Пристрасті Паперового театру

Новим проєктом Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса стала вистава «Сон Лакшмі, що бачив Вішну у своєму сні» за мотивами п’єси Оксани Танюк і текстів Сергія Труша.

Художньою концепцією проєкту є «мікро у макро». Це багаторівневий візуально-хореографічний перформанс, в якому паралельно існує мікросвіт Паперового театру, реальний світ сюжетної акторської гри та макросвіт цього театру через живу трансляцію фронтальної і вертикальної відеокамери на екрані стін глядацької зали, де актори розігрують сюжет через персонажів Паперового театру та між ними самими як між живими персонажами. Це нова версія діючого проєкту з Паперовим театром (перша частина — відео-версія) з метою переосмислення східних впливів, які сторіччями змінюють свідомість європейців.

У центрі сцени знаходиться модель Паперового театру з усіма персонажами, декораціями, реквізитами та меблями вирізаних з паперу, дерева, скла, інших матеріалів, а також використовується борошно, сирі яйця, зерно, крупи, вода, вогонь та фарби. Зверху над акторами знаходиться камера, що транслює події Паперового театру на стіну глядацької зали. Проєкт є дослідженням поєднання різних сценічних фактур, матеріалів та стилів акторської гри.

Обрано вічну актуальну тему, яка ніколи не перестане бентежити людський розум і серце — стосунки Чоловіка та Жінки, Природи та Духу. Когось з глядачів зацікавить поезія Оксани Танюк, інших — сюжетна лінія, а ще когось — музика та відео-візуальний ряд.

— Цей проєкт розпочав свою історію ще у 2014 році, — розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Гринишин. — Саме тоді один з режисерів вирішив здійснити сценічне прочитання п’єси Оксани Танюк. До сьогоднішнього дня було багато модифікацій, форм співпраці з різними режисерами, організаціями, країнами, які розвивали цей проєкт. І те, що в даний момент можна побачити на сцені, це лише певний етап, а сам проєкт розвиватиметься далі.

Перед початком власне вистави представляємо глядачам сюжет попереднього етапу, який був у формі відеофільму. Робимо це для того, аби показати зв’язок з традицією, що передається від попереднього задуму.

Це мій перший досвід роботи з Паперовим театром, який досить розвинутий на заході, а в Україні допоки малознаний. Цей театр почав розвиватися у Центрі Курбаса, але на якомусь етапі він зупинився. Вважаю, що його треба рухати далі, поєднувати Паперовий театр з драматичною грою акторів, візуальним зображенням, хореографією, перформансом, І саме ці моменти довкола Паперового театру стали основним імпульсом, який спонукав мене до робити над цим проєктом.

Не випадково на роль Чоловіка і Жінки обрав заслуженого артиста України Тараса Постнікова та актрису Ірину Мельник, вони добре влилися у виставу через свою внутрішню органіку. А Сергій Труш (Андрогін) — є уособленням антогонізму, який постійно перебуває поряд з нами.

Вистава змінюватиметься в залежності від своєї актуальності для того чи іншого періоду. Можливо внесемо зміни у візуальний ряд, хореографію, доповнимо постановку якимось новими персонажами чи додамо щось до тексту.

— Я відкрила для себе Паперовий театр і, здається, зреалізувала себе і як художник-постановник і як художник-графік, — зізнається Ольга Новікова. — Робота над фігурками була кропіткою, філігранною, ювелірною… Виконані вони на кольоровому папері акриловими фарбами, а дрібні деталі доводилося малювати дуже тонкими пензликами під збільшувальним склом… Я постійно була в пошуку — лінійні малюнки… абстрактні… вирізані з кольорового паперу… Необхідно було відтворити задум автора щодо віку, характеру героїв, треба була одягнути своїх персонажів в оригінально-традиційні костюми і зберегти елегантність. Мені була небайдужа доля моїх (наших з пані Оксаною Танюк) ляльок, я вдихнула в них життя, щоб вони ожили в руках акторів… Я маю надію (як і мої колеги — творці спектаклю), що наша робота сподобається глядачам…

У публікації використано матеріали журналу «Курбасівські читання».

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».