Творчі обрії Валерія ВІТЕРА

— Ще за часів СРСР були такі організації як «Укрконцерт» та «Київконцерт», які централізована займалися організацією концертів, — згадує пан Валерій. — У 1990-ті роки ці організації припинили своє існування і всі митці перейшли на власні творчі рейки. Я почав малювати, об’їздив з виставками багато країн, паралельно давав концерти. Спочатку сам, потім з бандуристом, засновником гурту «Кобза» Володимиром Кушпетом. Згодом до нас приєдналися Георгій Гарбар, Ігор Курилів та Михайло Семендяй. Ми створили «Кобзу. Оригінал», виступали у Львові, Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську. Але ці виступи відбувалися досить рідко.

2003 року я їздив до Канади. Саме там мій друг, прекрасний бандурист, керівник Капели бандуристів у місті Торонто Віктор Мішалов запропонував зробити в Канаді низку концертів. Я грав на гітарі, він — на бандурі. Коли повернувся в Україну, то почали робити такі концерти в Києві. Спершу в кафе «Генерал» на Андріївському узвозі, згодом переїхали до арт-кафе «Під дзвіницею» на території Національного заповідника «Києво-Печерська лавра».

Після того, як до влади в країні прийшла Партія регіонів, змушені були призупинити концертну діяльність. А в 2016 році відновив концерти. Спочатку їх проводив у майстерні заслуженого художника України Петра Зикунова, а згодом — у своїй власній майстерні. Нещодавно відбувся 70-й такий концерт.

Назбиралося дуже багато матеріалу, який я й сам можу доносити до публіки. Пам’ятаю бардівські пісні, починаючи з 1950-х років, багато українських народних пісень, які раніше ніхто не виконував. Всього маю 14 програм. Змінюю їх в залежності від публіки. Написав музику на слова Миколи Сядристого, випустив альбом «Біла мрія».

На концерти приходять різні люди. Була чемпіонка світу з боксу Аліна Шатернікова, дипломат Володимир Огризко, багато інших відомих людей, серед яких художники, спортсмени, музиканти, мої друзі.

Кожне таке спілкування надихає на нові творчі здобутки. Крім концертів роблю багато художніх виставок. Нещодавно такі виставки відбулися у Кропивницькому, Сумах, Чернігові, Ржищеві. Зараз відбувається виставка у Музеї української діапори.

— Свою творчу біографію як співака Ви починали в ансамблі «Березень».

— Це була унікальна формація, яка зібрала 7 чоловік. До речі, потім було 7 учасників і в «Кобзі». Учасники ансамблю не мали професійної освіти, максимум — закінчили музичну школу. Це був колектив ентузіастів, закоханих в українську народну творчість. Було написано близько 50 пісень. Серед їхніх авторів: В’ячеслав Криштофович, Олександр Авакян і Михайло Ніколаєв. Мабуть мій голос добре ліг на ці твори, я був солістом.

Перший запис здійснили у 1967 році. Робили його на Кіностудії ім. Олександра Довженка, в павільйоні, який тоді носив ім’я Щорса. Робили його нелегально, записи були напівсамодіяльні, але настільки потужний текст, що вони швидко розійшлися по Києву. А на початку 1970-х робили вже професійні записи на Українському радіо. Відбулося це завдяки фанатам гурту «Березень» — Юрію Барановичу, який очолював музичний відділ Українського телебачення та головному звукорежисеру телебачення Олексію Бурнісу. У цих записах взяла участь Ніна Матвієнко разом з тріо «Золоті ключі». Вони записали пісні «Зозуля» на слова Миколи Костомарова і «Либідь» на слова Олексія Булиги.

«Березень» був першим фолькрокансамблем в Києві, а можливо і в усій Україні. Творча біографія цього колективу закінчилася через досить банальну причину. Придбали дорогу апаратуру для концертів, яку майже відразу викрали. Добре, що кожен з учасників ансамблю мав основну спеціальність. А мене у цей час запросили до «Кобзи». Я взяв з собою до цього ансамблю дві пісні «Березня» — «Ганка» і «Зачекай».

— У чому була унікальність ансамблю «Кобза»?

— У нас були не гітари, а електробандури. Зробити їх було не просто, адже гітара має 6 струн, а бандура — 64. Допоміг нам у цьому інженер Ігор Зарубінський. Таким чином бандура перетворювалася з камерного інструменту, який звучав лише у філармонійних залах, на музичний інструмент, з яким можна було виступати в палацах спорту і на стадіонах. Згодом додалася і гітара. Всі 7 виконавців співали, я був солістом. Робили гарні записи, перша платівка вийшла у 1971 році, а друга — в 1976-му. Їх записав відомий звукорежисер Юрій Вінник у студії «Дніпро». Вона розійшлася величезним накладом. Потім її нелегально надрукували і в Канаді.

На 90 відсотків репертуар складався з українських пісень. Кілька творів написав Олександр Зуєв, який певний час очолював «Кобзу». Також серед керівників були цікавий бас-гітарист Олег Ледньов, бандурист, засновник «Кобзи» Костянтин Новицький, потім — Євген Коваленко.

Ми прогриміли на весь СРСР. Свого часу було 10 виступів у концертному залі «Росія», другому за величиною в Москві. Перше відділення було наше, друге — Софії Ротару, але вже після першого виступу вирішили, що ми будемо завершувати ці концерти. Виступали в Хабаровську, Владивостоку, Магадані, інших містах Далеко Сходу. На ці концерти приходили тисячі українців — діти та онуки тих, хто був репресований. Побували в південних республіках колишнього Союзу — Туркменістані, Узбекистані. Особливо запам’яталися гастролі до Азербайджану 1979 року, тоді там відбувалися дні України. Об’їздили п’ять найбільших міст республіки, а завершили гастролі великим концертом в Баку.

Але довгий час ми були невиїзними за кордон. Партійній номенклатурі не подобалась назва ансамблю. Говорили, що це архаїка, навіть звинувачували у націоналізмі. Але нам вдалося відстояти цю назву. Лише в 1977 році дозволили закордонні гастролі. Дуже добре приймали в Італії, Японії, Німеччині, Чехословаччини. А от кубинцям, які звикли до енергійних ритмів, мелодійна українська пісня не дуже сподобалася, довелося вносити зміни в програму.

Давали до 250 концертів на рік. Майже завжди були аншлаги. Але час не стоїть на місці. У 1987 році зрозумів, що вже творчо вичерпав себе в цьому колективі.

— Над якими проєктами працюєте в останні роки?

— Випустив 15 сольних дисків. Вважаю це дуже важливим. По-перше, пісні потроху забуваються і поки звучить голос, потрібно встигнути зробити цю справу. Анатолій Солов’яненко випустив лише один диск, Євгенія Мірошниченко — жодного, а таких дисків могло б бути десятки. На жаль великі наші митці недооцінювали значення цієї справи…

Записав близько 450 пісень, з них 300 українською мовою. Свого часу на концертах виконував пісні французькою, німецькою, японською, чеською, фінською та іншими мовами. Хочу всі їх зібрати на одному диску.

На одному з моїх концертів два роки тому побував президент благодійного фонду «МіСт» імені Михайла Савенка Сергій Ісаєнко. Запросив мене поїхати з концертами на Хмельниччину, я долучив до цього проєкту своїх друзів: народну артистку України Ніну Матвієнко, знаних художників Анатолія Гайдамаку й Анатолія Куща. Разом відвідали дитячі будинки, після цих поїздок з’явилося багато нових друзів. Через пандемію вже майже рік спілкуємося лише по телефону та через соціальні мережі. Але у майбутньому обов’язково продовжимо цю справу.

Зібрав 20 пісень, які в мене ще не записані. Це українські шедеври — «Думи» на слова Тараса Шевченка, «Сміються, плачуть солов’ї», «Ніч яка місячна», «Гей соколи», кілька пісень з репертуару «Березня», нові твори на слова Миколи Сядристого. Диск називатиметься «Віч на віч». Це буде інтимна розмова зі слухачем. Спонсорську допомогу у здійсненні цього проєкту пообіцяв надати благодійний фонд «МіСт».

— А з чого почалося Ваше захоплення малюванням?

— Все почалося від мами. Вона гарно вишивала, грала на гітарі, знала багато пісень. Став малювати десь з трьох років. Мій батько викладав фізкультуру і військову підготовку в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. Спочатку я не збирався там навчатися. А коли закінчив четвертий клас звичайної школи, мої малюнки побачив один з наших знайомих і сказав, що мене треба вступати до цієї школи. Вона дала дуже серйозну підготовку. Серед моїх вчителів були прекрасний графік Олександра Бабкова і художник вищого ґатунку Лев Призант. Вони навчили мене малювати, бачити малюнок зсередини. Після цього вступив до Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України).

Навчався у плакатиста, заслуженого художника України Тимофія Лящука. У 1987 році моя робота потрапила до «Антології українського радянського плакату». Почав отримувати перші премії на різних конкурсах. Зрозумів, настільки цікаво займатися плакатом, але, водночас, складно. Треба зробити плакат так, як його до цього ніхто не робив.

Створив плакатів не так багато, десь 250. Але відповідаю не лише за кожен плакат, а за кожен сантиметр того, що на ньому зображено. Намагаюся зробити так, щоб це не була якась одноденка. Багато хто говорить, що деякі мої плакати, які намальовані 30 років тому, зроблені наче вчора.

Пам’ятаю, мені замовили 11 плакатів для міста Тулузи — побратима Києва. Їх надрукували великим накладом і розклеїли по всій Тулізі.

На жаль на початку 90-х років цей вид мистецтва почав занепадати. Молоді хлопці і дівчати стали щось робити на комп’ютерах. Але їхні витвори, які ми бачимо на великих стендах, це, швидше, не реклама, а антиреклама.

— Згодом почали малювати і портрети.

— Коли треба було якось виживити звернувся як художник до жанру портрету. Перші портрети зробив у Франції. У 1993 році жив і місті Лілі в одній прекрасній родині. У господарки цієї сім’ї Марлен був день народження. Зробив її портрет за одну ніч. Коли подарував їй цей портрет, побачив як всі реагують, то зрозумів, настільки це цікаво.

Крім Франції робив портрети в Німеччині, Канаді, одного разу навіть замовили портрет шейха з Палестини. Я зрозумів, що художник мов лікар. А якщо твоя робота висить в якійсь сім’ї, то ти вже немов частина цієї родини. Дуже добре, коли є можливість робити портрет з натури. Але бути натурщиком досить складно, треба не рухатися цілу годину. А щоб зробити портрет потрібно 30−40 годин.

Спочатку роблю замальовки, фотографую. Потім на цьому матеріалі починаю щось робити, придумувати. Коли працюю над портретом для мене важливо знати, що людина любить: поезію чи прозу, море чи степ, які їй до вподоби пісні, можливо людина не сприймає якийсь колір. У усього цього вимальовується узагальнюючий філософський образ цієї людини. Намагаюся зробити портрет так, щоб він залишився в неї на все життя.

Мабуть найкраще мені вдався портрет Юрія Рибчинського. Він був вражений цією роботою. Будь-яку людину міг би зобразити на тлі якогось інтер’єру, але завжди намагаюся знайти якісь цікавинки. Приміром, на портреті Миколі Сядристого зображена хата, де він народився, море (свого часу він був чемпіоном України з підводного плавання) і Києво-Печерська лавра, яку видно з його квартири. Ніна Матвієнко зізналася, що любить бузок. На портреті вона тримає гілку бузку, а ще тут можна побачити фрагмент Лаври і квітучий садок.

— Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?

— На початку 1980-х. Разом зі мною у виставковій залі Київської організації Спілки художників України виставляли свої роботи ще 3 митці. Представив близько 30 плакатів. Спочатку думав, що це звичайна групова виставка, але виявилося, що раз я представив більше 20 робіт, то можна вважати, що це була повноцінна персональна виставка. Експозиція тривала місяць. Тоді були все по-іншому, спочатку — відкриття, потім — обговорення, і, врешті — закриття, три повноцінних заходи. На відкриття і закриття виставки завітав Микола Бажан, серед гостей також були мистецтвознавець Леонід Владич, поет Юрій Рибчинський, тодішній директор Київського оперного театру Анатолій Мокренко. Саме тоді мене багато хто пізнав як художника, бо до цього сприймали лише як соліста «Кобзи».

1984 року мої роботи були представлені на Варшавському бієнале, це всесвітній огляд плакатів, що відбувається раз на 2 роки. На такий захід тоді було потрапити значне складніше ніж зараз. Спочатку твори повинна була затвердити Київська організації спілки, потім — республіканський комітет, після цього їх відсилали у Москву, а ще був відбір перед самим бієнале. Тобто, треба було пройти 5 кіл пекла.

Того ж року «Кобза» виступала в Івано-Франківську, публіка просто шаленіла. А після концерту до мене завітав графік Володимир Гуменний разом з двома художниками. Вони принесли каталог з моїм плакатом. Це було перше міжнародне визнання.

Коли твоя виставка відбувається за кордоном, то ти вже не просто художник, а наче посол своєї країни. Найбільша виставка відбулася в Лейпцігу, представив близько 100 плакатів. Унікальність цієї виставки полягала в тому, що відкривалася вона в НДР, а закривалася — об’єднаній Німеччині. Відкривав цю виставку разом зі своєю мамою, а закривав — з сином. Перед цим до Києва завітав директор виставкових залів Лейпціга Хайнс Кьольберг, який хотів організувати у Німеччині колективну виставку українських художників, але мої плакати так йому сподобалися, що він зробив мою персональну виставку.

Шикарна експозиція була в Англії в місті Шефільді. Там відбувалася Всесвітня студентська універсіада, в культурній програмі від України я представляв свої плакати. Багато моїх робіт тоді купили. У прекрасній студії звукозапису зробив запис 11 своїх пісень, це був подарунок від організаторів. Потім ці записи увійшли до одного з моїх дисків.

Нині у Музеї української діаспори відбувається виставка моїх портретів та робіт моїх друзів Анатолія Гайдамаки та Анатолія Куща. Спонсорську допомогу надав засновник фонду «МіСт» Дмитро Савенко. Відповідально поставилися до організації і проведення виставки працівники музею.

Готую кілька нових виставкових проєктів. Багато світлих спогадів у мене пов’язано з Азербайджаном. Хочу провести свою виставку у посольстві цієї країни в Україні. Працюю над книжкою спогадів, до якої увійдуть розділи: «Веселі спогади», «Історія «Кобзи», «Товариші і друзі», «Епатажні моменти», «Розповіді про Київ». Якщо скласти перші літери з назв розділів цієї книжки, то вийде слово ВІТЕР. Це буде цікавий калейдоскоп.