Сергій МАГЕРА: «Співак постійно вчиться»

У Національній опері України відбувся концерт «Bass Gala» в програмі якого були широко представлені твори українських композиторів та українські народні пісні. Серед учасників концерту — народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Сергій Магера. Сьогодні пан Сергій — наш гість.

— Розкажіть будь-ласка про проєкт басів.

— Він з’явився приблизно п’ять років тому. До того як в Україні, так і в світі вже були популярні концерти тенорів. Подумали, а чому б не зробити їх і з басами. У Національній опері вже відбулося кілька концертів «Баси запрошують». Переважно це було тріо — Тарас Штонда, Сергій Ковнір і я.

Цього разу нас мало бути четверо. Але в день концерту Тарас Штонда повідомив, що погано себе почуває. Буквально за годину до концерту зібралися, аби вирішити деякі організаційні питання. Перед цим всі номери вже були розкладені на чотирьох виконавців. Довелося все міняти, а це не так і просто. Але все рівно концерт удався.

Попередні наші концерти відбувалися разом з оркестром, а репертуар був суто оперний. Цього разу, через карантинні обмеження співали у супроводі фортепіано, отож концерт вийшов більш філармонійний. Виконували романси, українські народні пісні.

Кожен обирав номери до концерту індивідуально. Намагалися формувати програму так, аби не повторюватися. Створили групу у Месенджері, кожен учасник концерту запропонував свій репертуар, подивилися, що більше підходить нам усім і скомпонували. Головував у цьому процесі — режисер-постановник, головний режисер нашого театру Анатолій Солов’яненко.

— Хто є учасниками цього проєкту?

— Разом ми виступаємо вже не перший рік. Вважаю, що в нашому театрі хороша басова група. Виконавці молоді і досить професійні. Перший раз з нами був Володимир Тишков. Зовсім молодий колега. У цьому році закінчив Національну музичну академію України імені Петра Чайковського. Але на свої молоді роки — це вже досить зрілий співак. Встиг стати лауреатом Міжнародного конкурсу імені Соломії Крушельницької у Львові.

Сергій Ковнір теж молодий співак, але вже досить досвідчений. Працює в театрі понад десять років. Вже й сам став передавати свій досвід — викладає в Національній музичній академії.

Тарас Штонда — майстер, якого вже можна віднести до плеяди корифеїв. Він співак високого польоту, з гарною культурою співу, з величезним і різноманітним репертуаром, має багато контрактів за кордоном.

— Значне місце у концерті належало саме українським пісням і українській музиці. А яке місце вони мають у Вашому житті і творчості?

— Це той матеріал, який я отримав з молоком матері, виховувався на ньому. Українські пісні проходять через мої серце і душу. Напевне це відчувають і слухачі, яких зворушує моє виконання.

Досить часто виконую пісню «Дивлюсь я на небо», прозвучала вона і в цьому концерті. Заспівав цю пісню на ювілеї Монсеррат Кабальє в Іспанії. Привіз з собою ноти. А після концерту мій концертмейстер — іспанець, попросив, щоб я йому залишив ноти, бо йому дуже сподобалася пісня. І сьогодні люди підходять й зізнаються, що чули як її співають інші артисти, але в моєму виконанні вона звучить по-особливому.

Багатьох чіпляє за живе і коли співаю «Заповіт» Тараса Шевченка. Мабуть тому, що сам по-особливому переживаю ці слова. Сам я виріс у селі, біля землі, красивої природи. Саме цю красу й передаю своєю творчістю.

Коли ще був студентом Львівського Вищого державного музичного інституту (нині Музична академія імені Миколи Лисенка), мене запросили до Львівського оперного театру. Однією з перших була роль Імама в опері «Запорожець за Дунаєм», потім виконував партію Кирдяги в «Тарасі Бульбі». А вже коли переїхав до Києва, грав Мойсея в однойменній опері Мирослава Скорика. Це дуже красивий твір, хоча досить складний для виконання. Під час концерту, присвяченого ювілею театру, показали сцену січі з «Тараса Бульби». У цій сцені я вже зіграв самого Тараса.

Все це наше, національне. Воно зрозуміле для нашої душі, нашого менталітету. Без української музики ніяк. Під час концерту у мене був весь український репертуар. Деякі твори виконуються рідко. Приміром, «Понад полем іде» Миколи Лисенка і Тараса Шевченка. Було цікаво послухати як ця пісня звучить в інтерпретації інших співаків, але я так і не знайшов ніяких записів.

— Хоча ще діє адаптивний карантин, але Ви вже встигли побувати на гастролях у Польщі.

— Ці гастролі, як промінь сонця після бурі. Ми дуже скучили за роботою. Спочатку карантин сприймався як відпустка, що почалася раніше. Але вже через два місяці не став знаходити собі місця. Набрав енергії, яку потрібно було кудись дівати. Намагався чимось ділитися онлайн. Приміром, до Дня Києва записав пісню «Як тебе не любити, Києве мій».

На літо мені пропонувалося кілька контрактів, зокрема, в Німеччину. Все це скасували. Під питанням була й поїздка до Польщі. Слава Богу, що вона все ж відбулася. Це був Бидґощський музичний фестиваль, який проводиться щороку. У нашого театру дружні стосунки з цим фестивалем. Національна опери України там виступає не вперше. Возили туди оперу «Алєко» Сергія Рахманінова. Минулого року — «Реквієм» Дж. Верді. Цього разу до Польщі їздили Оксана Крамарєва (сопрано), Анжеліна Швачка (меццо), Дмитро Кузьмін (тенор) і я. Виконували четверту частину симфонії 9-ї симфонії Бетховена.

Для актора гастролі дуже важливі, це як крила для птаха. Також взяв участь у концерті до Дня Незалежності України у Львові. Разом з Сергієм Ковніром з Києва та Олександром Цимбалюком з Одеси (тріо басів) — виконували пісню Тараса з однойменної опери Миколи Лисенка і пісню «Ой чого ти дубе» в обробці Кирила Стеценка. Потім мене запросили на 120-річчя Львівської опери, яке святкували 3 і 4 жовтня. Зал був заповнений настільки цього дозволяють карантинні обмеження. Однак, бажаючих подивиться цей концерт було набагато більше.

— Яке значення для артиста має гастрольна діяльність?

— Артист не може бути постійно на одному місці, варитися у своєму соку. Має бути творчий обмін. Саме це дає гастрольна діяльність. Відчуваєш велику відповідальність, розумієш, що треба виступити на достойному рівні. Часто доводилося бувати на гастролях разом з театром. А коли маєш контракт з іншою трупою, іншим колективом, це теж обмін. Ти бачиш, що робиться у світі, який рівень вокальної техніки. Теж намагаєшся тримати цей високий рівень.

У Будапешті за контрактом грав у опері «Ромео і Джульєтта» Гуно, у Варшаві — «Набукко» Верді та «Євгенія Онєгіна» Чайковського, у Мюнхені — в «Аїді» Верді та «Дон Жуані» Моцарта, в Тулоні — «Чарівній флейті» Моцарта.

— Були добре знайомі з Монсеррат Кабальє?

— Це була надзвичайна подія в моєму житті. Знайомство з такими людьми — це обмін енергетикою. Вона була однією з найпотужніших сопрано ХХ століття. На початку 2000-х років мені пощастило брати участь в її конкурсі в Андорі. Це конкурс сопрано, тому до цього переможцями завжди були жінки. А я перший з чоловіків, який став лауреатом першої премії, також отримав приз глядацьких симпатій.

Після цього нас поєднувала творча дружба. Був запрошений на ювілейні концерти Монсеррат Кабальє — до 70-річчя у Сарагосу та 75-річчя у Барселону. Мав від співачки пропозиції переїхати працювати до Іспанії. Але я для себе визначився, що Національна опера України — це мій театр, а виїжджати з України можу лише за короткотривалими контрактами.

До Києва нещодавно приїздив диригент Рікардо Муті, який майже 20 років головним диригентом в «Ла Скала». Знав настільки він вимогливий, з характером. Але вже на першій репетиції він своїм ставленням дав зрозуміти, що в нас є контакт.

— Напевне важливою є участь у конкурсах?

— До Національної опери України мене запросили у 1998 році. У цей час тут було не так багато співаків з інших міст, в основному приймали випускників Національної музичної академії. Перший час було непросто. Доводилося доводити, що ти вартуєш на увагу. Саме конкурси в цьому допомагали. Почали звертати увагу, а після п’ятого конкурсу зрозуміли, що Магера достойний співак. Також допомогло моє серйозне ставлення до роботи.

— А яким був Ваш шлях до оперного мистецтва?

— Батьки хотіли, аби я розвився всебічно. Коли мені було п’ять років, то запрошували репетитора, що займався зі мною грою на скрипці. Для мене це було важко, через півроку залишив цю справу. А коли навчався у 3 класі, то віддали до музичної школи по класу баяна. От з баяном вже склалося. Взагалі я був музичною дитиною: співав у шкільному хорі, агітбригаді, також грав у духовому оркестрі та вокально-інструментальному ансамблі. Потім було музично-педагогічне училище імені Філарета Колеси у Львові, де виступав у духовому оркестрі та оркестрі народних інструментів, грав на багатьох музичних інструментах.

Вся освіта йшла до того, що я буду вчителем музики, а про музичну кар’єру тоді навіть і не мріяв. Після училища вступив на музичний факультет Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка. Цей виш давав диплом вчителя музики і хормейстера. А голос проявився спочатку в училищі, потім в інституті. Вчителі говорили, що потрібно до цього серйозніше ставитися. Поступово це зрозумів і сам.

Мій викладач по вокалу в інституті Богдан Васильович Щурик сказав, що зі своїм талантом я зможу вступити до Львівської консерваторії. Разом ми рік готували програму. Я став студентом консерваторії, але й тоді ще не думав про долю співака. Тут навчався у заслуженого артиста України Віктора Лужецького. Виникло бажання їздити на конкурси. У 1995 році взяв участь у 3-му Всеукраїнському конкурсу «Молодь України — Прокоф’єву», де отримав першу премію. Цей успіх мене окрилив. Потім пішла конкурсна діяльність. Здобув перемогу на конкурсі, який проводило Вагнерівське товариство у Львові. Нагородою була поїздка слухачем на Вагнерівський фестиваль до Байройту (Німеччина). На п’ятому курсі за свої здобутки отримав президентську стипендію.

— Можете згадати свій перший вихід на сцену Національної опери України?

— Це було 23 вересня 1998 року. Виконував партію Базиліо в опері Россіні «Севільський цирульник». В Києві ця опера тоді ще йшла у перекладі українською мовою, а я вивчив партію італійською. Був такий випадок, коли один з наших акторів захворів, запросили виконавця з Харкова, а там опера йшла російською. Отож виконували відразу трьома мовами. Невдовзі я перевчив свою партію українською.

— Раніше частина опер у театрі йшла у перекладі українською, а зараз лише мовою оригіналу. Як Ви до цього ставитеся?

— У світі в багатьох театрах опери йдуть мовою оригіналу, а в деяких — у перекладах. Але театр живе за рахунок гастролей і ми не можемо повезти у Європу того ж «Севільського цирульника» українською. Виконання мовою оригіналу — це світова практика, якщо наш театр прагне зайняти свою нішу серед театрів високого рангу, то маємо дотримуватися європейських стандартів.

— А чи не замало в Національній опері творів на музику українських композиторів?

— Звичайно, хотілося, щоб їх було більше. Але це мають бути твори, що заслуговують на увагу, на які б ходила публіка. Думаю, що поновимо виставу «Тарас Бульба». Але треба не діставати з шухляди стару виставу, потрібні кошти, щоб зробити нове оформлення. Після смерті Мирослава Скорика ведуться розмови, щоб найближчим часом поновити його оперу «Мойсей».

— До 25-річчя Вашої музичної діяльності у 2017 році в театрі показали опери «Борис Годунов» Мусоргського та «Набукко» Верді. Напевне ці вистави стали для Вас знаковими?

— «Борис Годунов» — це світовий басовий репертуар. Це роль, яка має бути в репертуарі провідного баса. Вона мені подобається ще й тому, що це не просто опера, спів, це музична драма. А драма мені дуже близька. Люблю, щоб спів був осмислений, з драматичною грою. До цієї ролі йшов довго. Перед цим виконував роль літописця Пімена, це теж дуже гарна, хрестоматійна партія.

А «Набукко» — одна з найскладніших ролей басового репертуару, це вже чистий вокал. Якби була можливість зробити більше ювілейних вистав, то з задоволенням б заспівав «Запорожця за Дунаєм» чи «Мойсея».

Дорогою для мене була роль Феррандо в опері Верді «Трубадур», яку виконував ще у Львові. Був би радий ще раз заспівати цю оперу. Дуже хочу виконати і роль Аттіли в однойменній опері Верді, це складна роль, яка вимагає хорошої не лише вокальної, але й фізичної форми. Також хотів би виконати роль Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка.

— Чим займаєтесь крім театру?

— Педагогічною, а віднедавна, ще й науковою діяльністю. П’ятий рік я доцент на факультеті мистецтв імені Анатолія Авдієвського Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова. Це цікавий вид педагогічної творчості. Співак постійно вчиться, а коли ти починаєш викладати, бачиш які помилки роблять студенти, то згадуєш себе в молодості, через призму викладання починаєш краще розуміти всю техніку вокалу. Адже вокаліст як і спортсмен не зупиняється, повинен постійно працювати, вдосконалювати техніку. Кожен новий твір — це нове завдання, новий виклик.

Цього року мене запросили викладачем на кафедру оперного співу Національної музичної академії України ім. Петра Чайковського, це велика відповідальність.

Також хочу видати збірник «Вокальні твори українських композиторів з репертуару Сергія Магери». До творів додаю ґрунтовні анотації. До речі, багатьох з представлених тут композиторів мало хто знає.

— Будь-ласка кілька слів про Вашу родину.

— Моя дружина Світлана Годлевська — соліста нашого театру, заслужена артистка України. Наша сім’я музична. Донька Анастасія сім років ходила до студії при Національному ансамблі танцю імені Павла Вірського. Проте вирішила вступити на міжнародну економіку Економічного університету ім. Вадима Гетьмана. Головне, що їй це подобається.

Дуже радий, що мої батьки сьогодні гордяться своїм сином, його здобутками. Це їх теж надихає і дає стимул до життя. Ігор Михайлович та Валентина Василівна Магери і сьогодні живуть в селі Ясенівці Золочівського району на Львівщині. Вдячний їм, що вони прищепили мені любов до української пісні, до праці, до рідної землі.