Скільки триває щастя?

Київський національний академічний Молодий театр звернувся до української класики. Володимир Кудлінський на камерній сцені театру поставив виставу «Момент» за оповіданнями Володимира Винниченка «Момент» і «На той бік».

Скільки триває щастя?

Герої вистави зустрілися у ті непрості часи, коли їхнє життя могло обірватися кожної хвилини. І тоді їх захопив вихор кохання. Довірливий погляд, гарячий подих, невловимий аромат, що кружляє в повітрі. Умови, місце зустрічі, соціальний статус — все це марнота: є лише відчуття та емоції. А далі… Далі вирішувати саме їм — залишиться між ними кохання назавжди чи триватиме лише мить.

— Це моє перше звернення до класичної української літератури як режисера, — розповідає Володимир. — Почав замислюватись над тим, що сьогоднішня ситуація багато в чому схожа на ту, яка була сто років тому. Звісно, ті часи були значно кривавішими, але коли став знайомитися з прозою Винниченка, знайшов теми, болючі для мене і сьогодні.

Головне питання, на яке я шукав відповідь — як людина проявляється в умовах війни. Як ненависть і страх можуть опустити людину до стану тварини, коли заради порятунку стаєш жалюгідним і підлим, або ж навпаки — переборовши страх, готовий віддати своє життя заради іншої людини, спроможний на героїчні вчинки. Персонажі Винниченка дають можливість подумати над цими непростими питаннями в цій історії.

Спочатку я знайшов оповідання «Момент», де незнайомі чоловік і жінка, ризикуючи життям, перебираються через кордон, закохуються один в одного, а потім розстаються. Мені здалося, що для драматичної вистави цього матеріалу було замало. Згодом прочитав оповідання «На той бік», де теж чоловік і жінка знайомляться в дорозі, закохуються, а потім виявляється, що вона є терористкою — в неї мета вбити командуючого штабу червоної армії. А далі вони потрапляють у полон, де їм доведеться пережити усі жахіття свого положення і переосмислити цінність життя. Об’єднав дві історії в одну. Коли з акторами почали працювати над виставою, виникло питання, як героїня могла піти від чоловіка, якого полюбила, який врятував їй життя… Але так буває, і якщо глядачі знаходять відповідь, чи принаймні замислюються над цим і іншими питаннями в кінці вистави, значить наша робота не була марною, і це підтверджують гарячі оплески на поклоні.

Сьогодні театральні колективи відходять від моделі «театру-дому», де все творче життя ти працюєш на одному місці. Між театрами відбувається колаборація акторів, режисерів, художників, балетмейстерів — такий взаємообмін корисний для всіх. Художній керівник Молодого театру Андрій Білоус прочитав сценарій, зрозумів рішення і дав добро на постановку. Сподобалася професійна підготовка акторів театру. Вони дуже пластичні, а для мого рішення це була головна умова. Тому робота балетмейстера тут була надзвичайно важливою. Починали роботу з прекрасним балетмейстером Лідою Соклаковою. Сценографія у нас мінімальна — три бочки, чотири дошки і сухе дерево. І ця умовна декорація, завдяки музично-пластичним етюдам, стає то повіткою, то плотом, то возом чи мостом… Я люблю такий прийом, його використовував і в попередніх своїх роботах, коли фантазія авторів вистави підключає уяву глядачів і виникає магія театру. Пишаюся тим, що над «Моментом» працювали такі великі художники як Володимир Карашевський, учень Данила Лідера (сценографія) і Лариса Чернова (костюми). Для мене це надзвичайний досвід і велика удача. Ще хочу сказати про художника зі світла — Марі Акопян, яка створила фантастичну атмосферу на сцені, зумівши передати як зовнішній, так і внутрішній світ героїв.

Репетиції розпочалися в грудні минулого року. Мали випустити виставу ще навесні, але через суворий карантин не змогли цього зробити. Однак, дякуючи Богу, продовжили роботу в серпні-вересні. Після карантину змінився балетмейстер — Ліда Соклакова пішла з театру, і у виставу прийшла Ніна Колеснікова. Важко було відмовитися від вже зробленого, не одразу, але зрештою знайшли спільну мову з молодим балетмейстером і все склалося. Працювали інтенсивно, багато вигадували, шукали, жартували, сперечалися і 3 жовтня відбулася довгоочікувана прем’єра.

У виставі два акторські склади. Було цікаво працювати з усіма, кожен з них особистість, кожен створив неповторні характери. Наприклад, Муся у виконанні Поліни Снісаренко і Маріії Пустової — це абсолютно різні образи, попри однаковий текст, і так з усіма. Просто прозовий матеріал і рішення вистави дозволяють багато фантазувати і мати певний «люфт» в кожній ролі.

Глядач дуже тепло прийняв виставу. Я це відчуваю по атмосфері в залі, коли всі разом з героями живуть однією історією — сміються, співпереживають, не відводять очей від сцени і не заглядають у смартфони. І як нагорода — овації на поклоні. Звичайно, що вистава ще «сира», ій бракує легкості, «повітря», гумору, але потрібен час її награти. Вірю в довге сценічне життя «Моменту».

Через карантин театру поки що відбулося лише два покази з перервою у півтора місяці. Наступна буде 30 грудня. Запрошую усіх охочих.

Я дуже вдячний художньому керівнику театру Андрію Білоусу за таку можливість, сподіваюсь на подальшу співпрацю над новими творчими проектами.

Нещодавно брав участь у фестивалі «Сучасної драми» у Національному театрі оперети. Разом з акторами Театру на Подолі відкривали фестиваль читкою п’єси «Четверта стіна» молодої драматургині Alex Wood. Твір сподобався, ми заприятелювали з авторкою. Показав цю п’єсу художньому керівнику Театру на Подолі Віталію Малахову, вже є ідея поставити за нею виставу на сцені рідного театру. Також хочу поставити казку для дітей. Ще один задум — казка для дорослих. Це п’єса Євгена Шварца «Дракон», яку Павло Ар’є переклав українською мовою і мені запропонував. Сподіваюсь, щось із задуманого зможу втілити у життя до кінця театрального сезону.

— Ще багато років тому у нашому театрі Олександр Дзекун ставив виставу «Духів день» за творами Володимира Винниченка та кількох інших авторів. Я грав у цій виставі, — згадує виконавець ролі Єремеєва Юрій Потапенко. — А доторкнутися безпосередньо до творчості цього письменника вдалося лише зараз. Коли художній керівник нашого театру Андрій Білоус прочитав інсценізацію Володимира Кудлінського, то сказав, що я підхожу на роль Єремеєва.

Зізнаюся, репетиційний процес був складним. Нас зупиняли багато разів. Через карантин довго не могли запустити виставу. Все це зайняло майже дев’ять місяців, хоча самих репетицій було мало, знову ж таки через карантинні обмеження. Але репетиції були цікаві. Для мене цей матеріал більш знайомий і зрозумілий, а колегам по сцені було складніше.

Маю бути адвокатом свого героя. По-іншому просто не можна грати. Такі люди як Єремеєв під час революції знищили 90 відсотків моєї родини, тому ставлення до нього як до людини зрозуміле. Але як персонажа я його розумію. З його боку це помоста за ті 9 років, що він провів на каторзі. «Я нічого не хочу роботи, але в мене є сила, хитрість і розум. Тому мені всі повинні підкорятися, а кому це не подобається, того я вбиваю», — така позиція Єремеєва. У нього руки по лікті в крові, а вбити людину — буденна справа. Він живе заради себе, заради своєї егоїстичної мрії бути головним. Не важливо де і як, але головним.

Ернест Ощипок, Поліна Снісаренко, Віталій Бобух і Сергій Пономаренко — хороші партнери, талановиті і працьовиті актори. Як я вже говорив матеріал складний, тому потрібно постійно допомагати одне одному. На сцені немає старших чи молодших, всі ми немов в одній упряжці. Також хотів би зазначити, що всі персонажі у виставі існують абсурдно, ніякої побутової логіки в них просто немає.

Виставу граємо рідко. Ще не знаємо хто з двох акторських складів гратиме наступного разу. Стосовно мого персонажа основна робота ще попереду. Цей процес триватиме принаймні до десятого показу вистави.

Фото з сайта театру