Діалог з митцем і його картинами

У виставкових залах Музею історії міста Києва працює виставка Івана Марчука «Я єсмь…» Це ювілейний ретроспективний проєкт митця, чиє ім’я віднесене до сотні геніїв людства та чия творчість вже понад півстоліття бентежить свідомість глядачів, перетворює дилетантів на шанувальників мистецтва, а мистецтвознавців — у мовчазних спостерігачів.

На виставці представлені твори з власної колекції художника, деякі з них експонуються вперше. Разом з тим, експозиція містить картини з приватних колекцій та Національного художнього музею, котрі ще не виставлялися на широкий загал.

Щодня виставку відвідують сотні киян та гостей столиці, аби поспілкуватися з картинами митця, а заповітна мета багатьох познайомитися з самим маестро, а якщо пощастить, то взяти у нього автограф і сфотографуватися разом. Під час однієї з таких зустрічей Іван Степанович поділився деякими таємницями своєї творчості:

«Сказати, що намальовано на картині, це нічого не сказати. Можна сказати лише про те, що ви бачите. Я завжди шукаю чогось нового, чого ще не було. І в цьому полягає експеримент.

Ще в інституті сказав собі, що хочу бути ненормальним художником. Я прошу, щоб природа на моїх картинах заспівала. З совєцкого пекла я потрапив у справжній рай (емігрував за кордон). Але не знаю, хтось таке придумав, я там ніколи не відчував себе щасливим. Я міг втішатися коли лежав на траві і дивився як пливуть по небу хмари, як росте моя улюблена кульбаба. Я люблю розмовляти з картинами. Це моя найбільша втіха.

Я знайшов ключ до людських сердець і людських душ. Кимось мене роблять мої картини. Думав, що виставка 2019 року буде останньою в Україні, але мені придумали цей ювілей, а до ювілею треба щось зробити.

Весь світ дивується на рахунок моєї техніки. У вільному світі всі мають можливість бачити все, але вони не бачили Марчука, бо він зовсім інший.

Сподіваюсь на нову виставку в Іспанії. Вже показував свої картини у цій країні. Іспанці випустили на честь мене поштову марку, видали каталог моїх робіт. Один із іспанських мистецтвознавців пише у своїй статті: «Івана Марчука можна порівняти тільки з Іваном Марчуком». Я хотів бути зовсім іншим художником, єдиним у світі.

Мої роботи пізнають, хто хоча б раз їх бачить. Хоча вже дехто намагається підробляти мою пейзажну техніку і продавати ці картини. Щодо пейзажної техніки, то вона з’явилася в мене, коли я був у будинку творчості в Седневі. Осінь, листопад місяць, дерева стоять голі. Я подивився на них, яке це багатство, яка це краса. Кожне деревце — це така гармонія, такі ритми, просто диво.

Кожен мій цикл, а їх у мене чотирнадцять, має свою технологію, відрізняється технікою. На новій виставці представив всі свої цикли окрім Шевченкіани. Над шевченківською тематикою працював півтора роки, створив 42 картини. Дві з них експонуються у Музеї Тараса Шевченка в Каневі, а всі інші поховані у сховищах цього музею. Я говорив з очільниками Міністерства культури України аби їх звідти визволити. Можна було б виділи в Національному художньому музею чи якомусь іншому музеї Києва невеличку кімнату, де можна було б експонувати ці роботи. Це великий гріх ховати такі полотна від глядача.

Часто згадую поїздку до Таїланду, яка відбулася кілька років тому. Там дуже цінують творчих людей. Не так як у нас.

Україна на кожний квадрат своєї території народжує найбільше талановитих людей у світі. Але якщо є квітка, то її треба поливати, аби вона зацвіла. Так само треба пестити кожен талант. На жаль у нас цього немає. Україна — антимузейна держава. І нашим можновладцям немає до того діла. Наша країна завжди була могильником для винятково талановитих людей. Найгірше, що українці поповнюють собою весь світ, там вони живуть, там вони працюють, а не на своїй рідній землі.

Я живу для того, щоб люди раділи, коли бачать мою творчість. Дуже багато хто мене пізнає на вулиці. Це тішить. Хочу, щоб нарешті настав той час, коли в Україні почнуть по-справжньому цінувати культуру.

Зараз у мене творча перерва. Маю попереду багато планів. За своєю життя я повною мірою насолодився свободою. А зараз вже час подумати і про особисте життя…"

Іван Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Тернопільської області. Фахову освіту здобув у Львові: спочатку в училищі декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша, а згодом у Державному інституті декоративного і прикладного мистецтва. У середині 60-х років минулого століття Іван Марчук приїхав до Києва і саме тут знайшов власний шлях у мистецькому просторі, котрий дозволив митцю стверджувати «Я — єсмь!» Далі — жорстке протистояння системі, котра нещадно придушувала все, що не вписувалося в догми соціалістичного реалізму та 12 років еміграції (Австралія, Канада, США). У найскладніші періоди свого життя митець не зраджував життєвому кредо, закоріненому на творчій свободі і свободі творчості. З вересня 2001 року, після повернення з еміграції, майстер постійно проживає і творить у Києві.

Митець — винахідник цілком оригінальної техніки, що має назву «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» — плести, переплітати). Доповнена самобутнім відчуттям кольору і гармонії, вона практично не підлягає повторенню. Цьому авторському творчому методу характерна асиметрія ритмічних скорочень у кольорі і штрихах (мазках), метафоричність і символізм, деформація зображень, чим і досягається ефект кульмінаційної напруги статичних образів. Ще у перший день своєї виставки під час спілкування з журналістами художник сказав: «Я пльонтаю до тих пір, поки не оживе сам сніг і не стане таким, як я хочу. Іноді стільки кілометрів доводить снувати, що лінія зникає».

У доробку Івана Марчука близько 5000 картин, котрі є на всіх континентах світу. За півстоліття творчої діяльності він провів 200 монографічних виставок. Протягом останніх років полотна художника експонувалися переважно за кордоном (Литва, Німеччина, Польща, Чехія, Тайланд, Йорданія, Туніс, США, Туреччина, Іспанія тощо) виконуючи функцію народної дипломатії: утверджуючи місце України в європейському просторі, а європейського мистецтва у контексті світового.

Представники різних галузей знань намагаються збагнути феномен творчості Марчука і притягальної сили його таланту. Вплив його полотен на глядача можна порівняти з дією 25 кадру, що передусім діє на підсвідомість. І творить художник полотна, окрім пейзажів і портретів, винятково на підсвідомості. Сам митець говорить про це так: «Наперед я не знаю, що малюватиму. У мене виникає один образ, другий. Рука мене сама веде. Картини мені ніби являються».

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».