Христина Микитин: «На сцені хочу жити, а не грати»

Лауреатом 25-ї «Київської пекторалі» у номінації «За кращу жіночу роль» стала артистка Христина Микитин — роль Елен, «Мене прислав доктор Хоу» (Київський академічний театр юного глядача на Липках). Сьогодні Христина наш гість.

— Багато хто думає про сцену змалку. А з чого почалося Ваше знайомство з театром?

— У школі я часто бувала ведучою на різноманітних заходах. Проте тоді про театр зовсім не думала, а збиралася здобути фах перекладача з англійської мови. Коли навчалася в одинадцятому класі у мене з’явилася мрія здобувати освіту в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Вступити до цього вишу не вдалося, але я стала студенткою акторсько-режисерського факультету Київського національного університету культури і мистецтв. Навчалася на експериментальному курсі. Серед моїх викладачів були Костянтин Дубінін та Володимир Судьїн.

За п’ять років навчання ми пройшли дуже серйозну школу. Вони нас вчили тому, що треби не грати, а жити на сцені. Отримані знання і навички дуже допомагають у моїй акторській роботі.

— Грати в театрі почали ще під час навчання?

— 2011 року режисер Сергій Архіпчук у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» ставив поетичні вистави за творами талановитих українських поетів Івана Козаченка та Атили Могильного, які проте мало знані українськими читачами. Він запропонував мені долучитися до цього проекту.

Крім Києва ми побували з ними в Ужгороді, де нас дуже тепло приймали. Вистави допомогли мені розширити світогляд, долучитися до прекрасної української поезії. Шкода, що це був разовий проект, який швидко закінчився.

— Як доля Вас звела з Київським театром юного глядача на Липках?

— Ще під час навчання передивилася всі вистави театру. Мріяла служити мистецтву саме в ньому. Після університету проходила тут прослуховування. Мене не взяли. Були спроби влаштуватися до інших київських театрів, теж безуспішні. Я була на межі відчаю. І тоді мені порадили звернутися до молодіжного колективу, що має назву Центр мистецтв «Новий український театр». Я дуже вдячна художньому керівнику цього театру Віталію Кіно, який повірив у мене.

Першою була роль у виставі «Шеспіріада», де я грала Джульєтту. Потім — дитяча вистава «Зимова казка». Та найдорожчим для мене став образ Лаури у «Скляному звіринці» за Теннессі Вільямсом. Цю роль я називаю своїм першим коханням. Героїня близька мені ще й тому, що у нас схожі характери. Ця вистава і зараз у репертуарі театру. І кожен раз я відкриваю у Лаурі для себе щось нове.

Через рік знову прийшла на прослуховування до театру на Липках. Взяла для прослуховування монолог Джульєтти та уривок з «Дяді Вані» Антона Чехова. Читаючи монолог Джульєтти я малювала крейдою на стіні каракулі — портрет Ромео, це розсмішило художнього керівника, Віктора Гирича, можливо через це, мені і прийняли до театру.

— Перші Ваші кроки на омріяній сцені.

— Дебютною стала роль Любаші у виставі за п’єсою сучасного драматурга Ігоря Афанасьєва «Шиндай», яку він сам і поставив. Моя героїня — дівчина-наркоманка, яка закохалася у свого викладача, а він її лише використовував. Подруги допомагають Любаші знайти вихід зі складної ситуації. Доля дівчини складається так, що вона потрапляє до в’язниці, але душа її звільняється. Сподіваюсь, що цей образ допоміг багатьом юним глядачам зрозуміти, настільки важливо бути відповідальними за свої вчинки.

У виставі «Сон» за творами Тараса Шевченка я граю 3-тю душу. Це знакова вистава не лише для нашого театру, але і всієї України. Як сказав наш художній керівник — у цій виставі актор завжди повинен мати громадську позицію і без неї не виходити на сцену. Ми намагалися передати крик народу у боротьбі за справедливість. «Сон» це хороша нагода усім нам подивитися на себе з боку. Напевне ця вистава залишить відбиток у душі кожного глядача.

Вистава «Всі миші люблять сир», за п’єсою яку написала Оксана Сенатович, подарувала мені роль мишки Ружі. Цією роллю намагалася показати настільки важливо вміти жертвувати собою заради коханого. Моя героїня змінює колір свого хутра, аби бути такою як її коханий. «Всі миші люблять сир» це нова історія про Ромео і Джульєтту, лише зі щасливим кінцем.

— Напевне мріяли створити і образ Джульєтти з трагедії Вільяма Шекспіра?

— Звичайно, як і майже кожна артистка. Адже пережити хоча б на сцені справжнє кохання, хіба це не прекрасно. Кохання чесне і безкомпромісне, без жодних розрахунків, коли ти ладен без вагань віддати своє життя за кохану людину. І тут допоміг випадок. Артистка, яка виконувала цю роль, не змогла вийти на сцену. І мене ввели в склад цієї вистави за два дні до показу. З кінця 2016 року це одна з моїх ролей.

— Ще однією Вашою мрією було зіграти Поліанну в однойменній виставі за п’єсою Елеонора Портера.

— Вперше я дивилася цю виставу, коли ще була студенткою. Вона зачепила мене за живе. Я майже всю виставу проплакала. Мені здається, що якби я була смертельно хвора і мені залишалося дуже мало жити, то я б підійшла до нашого художнього керівника і попрохала, хоча б раз зіграти Поліанну.

Звичайно, я не зверталася до Віктора Сергійовича з таким проханням. Але прийшов час і він сам запропонував мені цю роль. Цей образ для мене дуже дорогий. Я по на натурі песиміст, а моя героїня — оптимістка. Вона мене багато чому навчила. Це роль, від якої в тебе мурашки йдуть по тілу від початку до самого кінця. Глядачі дуже тепло сприймають цю виставу. Думаю нам вдалося достукатися до їхніх сердець.

Інша цікава робота — роль дівчинки Ребеки Гібс у виставі «Наше містечко». Цей образ я списала зі своєї двоюрідної сестри. Дуже вдячна долі, що вдалося попрацювати з режисером Дмитром Богомазовим. Це людина-космос. Творче спілкування з цим режисером напевне залишитися у пам’яті на все життя.

Також граю у виставах «Ноїв Ковчег», «Де знайти ялинку», «Жила собі сироїжка».

— Київську пектораль у номінації «Краща жіноча роль» Ви отримали за роль Елен у виставі «Мене прислав доктор Хоу». Розкажіть будь-ласка про цю роботу.

— Вистава «Мене прислав доктор Хоу» створена за книжкою Вілла Гібсона «Та, що створила диво», що, у свою чергу, написана на реальних подіях. Елен — ще одна моя любов. Моя героїня з шести місяців була сліпоглухонімою і могла сприймати оточуючий світ лише за допомогою вібрацій, нюху та дотику. Звичайно, зіграти таку людину надзвичайно складно.

Я прочитала книжку Хелен Келер «Моє життя», подивилася багато документальних фільмів про таких людей. Мені вдалося поспостерігати за поведінкою сліпих і глухонімих. Дізналася про них багато нового. Ці люди ведуть зовсім інший спосіб життя. Але вони багато чого знають і багато що вміють. Навіть більше ніж звичайні люди, у них є якийсь внутрішній зір.

Ще за рік до прем’єри я побачила фільм «Та, що створила диво», який дуже вразив. Ще тоді мені захотілося зіграти Елен. А вже невдовзі наш художній керівник сказав, що починаємо репетирувати цю п’єсу. Це було дивно і символічно.

Хелен Келлер це унікальна людина. З такими серйозними вадами вона змогла здобути вищу освіту, вивчити шість іноземних мов, написати кілька книжок.

1964 року Президент США Ліндон Бейз Джонсон нагородив її Президентською Медаллю Свободи, що є однією з найвищих цивільних нагород США.

Дуже вдячна режисеру Юрію Лізенгевичу, який довірив мені цю роль. (В іншому складі Елен грає Христина Дейлік). Він нас багато чому навчив. За словами режисера актор має робити на сцені те, що хочеться. А ще існують такі правила: задоволення від ролі; боротьба партнерів; пошук — ніколи не боятися експериментів, кожного разу відкривати щось нове.

У ролі Елен я відчула багато добра, вона дуже чесна. Тут не заховаєшся за реквізитом чи словами. Треба бути чесним перед партнерами, глядача, а найголовніше, перед самим собою.

Хочу подякувати своїй партнерці Марині Дяконенко, яка виконує роль Енні Саллівен. Під час вистави ми розуміємо одна одну без слів.

— Які Ви сприйняли відзнаку «Київської пекторалі»?

— Скажу по чесному, що коли взнала, що серед номінантів на «Київську пектораль», то було приємно, що помітили нашу спільну роботу, в яку ми вклали багато сил. Проте на перемогу дуже не сподівалася. А коли почула своє ім’я серед лауреатів, то мало не втратила свідомість.

Це велике відповідальність. Дещо ніяково, адже тепер на мене дивляться трохи по іншому, ніж раніше. Та я думаю, що потрібно якомога швидше забути про цю відзнаку, а почати ще більше працювати над собою.

— Чи знімаєтесь Ви в кіно?

— Так, трапляється. Нещодавно зіграла Марічку у серіалі «На лінії життя». Звичайно, зйомки кіно це цікавий творчий процес, але там дуже багато залежить від режисера та оператора, а актор до кінця не знає, що ж вийде у кінцевому результаті. А театр це моя величезна любов.

— Маєте творчі плани?

— Наразі Олег Мельничук завершує роботу над виставою «Перетворення», де я гратиму роль сестри головного героя. Це дуже цікавий персонаж, який подається в розвитку.

Також хотіла б сказати, що Бог дає мені ті ролі, які я б хотіла зіграти. Поряд зі мною працюють прекрасні актори. Дуже вдячна за довіру режисерам. Мені є над чим працювати. Треба постійно шукати щось нове. Боюся повторюватися. Життя відбувається тут і зараз, це повинні відчувати і актор, і глядач.