якщо в нього є індивідуальність, то я це збережу, але буду направляти і пропонувати кілька варіантів.

Кордебалет — це перш за все люди. В кожного можуть бути якість проблеми. Тому педагог — це ще й психолог. І коли ти приходиш на репетиції, то не значить, що повинен взяти батіг. Потрібно знайти підхід. Намагатися, аби до тебе були довіра і повага. Але в той же час не можна допустити, щоб тобі сідали на шию, вили з тебе мотузки.

Під час карантину сумувала не лише за своїми танцями. Мені хотілося щось ліпити, створювати, щоб це було красиво.

— Нині Ви виконуєте обов’язки художнього керівника балетної трупи. Чим доводиться займатися?

— Дирекція театру поставила завдання зробити дуже професійну трупу. Коли почнеться сезон, нам треба буде подякувати тим, хто вже не може працювати і взяти молодих артистів. Нам треба зробити дуже красиву хореографічну картинку. Ми ліпимо, вибудовуємо. Це повинен бути високий рівень.

На жаль сьогодні ми не можемо цього зробити. У нас немає репетицій. Ми тільки трохи займаємося уроками. Коли почнеться сезон робитимемо перестановки. Робитимемо красивий підбір за зростом, іншими критеріями.

І, звичайно, робота з усіма цехами, з провідними режисерами, спільна робота з педагогами. Мені простіше, бо я тут не стороння людина. Я танцюю, ходила на кожну виставу, знаю, хто як викладає, кому що підказати.

Маємо ідеї щодо нових постановок, концертів, запрошень. Але перший етап — досягти високого рівня майстерності нашої трупи. Аби нам не було соромно ні перед нашим глядачем, ні перед будь-яким імпресаріо, якого запросимо. Для мене якість у першу чергу.

— Чи плануєте нові постановки?

— Хотіли розпочати театральний сезон у серпні. Зараз ще не знаємо чи зможемо це зробити у вересні. Репертуар вже є. Квитки поки не продаємо. Чекаємо, бо не знаємо, як розгортатиметься ситуація з паднемією. Коли вийдемо на роботу, почнемо працювати, тоді можна буде говорити і про нові постановки.

— Ваша донька теж хоче бути балериною?

— Так. Ліза навчається в хореографічному училищі. Тут їй треба вчитися ще три роки. Як мама переживаю. Бачу, що їй важко. Ніколи не змушувала її йти в балет. Щороку їй говорила: «Давай припинимо танцювати. Подивись на мене як це важко. Коли багато роботи, репетицій я приходжу додому дуже втомлена. Інколи навіть не хочеться розмовляти».

І попри все «піти в балет» — це її рішення і я його поважаю. Якщо буде треба я допомагатиму, але не наполягатиму.

— Ваш чоловік теж артист балету.

— З Віталієм Нетрутенком ми разом вже сім років. Він дуже відповідальна людина. Не знімає зірок з неба, але його партії другого плану інколи запам’ятовуються більше ніж перші в інших танцівників. Він прекрасний Воланд у «Майстері та Маргариті», чудово танцює в «Шехерезаді».

Якщо до нього звернутися, то він зробить все, що треба. Стане й вийде в кордебалеті. Був випадок, коли у «Віденському вальсі» комусь треба було вийти водієм. Він сказав: «Я вийду». Хоча це не його рівень. Але він вважає це нормальним, бо працює в театрі.

Наша з Віталієм робота продовжується не лише в театрі, але триває й вдома. Ми обговорюємо вистави, обговорюємо наші репетиції, які записуємо на відео.

— Маєте захоплення?

— Насамперед — це балет, бо ми балетна сім’я. У вільний час намагаємося вирватися на природу, побувати інших театрах. Цікаво побачити, що нового у Раду Поклітару в КиївМодернБалеті, драматичних театрах Києва. Під час гастролей побувала в Луврі, інших музеях. В одному з парків Японії можна було не лише побачити оленів, але й погодувати їх. Під час карантину відкрила себе як художниця. Дочка теж малює, або займається алмазною вишивкою.

— Що потрібно, аби стати хорошим артистом балету?

— Працелюбність. Усі ми по-своєму фанати. У понеділок (в театрі вихідний — ред.) я вирішую якісь побутові питання і вже під вечір нудьгую за театром. Нудьгую за репетиціями, виставами, виходом на сцену. Особливо це стало відчутно під час карантину.

Це хороший фанатизм — повністю віддаватися своїй професії, трудитися, дивитися вистави, багато брати в інших артистів, привносити щось своє. Так, це щоденна праця. Ми весь час вчимося. Я думаю так само в будь-якій професії.

Фото надані театром