Анжеліка ГИРИЧ: «Постійно вчуся в колег по сцені»

— Розкажіть будь-ласка про нову виставу.

— Репетиції проходили весело і легко. У мене у виставі невелика роль, але вона дала мені змогу спробувати себе в іншому (комедійному) амплуа. Скажу чесно, що спочатку було складно працювати над образом своєї героїні. Ніяк не могла зрозуміти логіку цієї жінки, а потім зрозуміла, що в неї будь-яка логіка взагалі відсутня. У минулому вона дуже хотіла стати оперною співачкою, це в неї не вийшло. Врешті стала головою оперної гільдії, весь час намагалася показати, що розуміється на цьому виді мистецтва. Я не можу сказати, що повністю задоволена своєю роботою у виставі, це роль, яку можна ще розвивати і придумувати. Репетиції розпочалися ще до карантину, а восени довелося багато чого відновлювати. До репетицій приєднався О. Скляренко — режисер із пластики, який допоміг відчути форму поведінки моєї божевільної Джулії.

Роль Макса у виставі виконує Гліб Михайліченко, молодий актор, син актора та режисера Максима Михайліченка, з яким ми свого часу разом прийшли до театру після інституту. І коли Гліб ходить по сцені, мені здається, що це Максим, настільки в них схожі голоси, пластика. Гліб надзвичайно талановитий хлопець. Думаю, що йому підвладні різні жанри в театрі. В цій виставі вони разом з Віталієм Дерев’янчуком виконують оперну партію наживо. Для театральних акторів це дуже круто. Віталій грає оперну зірку Тіто Мереллі, який приїздить виступати в невеличке містечко. У нього дуже хороші вокальні дані, з ним цікаво знаходитися на сцені. І, звісно, Вілков Олександр (Сондрес) з його шаленою енергетикою, з яким ми вже тривалий час разом граємо у виставах, а також Марина Андрощук, Дар’я Завгородня, Володимир Захарченко, Ігор Іванов. Це щастя, коли поруч талановиті партнери, бо в кожного з них можна багато чому повчитися.

Костюми та сценографія у виставі Катерини Корнійчук. Це знаковий художник для нашого театру. Її костюми не просто красиві, вони допомагають «ліпити» персонажів. Форма, яку ти одягаєш на себе зовні, потім допомагає тобі проявити себе внутрішньо.

У той непростий час, який переживаємо сьогодні, глядач хоче отримати хоч трохи свята, на деякий час забути про те, що відбувається навколо, здобути заряд позитиву, хороший настрій. Думаю це допоможе зробити наша нова вистава

— Напевне мрія стати актрисою з’явилася ще в дитинстві?

— На всіх шкільних вечорах читала вірші. Вже тоді хотіла вступити до театрального інституту. Але була дуже сором’язливою, тому для мене було дуже важливо, щоб хтось подивився на мене з боку і сказав: «У тебе все вийде».

Коли виповнилось 14 років прийшла до народного театру під керівництвом Валентини Зозулі в рідному містечку Марганець, що на Дніпропетровщині. Зайшла і несміливо запитала, чи можу записатися до театру. Вона запропонувала щось виконати. Прочитала поезію Володимира Маяковського, їй сподобалося.

Згодом до нас приїздив педагог із Дніпропетровського театрального училища. Тоді я грала дівчинку з дитбудинку, яку покинула мати, у виставі «Де живе домовий». Після вистави він сказав мені: «Якщо ще не вирішили чим будете займатися далі, то я пропоную вам вступати до нашого училища». Але мені хотілося до Києва. Перша спроба вступу до Київського театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого) виявилася невдалою. І тоді, пам’ятаю, коли дізналася, що провалилася, дорогою додому з’їла цілий пакунок пончиків. А в своєму щоденнику прописала цілу сторінку, що наступного року я неодмінно вступлю. Так і сталося, навчалася на курсі народного артиста України Миколи Рушковського.

Навчання в інституті — найщасливіші роки мого життя. Ми були оточені любов’ю викладачів. Микола Миколайович часто повторював, що актор, насамперед, повинен бути людиною з великої літери. Кожен із вихованців Рушковського — особистість. Серед моїх однокурсників Михайло Кукуюк і Андрій Самінін — нині актори Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, Михайло Жонін та Анна Самініна — зірки багатьох серіалів, Наталія Доля — провідна актриса Національного академічного театру імені Лесі Українки, Наталя Величко займається антрепризою, Світлана Осипенко-Баша нещодавно зіграла у фільмі «Мати апостолів».

— Ще навчаючись в інституті Ви стали грати в Київському театрі юного глядача на Липках.

— Напевно, це доля. Коли навчалася на третьому курсі мені запропонували роль Марії у виставі «Лускунчик», яку ставив Вахтанг Чхаїдзе. Художній керівник театру Віктор Гирич у цей час працював над виставою «Фігаро» і запропонував спробувати себе в ролі Сюзанни. Ця роль стала знаковою. Деякі події, що відбувалися в цій виставі, потім відбувалися і в моєму житті.

Зізнаюся, що коли вперше виходила на сцену, то було дуже страшно. В інституті навчалася на російському курсі, а тут вистави йшли українською. Потрібно було здолати ще й мовний бар’єр. За два дні до показу мені запропонували ввестися на роль Оксани у спектаклі «Різдвяна ніч», звісно ж погодилася. Моя героїня мала сказати: «Які в мене стрічки на голові, яка сорочка», а я сказала: «Які в мене сорочки на голові» (сміється). Але мені завжди щастило на партнерів, які рятували ситуацію, зокрема Олег Шуран, Володимир Пшеничний. Хвилювання, перед виходом на сцену, залишилося й до сьогодні. Але зараз я вже добре відчуваю глядача. Це прийшло з роками.

У нашому театрі дуже цікавий репертуар. Не думаю, що мала б такі ролі в інших театрах. До того ж, кілька років поспіль, у моєму творчому житті з’явилася й така форма роботи, як антреприза. Отже, маю всі можливості аби себе реалізувати сповна.

— З Віктором Гиричем Ви поруч не лише в театрі, але і в житті.

— Всі мої улюблені ролі були зроблені разом із ним. Він для мене і вчитель, і чоловік, і коханий, і друг. З ним цікаво працювати. Для мене він капітан, який впевнено веде свій корабель. Якщо, не дай Боже, цей корабель почне тонути, то він залишить його останнім. З ним комфортно та безпечно в театрі, і в сім’ї. На роботі і вдома звертаюся до нього лише на Ви. (Усміхається).

— Вперше відкрив Вас як цікаву актрису в ролі Мавки у «Лісовій пісні» Лесі Українки.

— Роль Мавки для мене знакова. Її монолог виконувала при вступі до театрального інституту. А цю роль отримала досить пізно, мені вже було 30 років. Думала, що гратиму її рік-два, може — п’ять, а грала 10. Багато їздили з цією виставою по фестивалях. Мала просто фантастичних партнерів — Валентина Томусяка (Лукаш), Дениса Гранчака (Перелесник). Вважаю, що 90 відсотків твого успіху у виставі — це твій партнер. Режисер вистави — Віктор Гирич, сценограф — Михайло Френкель, балетмейстер -Алла Рубіна, костюми — Костянтина Кравця.

Репетиційний процес для мене проходив як пісня. Було легко та цікаво. Насамперед, тому, що на сцені були люди однієї групи крові, яких відчуваєш на енергетичному рівні. У нас були пластичні сцени з Денисом Гранчаком. Мені було варто лише довіритися партнеру.

Звісно, що упродовж 10 років моя Мавка змінювалась. Я щораз відкривала для себе цей текст по-новому. Потім дивувалася, що спочатку його не зовсім розуміла. В монологах Мавки так багато пластів

— У виставі «Ромео і Джульєтта» Шекспіра раніше Ви грали Джульєтту, а зараз — її матір.

— Цікаво через багато років знову опинитися в тому ж матеріалі. Взагалі це була перша вистава, після показів якої з’явилися шанувальники, які просили автографи. Нашого Ромео, актора Віктора Степаненка, дівчата гуртом чекали на прохідній, щоб побачити після вистави. Виявляється можна два рази увійти в одну й ту ж річку. Цього разу мене ввели у виставу. А при вводі немов вриваєшся в чужий матеріал. Енергетично вистава починає набирати обертів вже з перших репетицій, тому звісно було непросто.

Це вже не перше введення на роль. У виставі «Чайка» за А. Чеховим раніше грала Зарєчну, а потім — Аркадіну.

— Ви згадали одну з найпопулярніших у світовому театрі вистав — «Чайку». А в чому особливість Вашої Аркадіної?

— У більшості постановок Аркадіну намагаються виправдати як жінку, що опинилася в непростих обставинах. Я ж вирішила її не виправдовувати. Для мене вона не «біла і пухнаста», а справжня хижачка, людина, яка йшла до своєї мети переступаючи трупи. У цій ролі я була прокурором, намагалася знищити Аркадіну, так само, як вона знищує всіх довкола. Хоча, зазвичай, намагаюся виправдовувати своїх героїнь.

— Вистава «Вишневий сад» Чехова йде в Театрі юного глядача російською мовою. А нещодавно побачив у соціальних мережах, що монологи цього твору Ви виконуєте українською.

— У нас є переклад цієї п’єси, але ще не встигли адаптувати виставу в цілому, завадив карантин. Я спробувала записати монологи українською. Вийшло так природно, що навіть сама подивувалася. Думаю, що так само природно звучатиме українською мовою і вся вистава.

— Напевне знаковою для театру стала вистава-колаж «Сон» за творами Тараса Шевченка, що створювалася під час Революції Гідності.

— Вистава створювалася досить дивним чином. Було багато імпровізації. Актори самі пропонували чимало професійних знахідок. Приміром, Мирослава Філіпович і Олена Михайліченко, знайшли пісню «Ой, гоп гопака, полюбила козака», яку виконують у виставі наживо під супровід акордеону.

Тільки обрали до сценічної дії якийсь новий вірш Тараса Шевченка, а на Майдані відбувалися нові й нові події. Це були неймовірні зв’язки з дійсністю. Здійснили виставу за місяць. Вистава «Сон» — одна з останніх робіт сценографа Михайла Френкеля. У центрі — колесо історії, яка йде по колу і на жаль нічому нас не вчить.

— Складалося враження, що у виставі «Сирена і Вікторія» Ви граєте саму себе.

— Роль може відбутися, якщо ти знаходиш у ній особистий відгук. Спочатку вона чіпляє тебе, потім — партнера, а після цього — глядача.

Головну роль виконувала Майя Пазич. Тривалий час у нас була спільна гримерка, ще від того часу, коли я грала Джульєтту, а вона няню в постановці «Ромео і Джульєтта». Але по по-справжньому відкрила для себе цю людину лише коли почалися репетиції «Сирена та Вікторія». Це було щось неймовірне. Ми настільки «зріднилися», вона для мене стала дуже дорогою людиною.

Цю виставу робили до ювілею Майї Павлівни. П’єсу вона принесла сама. Вражало як вона перевтілювалась, наче не грала, а жила на сцені. Було багато імпровізацій. Коли Майя Павлівна, чи хтось із нас забував текст, то вона одразу знаходила вихід. Було надзвичайно цікаво.

Вистава мала велику популярність саме завдяки таланту цієї актриси. Пам’ятаю, коли виходили на поклон після вистави «Ромео і Джульєтта» молода публіка просто шаленіла. Вона було «своєю», зрозумілою і серед підлітків, це справжній дар.

Востаннє грали «Сирену і Вікторію» у березні перед початком карантину. Найжахливіше, що після овацій, не думається про те, що це може бути востаннє. Майя Павлівна пішла від нас у червні…

— Досить незвичною для театру стала вистава «Наше містечко», яку поставив Дмитро Богомазов.

— У мене була давня мрія попрацювати з цим режисером, вона здійснилася. І коли все скінчилося я собі сказала: «У мене є ще одна мрія — знову працювати з Богомазовим». Він давав доволі складні завдання, наприклад, неіснуючим ножем різати неіснуючі предмети. Водночас треба було потрапити в такт музики, а ще — говорити текст. Але разом із тим було дуже весело й цікаво, нічого подібного раніш не робила. Це зовсім інший спосіб існування на сцені.

Ще дуже люблю виставу «Перетворення» за листами Франца Кафки. Всі актори її люблять (режисер Олег Мельничук). Цю постановку, як особливу, можу позначити двічі. Своїм акторським ансамблем і тим, що роль сина Грегора, тут виконує мій син, а я граю його матір. І це щораз хвилююче. Ми обоє дуже вимогливі самі до себе.

— Крім репертуару для дорослих граєте і у виставах для дітей.

— Зараз виконую роль Відьми у спектаклі «Казкові мандри». Раніше таких ролей було більше. За самовіддачею різниці немає в тому, граєш ти для дорослих чи для дітей. Завжди викладаєшся сповна. Просто, коли граєш для дорослих, там переважно складається історія між чоловіком і жінкою, ця енергія вже має інше забарвлення. Дорослий глядач може сидіти, коли йому й не зовсім цікаво, а дитина — ні. На сцені це відчуваєш миттєво.

— Багатьом шанувальникам запам’яталася вистава «Я кохаю» в якій Ви граєте разом із французьким співаком Полем Мадондізом. Як вона створювалася?

— Свого часу почала розміщувати в соціальних мережах власне читання віршів. Коли важко хворів актор нашого театру Тарас Мельничук, Ірина Трухачова, Тетяна Риліна та Анжела Васильківська організували благодійний концерт, в якому брали участь наші актори. Я читала поезію Ліни Костенко та Анни Ахматової. В концерті співав Поль. Попри те, у фойє відбувався благодійний аукціон. Оскільки займаюсь живописом, розмістила одну зі своїх робіт. Її придбала Лілія Рубан, продюсер Поля. Так відбулося наше заочне знайомство, а згодом зустрілися на одній вечірці. Саме тоді виникла ідея програми, де Поль співатиме пісні, а я читатиму вірші. Її підтримав, а відтак і втілив Віктор Гирич. Зізнаюся, давно хотіла взяти участь у програмі, де звучатиме французька мова. Врешті все здійснилося.

Були сумніви щодо того, чи доречно компонувати поезію Ліни Костенко, Марини Цвєтаєвої та Володимира Висоцького з французькими піснями, які виконує Поль. Наталія Борисівна Кудрявцева (педагог Театрального інституту, актриса Театру ім. Лесі Українки, яка закохала мене у творчість Цвєтаєвої), сказала, що не треба хвилюватися, тема любові все поєднає. Так воно і сталося. Віктор Гирич вибудував дію так, що ми жодного разу фізично не перетинаємося з Полем у цій виставі. Однак, ми в одному просторі. Я б навіть сказала поза простором, адже коханню нічого не заважає, — ні різні мови, ні кордони в часі.

Цей проникливий вечір поезії та французького шансону і зараз у репертуарі театру. Часом змінюємо дещо, Поль приносить нові пісні, я — нові вірші. Віктор Сергійович щось додає в режисерську концепцію, а художник Олег Татаринов домальовує нові картинки.

— На початку нашої розмови Ви загадали, що також граєте у антрепризах.

— У виставі «У цьому будинку все можливо» (режисер І. Зільберман) граю матір головного героя. Спочатку поведінка цієї жінки може здатися дивною. У неї було двоє синів, один загинув. Щоб забути про своє горе, вона занурюється у вигадану дійсність. А у виставі «Вірні дружини», (від Те-АРТ) виконую роль вчительки. У Києві граємо в приміщенні Центрального будинку офіцерів ЗСУ, також буваємо на гастролях в інших містах. Нас всюди добре приймають. Особливо подобається виступати в Одесі, там люди мають тонке почуття гумору. Робота в антрепризі цікава тим, що на одній сцені грають актори різних театрів. Це неймовірний досвід.

Наразі з актором і режисером Тарасом Жирком працюємо над виставою за п’єсою Фрідріха Дюрренматта, в якій порушуються філософські питання життя і смерті. У виставі гратимуть Євген Нищук, Тетяна Олексенко-Жирко, Ольга Узлюк, Віра Зінєвіч. Якщо благодатно зійдуться зорі, то вже навесні покажемо цю виставу на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».

— Гру в театрі поєднуєте зі зйомками в кіно?

— Зйомки в кіно — це насамперед спілкування і готовність до миттєвого перевтілення від слів — «Камера! Мотор!». Багатьох людей вперше зустрічаєш на знімальному майданчику і ще не знаєш, чи відбудеться у вас творчий контакт. Цей процес дуже цікавий і кожного разу це стрибок у невідомість. Ну, що й казати, це відчутний грошовий додаток.

Якщо людина прийшла в кіно з театру, то під час роботи це відразу помітно. Вона наповнює своєю багатозначністю кадр. Але якщо вона починала з кіно, а потім захоче грати в театрі, то зробити це буде надто складно. У театрі від початку й до кінця актор «проходить» сценічну дію за дві години. А в кіно треба зіграти окрему сцену за дві хвилини чи навіть менше. Це зовсім різні речі.

Недавно на телеекрани вийшов серіал українською мовою «Дві матері». Серед моїх партнерів — Анатолій Гнатюк, Ольга Сумська, Костянтин Данилюк. Граю директорку ресторану, таку собі «Синю панчоху», що закохалася по самісінькі вуха. Ще один серіал, який нині готується до показу — «Мене звати Саша». Тут я перевтілююсь у матір’ю головного героя. Нещодавно мала незабутній досвід роботи з молодим режисером Денисом Колесниковим.

— Чи є ролі про які мрієте?

— Вже ні. Приймаю від життя все те, що воно мені дає зараз. На жаль, у сьогоднішньому театрі важливішим є не зміст, а форма. Театр перестає займатися людиною. Відтак, після перегляду, забуваєш про що була ця вистава. При цьому згадую виставу нашого театру «Шинель», в якій головну роль виконує заслужений артист України Руслан Гофуров. Під враженням від такої вистави ходиш кілька днів. Сподіваюся, що такий театр повернеться.

Багато людей важко переживавали карантин. А мені було цікаво залишитися наодинці з собою. Врешті могла займатися тим, на що завжди бракувало часу, йогою. Завдяки їй дізналася багато нового про себе та про світ навколо.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»