Сергій АВДЄЄВ — український Містер Ікс!

Крім роботи в театрі Сергій Авдєєв виступає в концертних програмах з класичним і сучасним репертуаром. Сьогодні пан Сергій — наш гість.

— Якими був Ваш шлях до Київського театру оперети?

— У дитинстві був солістом у дитячому хорі м. Черкаси. Мав хороший голос. Мене навіть порівнювали з Робертіно Лоретті. Але у 8 класі почалася підліткова мутація голосу, який почав змінюватися під час одного із концертів. Дитинство скінчилося. Якщо у більшості голос зникає на 2−3 роки, то в мене він зник на 15 років і з’явився лише у 28 років.

Отримав дві освіти — закінчив Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана та Київське інженерне зенітно-ракетне училище. А коли відчув, що знову можу співати, то вступив до Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського). Звільнився з армії у чині капітана, бо такі поняття як консерваторія і військова служба несумісні. Після консерваторії ще п’ять років навчався у приватній оперній студії. А потім для себе вирішив, якщо хочеш, щоб голос кріпнув, розвився, то треба йти до професійного колективу.

Оперета подобалася завжди, тому що тут потрібно поєднувати вокал з драматичною грою. Прийшов до театру на прослуховування, яке проходило в два тури: спочатку у супроводі фортепіано, потім — оркестру. Я заспівав арію Містера Ікса з однойменної оперети І. Кальмана та арію Роберто з опери П. Чайковського «Іоланта». Мене взяли до театру. Це був 2002 рік.

— Яка вистава була першою?

— Першою була оперета «Циганський барон» Й. Штрауса. Я грав графа Омоная, а народний артист України Сергій Павлінов грав мого сина Барінкая. Щоб зменшити різницю у віці, мене загримували, приклеїли вуса. На сцені я ходив повільно, зважено, намагався говорити пониженим голосом, адже я батько (усміхається).

Зізнаюся, було страшно, дуже хвилювався. Звісно, хвилювання потрібне коли ти виходиш на сцену, воно допомагає отримати кураж. Але якщо хвилюєшся надто сильно, то таке почуття може паралізувати роботу зв’язок і тіла. Як сьогодні пам’ятаю перший вихід. Це була масова сцена. На сцені хор, балет, всі мої партнери, надзвичайно хвилююча мить.

З часом поступово цей страх зник, але хвилювання залишилося і сьогодні. Чи не підведе голос, чи не підведе пам’ять, адже треба тримати в голові багато тексту, бо зайнятий в багатьох виставах. І не лише в Театрі оперети, а ще й оперній студії Національної музичної академії, де співаю Фігаро («Севільський цирульник»), Жермона («Травіата»), Онєгіна («Євгеній Онєгін»), Енріко («Дзвіночок») .

Хотів би тут згадати Сергія Костянтиновича Сміяна. Коли я прийшов до оперети, він був головним режисером. Пам’ятаю як під час першої репетиції вистави «Циганський барон» мені було дуже важко, почував себе досить скуто, на репетицію прийшли майже всі артисти театру, щоб подивитися на новачка. Він підійшов до мене і сказав: «Сергію, я знаю, що в тебе все вийде, адже у тебе є серце. Не хвилюйся…» У складний момент він мене підтримав, дав надію, крила. Це дуже важливо. Я запам’ятав його слова на все життя. І зараз граю в виставі «Таке єврейська щастя», яку поставив Сергій Костянтинович. В цій виставі мій персонаж Льоша виконує дуже драматичний музичний номер «Стіна». Переважно приурочуємо цю виставу до подій присвячених Другій світовій війні

А після Амоная був князь Орловський у «Летючій миші», потім «Сільва», «Маріца», знову «Летюча миша», де вже я почав грати Айзенштайна.

— А чи не складно було двічі увійти в одну річку? Маю на увазі «Летючу мишу».

— Це абсолютно різні ролі. У князя Орловського роль невеличка. Завдання заспівати його вступну арію — «Тост Орловського», що є показовою для вокалу. Ось в принципі і все. Потім цей персонаж лише бере участь у невеликих музичних епізодах.

А роль Айзенштайна велика, ігрова. Вона мені дуже подобається, її музика, атмосфера, драматургія. У будь-яку годину дня і ночі зможу вийти на сцену і зіграти без репетицій. Можна сказати, що це моя улюблена роль. Граю її і зараз.

— Ви народилися далеко від України. А чи не складно було опановувати українську мову, якою йде більшість вистав театру?

— Дійсно, я народився на Далекому Сході. Моя мати корінна сибірячка. А родичі по батьковій лінії родом із Запорізької області. У 20-ті роки волею долі багато українців опинилися на Далекому Сході. Якось я побував у тих краях приблизно 20 років тому, відвідав родичів та знову побачив садки вишневі та побілені хати як в Україні.

Коли мені виповнилося шість років, родина повернулася в Україну. У Черкасах закінчив українську школу. Українською мовою володію вільно.

— А якою була перша повноцінна прем’єра?

— Це був «Містер Ікс» І. Кальмана, який мав вперше ставитися українською мовою. Це було хвилююче, бо глядач звик до російського тексту. Тексту, який виконував Георг Отц. Саме з ним багато хто асоціював Містера Ікса.

А я першим заспівав арію Містера Ікса українською мовою. Було два україномовних лібрето. Перший варіант виявився невдалим. Зробили новий переклад. Вийшло досить гарно. Це дуже цікава і складна роль. Настільки мені відомо і сьогодні ця оперета йде українською мовою лише в нашому театрі.

Поставив виставу художній керівник театру народний артист України Богдан Струтинський. Це дуже сильний і талановитий режисер. Він знає як зробити виставу, чого вимагати від артиста. Це режисер, якому просто треба вірити і вистава матиме успіх.

Після «Містера Ікса» були князь Данило у «Веселій вдові», Барінкай у «Циганському бароні», нова постановка «Маріци», мюзикли, серед яких «Звуки музики» і «Цілуй мене Кет».

— У «Циганському бароні» Ваш персонаж виїжджає на сцену на коні.

— Дійсно, це так. Виглядає дуже ефектно. Проблема лише в тому, щоб у коня був спокійний норов. Під час першої чи другої вистави коли я почав співати, кінь піді мною став нервувати. Зізнаюся, було не просто доспівати свій номер (усміхається).

— Напевне важливою для артиста є фізична форма?

— Так, звичайно, особливо для артиста оперети. Люблю спорт, це залишилося у мене від служби в армії. Коли є кілька вільних хвилин перед виходом на сцену намагаюся покачати прес, віджатися від підлоги. Якщо ти забув про фізичні вправи, то можеш ставити хрест на кар’єрі героя. Артист оперети має бути струнким, цього вимагає сам жанр. Спорт і оперета неподільні.

— Співаєте в оперетах, і мюзиклах. Відчуваєте різницю?

— У класичних оперетах спів класичний, який нічим не відрізняється від оперного співу. Класичну оперету потрібно співати так само як і оперу. Це навіть не обговорюється.

А мюзикл потребую іншої вокальної позиції. Є певні вимоги до співаків мюзиклу, певний стиль і його потрібно дотримуватися. Після мюзиклу голос треба відновлювати, повертати його до рідних пенатів, до оперної позиції. У цьому складність і специфіка. Але хвилюватися не потрібно. Якщо у вас міцна академічна постановка голосу, співаємо мюзикли без проблем.

Хоча мюзикл і має певні труднощі, але цей жанр мені дуже подобається. Особливо роль Петруччо у мюзиклі «Цілуй мене Кет». Вона складна, 13 музичних номерів, багато драматичний тексту, але яка ж це була чудова роль. Люблю мюзикли за драматургію, за драматичний текст, за акторську роботу, яку потрібно зробити. Це вистави, які потребують великої акторської майстерності. Цьому в консерваторії не вчать. Тому за все, що я вмію у цьому жанрі, я вдячний порадам режисерів, досвіду, який я здобув за всі ці роки та моїй інтуїції.

— Коли дивишся мюзикл «Звуки музики», то мимоволі згадуються події, що відбуваються в Україні в останні роки.

— Так, там є такі паралелі. Підкреслює їх відеоряд, де показана Німеччина 30-років і сучасна Росія. Але головне у цій постановці, як і в усіх інших виставах нашого театру, це музика і сюжет.

— Кілька років тому Ви мали нагоду доторкнутися до української літератури і створити образ Богдана Хмельницького у виставі за романом Ліни Костенко «Маруся Чурай».

— На цій ролі ми разом з народним артистом України Олександром Кравченком. Основний драматичний епізод ролі — це монолог Богдана Хмельницького на вірші Ліни Василівни. Єдине, що хочу сказати, так це про величезний вантаж відповідальності, коли виходиш на сцену читати цей монолог. Дуже вдячний колезі по сцені народному артисту Миколі Бутковському, який мені допоміг у підготовці правильної інтерпретації цього монологу. Читати вірші — справжнє мистецтво. Для мене це надзвичайно хвилююча роль. Слава Богу зробив все як треба.

— Напевне багатьом глядачам запам’ятався мюзикл «Сімейка Адамсів».

— Роль у цій виставі відрізняється від того, що робив раніше. За сюжетом є дві родини, які можна умовно назвати нормальною і ненормальною. Син з нормальної родини закохується в доньку з ненормальної. На цьому ґрунті розвиваються всі події.

Я граю татуся з нормальної родини. Роль невелика, у мене є танцювальний номер, драматичні уривки. Я навіть кричу істеричним голосом, коли бачу начебто відрубану руку. Ця роль не потребує якихось надзвичайних вокальних здібностей. Вона ігрова. Я бавлюся, отримую справжнє задоволення.

— Маєте досвід роботи в інших театрах?

— Продовжую співати в Оперній студії Національної музичної академії. Дуже люблю цю роботу, до того ж вона допомагає мені тримати голос у тонусі.

У Каунаському музичному театрі, з яким наш театр єднає давня творча дружба, «Севільського цирульника» виконують литовською мовою. А мене запросили аби я до них приїхав і заспівав італійською. Це також був цікавий творчий досвід.

Був з театром на гастролях у Румунії, Сербії, Угорщині. Публіка буває різною. Інколи граєш, а у відповідь — тиша. А іншого разу публіка заводиться з півоберту. Не сказав би, що українська публіка дуже відрізняється від західної. Але глядач має розуміти текст, інакше йому важко реагувати на те, що відбувається на сцені.

Знаючи це, коли ми були на гастролях у Румунії з виставою «Бал у Савої», я вивчив одну ключову фразу із вистави румунською мовою: «Руки вгору!». І ось йде вистава, на сцені кумедні смішні епізоди, а публіка мовчить. Але як тільки глядачі почули знайоме сполучення звуків, то у залі був справжній вибух емоцій. А я сидів та чекав, коли закінчаться оплески, мета досягнута (усміхається).

— Ми з Вами вже говорили про відмінності оперети і мюзиклу. Напевне різниться і специфіка виконання оперети та опери?

— Безумовно з точку зору співу опера складніша. Якщо порівняти загальну тривалість вокальних номерів у виставі, то опера буде далеко попереду. Тому, щоб витримати це голосове навантаження опера потребує правильної та міцної вокальної техніки. Але на забуваємо, що оперета як жанр об’єднує в собі крім музики та співу ще пластику, слово та драматичну гру. Ось і вирішуйте, що складніше. Тому скажемо так. Опера та оперета — це повноцінні, незалежні самодостатні жанри зі своїми завданнями та методами їх реалізації.

— У театрі Оперети сьогодні крім оперет і мюзиклів ставляють опери, балети, навіть драматичні вистави. Чи не забагато для одного театру?

— Політика театру — позиціонувати себе як театр різних жанрів. З цього приводу можуть бути різні думки, які будуть діаметрально протилежними. Але результат роботи можна бачити за певними факторами. Якщо люди ходять до театру і зали повні, значить ми йдемо у правильному напрямку.

Можна багато говорити про те, що раз ми Театр оперети, то повинні співати лише оперету. Однак, якщо подивимося на музичні театри Європи, то побачимо, що там співають усе. Не створювати ж нам спеціально Театр мюзиклу чи Театр опери-буф.

Будь-який музичний матеріал для нас цікавий. Приміром, у нас є постановка опери «Севільський цирульник» з дуже цікавою інтерпретацією, де, до речі, наші артисти -вокалісти витримують оперне голосове навантаження в повному обсязі.

І драматичні вистави для нас цікаві як з точки зору матеріалу, так і з точки зору акторської майстерності. Актор росте від ролі до ролі. Таке жанрове багатство цікаве не лише для акторів, але й для глядачів. Коли я починав працювати в театрі, то до нас приходило по 30−50 глядачів, їх усіх збирали в центрі зали. А тепер аншлаги, квитки купують за два місяці до вистави.

— Завдяки чому вдалося цього досягти?

— У першу чергу це заслуга керівництва театру та художнього керівника народного артиста України Богдана Струтинського. Була вироблена стратегія розвитку театру, продумана рекламна політика. А реклама сьогодні грає дуже велику роль.

Наша мета — видавати для глядача високоякісний музичний продукт, який був би рентабельний, подобався людям, щоб вони ходили на ці вистави. Це відразу вплинуло на імідж театру, касову виручку. І процес постійного руху вперед триває всі ці роки.

— Текст ніколи не забували?

— Буває й таке, всі ми живі люди. У такій ситуації або виручають партнери, або сам змінюєш текст. Але це повинно бути дуже швидко, непомітно. Аби глядач подумав, що так і треба. Прекрасно, коли партнер допомагає, а не чекає тієї фрази, яку ти забув, йде далі. Якось партнер забув текст, так довелося викручуватися: «Так що ви хотіли сказати про Ганну Главарі та 20 мільйонів?» (усміхається).

— Як пережили суворий карантин?

— Важко. Засумували за музикою, за виставами. Голос потребує навантаження, треба співати щодня. Якщо такої можливості немає, то голос слабне. Зараз відновлюємо сили.

Після завершення суворих карантинних обмежень створили концерт «Від серця до серця». Ініціатором цього проєкту став головний диригент нашого театру Сергій Дідок. Він підібрав прекрасну музику, написав аранжування для невеликого складу симфонічного оркестру. Концерт вийшов камерним, родинним, поруч з публікою. Всі ми отримали від цього концерту величезне задоволення.

Дуже радий, що мене запросили до цього проєкту. Нашим завданням було показати, що українська пісня надзвичайно красива і мелодійна. У нас є що співати. Можемо українською музикою заповнити ефір будь-якого радіо.

Але звісно, сумую за великою сценою. А якщо доводиться брати участь у проєкті, де поруч з тобою на сцені весь оркестр, це взагалі фантастика.

Зараз у театрі триває робота над мюзиклом «Доріан Грей». Це дуже цікавий проєкт, в якому задіяно багато акторів. У мене невелика роль. Якщо дозволить епідеміологічна ситуація, то випустимо виставу в цьому театральному сезоні.

У класичній опереті я зіграв багато ролей. Із задоволенням розгляну будь-яку пропозицію ролі, що підійде моєму голосу.

— Як проводите своє дозвілля?

— У мене є собака, лайка на ім’я Джой. Ходимо з нею на полювання на качку, зайця, насолоджуюся природою. Люблю порибалити. Також граю у волейбол, настільний теніс.

Але головним залишається театр. Ролі в мене різні, але в будь якому разі всі мої ролі об’єднує прагнення розкрити образ, прагнення перевтілення. Я не хочу бути однаковим. Водночас не намагаюся сподобатися публіці. Просто граю, принаймні намагаюся щоб це було природньо. Живу роллю. Публіка оцінить, вийшло це в мене чи ні. А як тільки починаєш намагатися сподобатися глядачам, відразу відчувається фальш та з’являється дискомфорт.

Впевнений, що коли виходиш на сцену, то маєш отримувати від цього задоволення. І, звісно, виконувати ті завдання, які перед тобою поставив режисер.