Ігор БОРКО: «Спів — це моє життя!»

— Розкажіть будь-ласка про витоки Вашої творчості.

— Все починалося з пісні. У 60-ті роки були венілові платівки. Весь час слухав Робертіно Лореті. На мене вплинув його магічний дисконт. Я знав весь його репертуар від Jamaica до Санта Лючія. Все співав у його тональності. З дитинства подобався сам процес, коли я співаю. Вже тоді мріяв стати артистом. Потім був солістом у хорі хлопчиків «Дзвіночок».

Під час навчання у Київському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова співав у студентському хорі. Тут мене помітив диригент, народний артист України Олександр Петровський, який очолював студентський хор. Саме він почав давати невеличкі тенорові соло в хорових творах. Після цього була служба в армії — в Ансамблі пісні і танцю прикордонників. Там познайомився з легендарним Святославом Павлюченком, який очолював цей колектив, а також працював у Національному хорі імені Григорія Верьовки. Це були знакові кроки мого становлення як співака, як творчої особистості. Я бачив навколо себе видатних співаків, диригентів, музикантів. Це дало поштовх, сформувало мої погляди, підказало в якому напрямку я повинен рухатися.

Маю великий творчий досвід, бо працював у багатьох колективах України. Квартет «Явір» прищепив мені любов до української пісні, акапельного співу (багато хто може співати в опері, але не можуть вільно володіти цим жанром). Також співав у Національній капелі бандуристів, військових колективах, був солістом Будинку органної та камерної музики.

— До Київської консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського) Ви вступили не з першого разу.

— Наприкінці 80-х років прийшов до Консерваторії на прослуховування до одного з професорів. Він сказав: «Якийсь голос у Вас звичайно є, але співаком Ви не будете ніколи». Це мене настільки вразило, відштовхнуло від цієї справи років на 6−7. Всі вже думали, що я не буду співати. І дійсно, такого бажання не було. Але мене врятував Ансамбль пісні і танцю групи радянських військ у Німеччині. Багато солістів цього колективу були саме українці. Серед них відомі співаки, народні артисти України Степан Грищенко, Костянтин Сілантьєв, Володимир Зарков. Це видатні виконавці, в кожного з яких я вчився. Був свідком історичного концерту у жовтні 1990 року, присвяченого об’єднанню Німеччини. Замість запланованих двох годин він йшов чотири. 67 телекомпаній вели пряму трансляцію цього концерту на багато країн світу. Я гордий, що став учасником цього дійства.

У цьому колективі я зустрів прекрасного піаністом Євгена Почекуєва, який закінчив Ленінградську консерваторію. Ми з ним сформували репертуар, виходили на сцену з сольними програмами. Я співав для наших військових та для німецької публіки. Це сформувало мене як співака, допомогло зрозуміти, в якому напрямку рухатися.

Після повернення в України я прийшов вступати до Консерваторії вдруге. Зав вокальною кафедрою на той час був народний артист України Микола Кондратюк. Саме він сказав, що не всі випускники мають такий широкий репертуар, який маю я. Вибрали якусь арію, заспівав. Запропонували відразу йти на другий курс. Вирішив все ж починати з першого. Однак Консерваторію закінчив за три роки. Моїм викладачем був легендарний співак Костянтин Дмитрович Огнєвий, якого я вважаю і професором, і батьком, бо рідний батько з нами не жив. Це був мій товариш, людина, на яку я рівняюся і по сьогоднішній день.

— Як стали оперним співаком?

— Як я вже згадував, працював у багатьох творчих колективах. Але завжди мені хотілося спробувати себе в опері. Свою оперну кар’єру розпочав в Одеському академічному оперному театрі. Саме тут, у південній Пальмірі почався мій оперний шлях. Завжди з вдячністю згадуватиму цей театр, який став мені рідною домівкою.

Директором на той час був Гліб Дранов, він і запросив мене до цього колективу. Моїм першим оперним концертмейстером була Лариса Хороленко — блискучий музикант, професіонал своєї справи. Саме з нею я підготував партію Едгара у виставі «Лючія ді Ламмермур» Гайтано Доніцетті. Разом з диригентом Василем Василенком я співав прем’єру цієї опери і був визнаний кращим Едгаром театру.

Моєю прем’єрною партнеркою в партії Лючії була народна артистка України Лариса Зуєнко. Дуже вдячний їй за майстерність, за її підтримку, за її ставлення до мене. Ми створили на сцені справжні ліричні дуети, у нас це виходило бездоганно. Пам’ятаю квіти від Євгенії Мірошниченко, які виносили після прем’єрної вистави, де було написане і моє прізвище. Розголос від цієї події дійшов і до Києва. У квітні 2001 року, пройшовши всі оркестрові і сценічні випробування мене затвердили і запропонували заспівати прем’єру на сцені Національної опери України. Разом з Ольгою Микитенко ми відспівали дві прем’єрні вистави два дні поспіль. Саме це була перша режисерська робота молодого Анатолія Солов’яненка. Після цього вдалого виступу мене зарахували до складу театру. Тут я неодноразово виходив на сцену з видатними співаками, які створювали і створюють золотий фонд нашої вокальної культури. Серед них — Роман Майборода, Микола Коваль, Марія Стеф’юк, Лідія Забіляста, Світлана Добронравова, Олександр Гурець, Ольга Нагорна, Ірина Семененко, Олександр Востряков, Олександр Дяченко та інші.

Разом з трупою побував на гастролях в Японії, Данії, Німеччині. Але більше мене запрошували окремо як соліста в різні театри світу. Я мав свою сольну кар’єру.

Пам’ятаю ювілей Анатолія Мокренка. Я виконував партію Неморіно в опері «Любовний напій» Г. Доніцетті. Після вистави диригент Володимир Кожухар сказав, що це моя найкраща вистава: «Ти так співав, мов в останній раз». Його слова згодом стали дійсно пророчими.

До Національної опери України я прийшов професійно підготовленим. Вважаю, що до оперного театру треба приходити з певним досвідом, попрацювавши перед цим в якомусь колективі 5−7 років. А в нас часто туди приходять відразу після вишів, а вже через рік їм дають звання. За останні роки звання заслужених і народних артистів на жаль дуже знецінилися. Хвилює і багато інших питань. Крім Національної філармонії України у Києві, який називають європейською столицею, немає концертних залів. Немає такої програми, щоб у школі можна було почути українську пісню. Підростаюче покоління не чує українського, не говорить українською мовою, а потім ми дивуємося, чому у нас така молодь, яка не поступається старшим місцем у транспорті, не вітається біля парадного під’їзду.

Теж саме у мистецтві. Пригадую святкування 150-річчя Національної опери України у 2018 році. Така подія мала б відзначатися на державному рівні, а обмежилися лише виданням невеликого альбому та фінансовою нагородою. Навіть не було урочистого зібрання трупи. А коли був ювілей Одеської опери, то згадали всіх, починаючи від костюмерів і гримерів.

Я мав виступи майже на всіх оперних сценах України. Зокрема, до Львівського оперного театру мене запрошували на фестиваль Соломії Крушельницької. Там я співав Рудольфо в опері «Богема». Чудовий театр, гарно мене приймали.

—Чи були знайомі з відомими митцями?

— Мені дуже пощастило на зустрічі з цікавими людьми, яскравими особистостями. Саме видатний тенор Луїджі Альва аплодував мені стоячи після другого туру Міжнародного конкурсу ім. Франциско Віньяса в Барселоні, де я виконував арію Тоніо з опери Гайтано Доніцетті «Дочка полку». Перед цим заспівавши романс «Надіра».

Знаменитий тенор Микола Гедда був для мене завжди кумиром, на якого я рівняюсь, намагаюся бути схожим. Його дружина Надія Гедда-Нова вибрала саме мене, щоб акомпанувати на третьому турі конкурсу співаків у місті Марманде (Франція). На конкурсі імені Вінченцо Беліні в місті Рагуза (Італія) перша леді Індонезії, принцеса Деві Цукарно дарувала мені квіти і запрошувала на концерти, які вона проводила у своєму маєтку.

Директор Бухарестського театру опери та балету, видатний тенор Людовік Шпіс (соліст Віденської опери) запрошував брати участь у гастролях цього театру. На великому турнірі тенорів у Польщі мені подарували 1000 троянд. Журі конкурсу була публіка, саме вона визнала мене переможцем цього турніру.

У місті Ла-Коцц-Сент-Андре батьківщині Гектора Берліоза разом Національною академічною заслуженою капелою «Думка» та Академічним симфонічним оркестром Національної філармонії України я виконував сольну партію для тенора і хору дуже складного твору Берліоза «Te Deum». Після мого виступу французька публіка влаштувала справжній фурор, довго не відпускала зі сцени. Я ще двічі виконував цей номер на біс.

Це велике щастя. Пам’ятаю кожен з цих яскравих моментів свого творчого життя.

Ви вже не соліст Національної опери України.

— З цього колективу я пішов сам, бо не був згодний з запропонованим мені контрактом. Хоч і міг співати в театрі не один рік. До цих пір це для мене дуже болюче питання. На жаль мій голос, мій талант, мій досвід не потрібні цьому театру. У березні пішов із життя мій тесть — лауреат Шевченківської премії, народний артист України та СРСР, професор Національної музичної академії, видатна людина — Анатолій Юрійович Мокренко. Є певний сум і боязнь за нашу державу, що навіть в останню путь не можуть провести людей, для яких Україна була понад усе. Людина-легенда, видатний співак і видатна особистість. Саме Анатолій Мокренко дав життя своїм першим виконанням багатьом популярним пісням, знаним нині всіма українцями. На його похованні було не багато людей, а всі витрати на поховання взяла на себе родина. Дуже вдячний отцю Борису і Блаженнішому Філарету, що вони дозволили мені і моїй дружині провести цю людину в останній шлях у Соборі Святого рівноапостольного великого князя Володимира. Пам’ятатиму про це все життя.

На мою думку, держава не провела його так, як він цього заслуговував. Не прийшли попрощатися з першим директором Національної опери України часів незалежності України представники цього колективу, а також Міністерства культури. Всі говорили про короновірус. Та ні, були заслужені, народні артисти, Герої України, єдине не було керівництва Національної опери. Шкода, що пан Чуприна не знайшов часу і бажання прийти і провести свого колишнього директора.

— Чим займаєтесь зараз?

— Вдячний ректору Національної музичної академії Максиму Олеговичу Тимошенку, що він намагається найкращі таланти, найкращих співаків зібрати у стінах Академії. Спочатку думав, що викладання це не моя справа. Бо я люблю сцену і не можу без неї жити. Але з часом відчув, що це моє, що у мене виходить передавати досвід, який я здобув на кращих сценах світу в американської, французької, німецької, голландської, японської, китайської публіки. Згадуючи всі ці гастрольні подорожі, я дивлюся на цих молодих співаків, які прийшли у мій клас з великою надією. Хочеться, аби вони не витрачали дорогоцінний час, швидше досягли того, до чого я йшов довго і складно.

На сьогодні вже є певні успіхи у моїх вихованців. Михайло Фарсенюк, який навчався у мене 4 роки, прийнятий на вокальний факультет до Королівської музичної академії Іспанії, м. Мадрид. Ще один студент Володимир Мельник нині працює за контрактом у Китаї, а Дмитро Герасименко отримав гран-прі Міжнародного конкурсу фонду Лучано Паваротті, який проводить його дружина у місті Модена (Італія), де жив відомий співак. Не можу не сказати теплих слів на адресу концертмейстерів заслуженої артистки України Галини Дуденкової та Людмили Овчиннікової, з якими працюю і до сьогодні.

— Чи не мріяли стати естрадним співаком?

— Після служби в армії не відразу вирішив, що буду класичним співаком. Кілька років був солістом «Укроконцерту». Тоді тут працювали Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Володимир Тимохін, Микола Мозговий. Дехто говорить, що важко зробити концерт. А для мене це легко, я знаю специфіку цього жанру, багато співав на різних майданчиках та відомих сценах світу.

Але повертатися до цього жанру немає бажання. Особливо після цьогорічного концерту до Дня Незалежності України. Це була не естрада, а невідомо що. Для мене естрада це Мозговий, Івасюк, Білоножко, Петриненко, Зінкевич. Це люди, які пронесли у своєму серці любов до України. А в концерті до Дня Незалежності я такої любові не побачив.

— У 2016 році Ви отримали особисту нагороду Патріарха — Благословенну грамоту та Патріарший хрест.

— З великим бажання співав з видатними хоровими колективами України. Але по особливому ставлюся до співу з патріаршим хором Володимирського кафедрального собору. Це прекрасний хор, у соборі фантастична акустика. Співав у багатьох залах, але ту вона особлива. Я вдячний його Святості Блаженнішому Філаретові, що не забув про мене і відзначив цією нагородою, оцінив мій внесок у духовне хорове мистецтво України. Пишаюсь цим. Зізнаюсь, що хорове мистецтво дає більше, ніж опера. Саме тут ти співаєш під акомпанемент інших співаків, і якщо не маєш слуху, то не зможеш заспівати взагалі.

— Помітною подією в культурному житті столиці став Ваш концерт «Пісенна сповідь» у Національній філармонії України, до якого увійшли кращі музичні твори минулих років.

— Цей концерт для мене був дуже відповідальним. Протягом двох попередніх років з певних причин я не виходив з сольними концертами на сцену. Хоча до цього мав багато сольних концертних програм у Жовтневому палаці та столичній філармонії. Через це хвилювався як прозвучить голос, в якому вокальному стані я зараз знаходжуся. Як сприйме публіка? Бо якщо ти робиш перерву, то втрачаються професійні якості.

Але з першої ноти, першого виконання пісні я відчув, що це дійсно моя авдиторія. Що люди прийшли саме на мене. Тепло сприймався абсолютно кожен номер, виконання кожної пісні. Це щастя, шо зібралося так багато людей. На концерті було керівництво філармонії та відомі особистості. Це теж говорить про рівень довіри до мене, моєї школи, мого голосу, мого трактування різних творів.

На біс виконав «Пісню про Україну». Автор музики — Анатолій Карпенко, слів — Надія Шакун. Прекрасна мелодія. Пісня дуже потужна. Вважав за потрібне, аби вона прозвучала в цьому концерті. Слухач сприйняв її дуже серйозно, а після вигуків браво я зрозумів, що пісня єднає українців.

— Вам часто доводилося виступати за кордоном. Напевне багато що запам’яталося?

— Дійсно, було чимало цікавих випадків. Шість років працював за контрактом у США. Якось виступав в одному з невеликих оперних театрів. Виконував партію Герцога з «Ріголетто». І під час пісеньки Герцога, коли звучала фінальна нота, спрацювала пожежна система. Я тягну цю ноту і бачу, що люди підіймаються і швидко залишають залу. Зупинився. А імпресаріо, який стояв за лаштунками мені говорить: «Не хвилюйтесь, все нормально». Не можу точно сказати, що це сталося через мене, але система спрацювала саме тоді, коли я взяв цю ноту, яка була надзвичайно потужна. Потім виконав цю арію на біс. Після цього п’ять хвилин були бурхливі овації.

Інший випадок трапився в Національній опері України. Разом з Іриною Семенко співали «Травіату». Перед виставою замінили софіти. Раптом вибух, над нами розірвалася потужна лампа і осколки розлетілися довкола. Нас могло покалічити, але, на щастя, все обійшлося. Ми тільки встигли подивитися одне на одного і продовжили співати дует далі.

— Можете порівняти українську і закордонну публіку?

— Вона дуже відрізняється і, на жаль, не на нашу користь. Українці сприймають виступи надзвичайно емоційно. Це не може не радувати. Але культура поведінки бажає бути значно кращою. Мої земляки до кінця не розуміють куди вони прийшли і що до оперної вистави треба бути внутрішньо підготовленими.

Американці як діти. Коли приходять до театру, вони знають кожну виставу, навіть з клавірами. Там де вони плачуть, там наш глядач інколи сміється.

Перед початком вистави завжди просять вимкнути мобільні телефони. Але в когось з наших глядачів він обов’язково задзвонить. Так неодноразово було і на моїх концертах у філармонії. Це від рівня виховання. В іншій країні цього не може бути взагалі. Або починають шелестіти розгортуючи цукерки.

Всі іноземці, які приїжджають до Києва, йдуть в оперний театр. Вони знають, що це еталон оперного мистецтва, тут співають найкращі. А для наших глядачів у театрі часто головним є буфет. Це теж рівень нашої культури.

Де сьогодні на телебаченні показують оперні вистави чи оперні концерти, згадують наших видатних співаків Євгенію Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка? Немає зараз таких програм. Відсутня пропаганда українського класичного мистецтва.

На радіо ще інколи можна щось почути. А на телебаченні популярні такі програми як «Голос країни», але ж вони непрофесійні. Коли подивишся, хто сидить у журі, стає соромно. Ці люди дечого досягли у своїх жанрах, але не можуть оцінювати співаків. А тих, хто присвятив цьому все своє життя, не видно. На жаль їх не запрошують, хоч вони могли б правдиво оцінити виступ кожного виконавця.

Якась дівчинка, яка щойно випустила альбом може виступати по телебаченню 40−50 хвилин. Але чи потрібно їй давати стільки ефірного часу, коли можна зробити передачу, в якій згадати співака чи співачку, які зробили для України набагато більше?

Це колосальна катастрофа. Маємо величезну прірву між тим, що повинно показувати телебачення, і тим, що бачимо щодня на блакитних екранах.

— А на заході все по іншому?

— Там проводяться конкурси для дітей і юних виконавців. Я був у багатьох журі і бачив, як це робиться. Там зовсім інше до цього ставлення керівництва держави. Так, це потребує грошей. Але без виховання наших музикантів, наших співаків ми нічого не досягнемо. Однак, у нас про це ніхто не думає.

Мали прекрасний оперний конкурс імені Миколи Лисенка. Але вже він давно не проводиться. Є ще конкурс імені Соломії Крушельницької, але він відбувається лише раз на кілька років.

Маємо таку багату на голоси країну. Приїжджаю до будь-якого оперного театру чи то в Америці, чи в Європі — один-два провідні солісти з України. Чому ж ми не цінуємо свої таланти, чому не проводимо конкурси ім. Мірошниченко, Гнатюка, інших видатних українських співаків? Хіба вони цього не заслуговують?

— Як проводите своє дозвілля?

— Дуже люблю рибалку. Як це прекрасно посидіти з вудочкою, подивитися на воду, помилуватися краєвидами, подумати про вічні теми. Коли співак виходить на сцену, то він віддає дуже багато енергетики і здоров’я. А від дотику природи ця енергія відновлюється. Також люблю побути з сім’єю, тут я відчуваю душевний спокій. Вдячний своїй дружині Оксані Мокренко за неабияку підтримку моєї творчості. Дуже люблю свою дочку Олену та онука Тимофія. А найбільша подяка і шана моїй матері Ларисі Тимофіївні. Саме вони дають мені душевний спокій і змогу творити.

Хочу зробити великий концерт з моїми молодими колегами, моїми учнями, бо саме в них бачу своє продовження як співака. Впевнений, що вони з вдячністю нестимуть українську вокальну школу світами.