Ганна ДОВБНЯ: «У кожну роль вкладаю частку свого життя»

Сьогодні свій ювілейний день народження святкує солістка-вокалістка Київського національного академічного театру оперети, заслужена артистка України Ганна Довбня.

Це вона — Ганна з «Веселої вдови» Ф. Легара, Розалінда в «Летючій мищі» Й. Штрауса, Теодора в «Містері Ікс» І. Кальмана, Химка в мюзиклі «За двома зайцями» В. Ільїна та В. Лукашова та ін. Ганна Довбня різноманітна і неповторна, в нових образах вона змінюється так, що її неможливо пізнати. Сценічному успіху артистка завдячує своїм батькам: мамі — Ользі Петрівні Добні, яка підтримує Ганну і зараз в усіх її починаннях і батькові — Петру Івановичу Довбні, який був головним пооціновувачем і критиком її творчості. Ганна продовжує династію артистів. Її служіння на сцені Національної оперети України дарує глядачам справжню радість.

Пані Ганна — наша гостя.

— Очевидно не випадково до свого ювілею Ви обрали виставу «Сорочинський ярмарок», в якій граєте роль Хіврі.

— Ця вистава мені дуже близька. Вона складна і цікава, викликає багато емоцій і тонких почуттів. Я була призначена на цю роль ще коли лише готувалася ця вистава. Але вперше її зіграла лише кілька років тому. Саме її грала 1 грудня 2018 року, в день, коли мені присвоїли почесне звання «Заслуженої артистки України».

Неймовірно люблю наш театр, увесь наш колектив, наше керівництво, пишаюся всіма. Впевнена, що театру такого рівня в Україні більше немає. Ми ніколи не зупиняємося на якомусь жанрі. Наш очільник Богдан Струтинський дає можливість розвиватися всім. Дуже здорово, що нам сьогодні створили такі чудові умови для творчості. Зізнаюся, що коли прийшла до театру у 2000-му році, то тут все було зовсім не так.

Та повернемося до вистави. «Сорочинський ярмарок» — це наше життя, наш побут, наш колорит. Це окремий світ надзвичайно цікавий, емоційний, і, найголовніше, рідний українцям. Коли більше десяти років тому Богдан Струтинський запропонував мені цю роль я, чесно кажучи побоялася. У консерваторії нас вчили співати, а акторської майстерності на вулиці не знайдеш. Це титанічна праця, не завжди все виходить від початку. Постійно доводиться долати якісь перешкоди. А я з тих людей, які коли щось роблять, то повинні бути абсолютно впевненими в собі. Лише так можна вийти на хороший результат. А коли актор буде сумніватися в собі, то й публіка сумніватиметься в ньому. Це закон.

Раніше було складно вийти в цій ролі, бо я тоді багато що не знала і не розуміла. Це вже зараз усвідомлюю скільки в цьому персонажі мудрості, жіночого болю, розчарування. Молодій дівчині важко зрозуміти жіночі емоції, для цього потрібно багато самій пережити. Кожен персонаж має свою історію життя до того моменту, як він вийшов на сцену і нам треба донести до глядача чому зараз склалася саме така ситуація. Це досить складно. Можливо повторюся, я вокалістка, а в нашому театрі потрібно вміти все, одночасно треба говорити, співати і танцювати.

Ще однією складністю було входити у виставу, якій вже багато років. Вона вже обжита, має своє життя в середині вистави. І головне — не зламати цього життя, яке народжувалося не за один день. Ні в якому разі не можна розірвати ту тонку нитку, яка єднає партнерів.

Мій персонаж постійно змінюється. Кожну виставу знаходиш у ньому щось нове. Інколи відштовхуєшся від глядача, перевіряєш сама себе. З різними партнерами все по-різному. Але навіть ті вистави, в яких ти граєш з одними й тими ж партнерами не схожі одна на іншу. Адже вистава живе своїм життям. Буває три дні показуємо одну й тут ж виставу і кожна різна насамперед за емоціями. Зізнаюся, часто буваю дуже незадоволена собою. Намагаюся завжди робити висновки, переосмислювати, що зробила не так. Буває, що я задоволена своєю роллю, але таке трапляється дуже рідко.

Кілька років тому нарешті змогли увійти в цю виставу і сьогодні вона мені особливо дорога.

— А яким був Ваш шлях до оперети?

— Мій батько — народний артист України Петро Іванович Довбня (тенор) розпочинав свою творчість у художній самодіяльності в селищі Кам’яні Потоки під Кременчуком. Саме з художньою самодіяльністю приїхав до Києва, виступав у Театрі оперети. Після концерту до нього підійшов педагог з Київської консерваторії (нині Національна музична академія України імені Петра Чайковського), прізвища на жаль не пам’ятаю, і запитала чи не хоче він вступити до них на навчання. Така пропозиція була повною несподіванкою. Прийшов на останній тур прослуховування, де йому сказали: «Ви зараховані». Звісно, батько хотів співати, але такий подарунок долі став справжнім сюрпризом. Навчався у Зої Гайдай. Вона й познайомила моїх батьків.

Я з дитинства любила музичну комедію, фільми «Містер Ікс», «Летюча миша» та ін. З нетерпінням чекали коли їх покажуть знову, потім вони з’явилися на дисках. Згодом вступила до консерваторії, моїми викладачами були Сергій Шутько та Володимир Шейко. Потрапила до спільного проєкту оперного класу Музакадемії і Театру оперети. Мали робити виставу. Спочатку було багато претендентів, а врешті залишилося лише три.

Передивилася всі вистави в опереті, знала всіх виконавців, порівнювала як одну й ту ж оперету чи мюзикл грають різні актори. Мені це було надзвичайно цікаво, хоча ще не уявляла себе в цьому театрі. Велике враження на мене справили Фемій Мустафаєв, Ольга Камінська, Тамара Тимошко, Олександр Деняков, Микола Бутковський, всіх не перерахувати. Коли закінчувався наш проєкт з цим театром я зізналася Володимиру Шейку, що я швидше за все не зможу працювати в опереті. На що він мені відповів: «А я тебе не відпускаю. Ти будеш працювати в цьому театрі, це твоє місце. Подумай…»

Я подумала і вирішила прийти на прослуховування. До того ж перед цим тут відіграла дві вистави. Мене взяли. Першою була ролі Маріци в однойменній опереті Імре Кальмана, яку поставив Сергій Сміян. Коли вперше виходила на сцену, то трусилася немов осиновий листок. Переживала, збивалося дихання, позабувала все що знала і що не знала (сміється). Не можу сказати, що я боялася сцени. З третього класу співала в хорі Українського радіо і телебачення. Не боялася й публіки, але страшно було зробити щось не так, чи когось підвести. Під час першої вистави не все вийшло. Дуже себе лаяла, казала, що більше ніколи не буду цим займатися. Але не святі горщики ліплять.

За роки відчуття змінилися. Звісно, нерв є, без цього ніяк не можна. Якщо актор-вокаліст зовсім не хвилюється перед виходом на сцену, то йому потрібно йти з професії. У певний момент є переживання, але все-рівно вже все по-іншому. Навіть важко порівняти ті й ці емоції.

— Напевне крім «Маріци» Ви грали і в інших виставах Сергія Сміяна?

—Також були були «Голландочка», «Фіалка Монмартру». Як режисер Сергій Костьович мені дуже допомагав. Мали теплі і довірливі стосунки. Тепер залишилися лише хороші задки. Це був старожил нашого театру.

Цікавою була роль Ганни у «Веселій вдові». Це шикарна і багата жінка, яка вийшла у світ, аби погратися з чоловіками. Їх було багато біля її ніг. Вона з ними фліртувала і не знаходила пари, поки не зустріла графа Данила. Спочатку не сприйняла всерйоз, але почуття почали з’являтися вже після першої зустрічі. Мабуть вона покохала графа, бо зрозуміла, що вони рівні. Це була одна з моїх улюблених ролей. Тут звучить шикарна музика.

А однією з найскладніших у акторському і музичному плані була роль Розалінди в опереті «Летюча миша». Моя героїня — мудра жінка. Дуже люблю цей образ, довго грала. Сьогодні вже перейшла на більш характерні ролі.

Поставила цю виставу Тамара Тимошко-Горюшко. Вона нам дуже багато підказувала, ділилася своїм акторським досвідом.

Мене інколи запитують, яка в мене улюблена роль. Не можу відповісти на це питання, бо люблю всі ролі. У кожну вкладаю частину себе, частку свого життя.

— Мабуть найбільше ролей Ви зіграли у виставах, які поставив Богдан Струтинський?

— Він теж нас багато чому навчив. Цікаво спостерігати як працює Богдан Дмитрович. Подобається його незламний дух. Нам дуже повезло, що маємо такого режисера і керівника.

У мене дуже непроста роль Теодори в його постановці «Містер Ікс». Та й взагалі у мене немає простих ролей.

Окрема сторінка в моїй творчій біографії вистава «За двома зайцями». Спочатку мала грати Попадю. Потім Богдан Дмитрович запропонував роль Химки. Там зовсім не треба співати, це чисто драматична роль. Прийшла додому, десь годину сиділа і думала чи впораюся. Потім вивчила роль і вирішила, а чому б і не спробувати. Поступово вийшов образ Химки. Зізнаюся, це була роль на подолання самої себе. Адже всім жінкам хочеться бути такими красивими як Ганна Главарі чи Розалнідна, а це вже зовсім інший образ.

Одна з останніх на сьогодні роль свахи Єнти у виставі «Скрипаль на даху». Ця вистава особлива, вона нагадує про ту непросту ситуацію, яку сьогодні переживає Україна.

— Маєте досвід роботи з режисерами з інших країн?

— «Сімейку Адамсів» поставив режисер з Литви. Теж дуже цікава робота. Після карантину вже зіграли цю виставу кілька разів. Перші дві вистави йшли складно, а після третьої вийшли окрилені. Поступово поновлюємо наші емоції. Півтора роки перерви для актора це дуже багато. Ми грали малі форми, але це не т. е.

Люблю працювати з різними режисерами. У кожного свій підхід. Але завжди вдається знайти спільну мову. Дуже цікаво було працювати і з грузинським режисером Іраклієм Гогіа, який ставив у нас виставу «Ханума».

Крім великої граю на малій сцені у виставі «Дзвіночок», яку поставив Віталій Пальчиков. Відчуваю, що не вистачає сценічного простору. Декому з моїх колег заважає, що зовсім поруч глядачі, а мені навіть так цікавіше. Інколи доводиться виступати з концертами. Вони відбуваються як у великих, так і камерних залах. У моїх планах зробити сольний концерт в Арт-центрі імені Івана Козловського, під час якого прозвучать арії з опер, оперет, романси. Можливо такий концерт відбувся б уже в цьому театральному сезоні, але на заваді став карантин.

— Що можете розповісти про свою родину?

— Мій батько дуже допомагав порадами. Міг трішки покритикувати або похвалити. Саме він чи не найбільше вплинув на вибір професії. Крім співу з дитинства в голові нічого не було. Ще навчаюсь у школі вже знала, що піду в музичне училище. Це питання навіть не обговорювалося.

Мама — Ольга Петрівна, працювала інженером. І сьогодні це моя опора. Без мами я б ніколи не змогла досягти того, що маю. Не кожна вистава дається легко. Бувають недоспані ночі, сльози розчарування. А сім’я все це витримує.

Мій чоловік Геннадій Ващенко — заслужений артист України, баритон, провідний соліст Національної опери України. Ми з ним навчалися разом, а згодом зустрілися і вже багато років спільно йдемо по життю.

Дочка спочатку хотіла йти нашим шляхи, але потім зрозуміла, що це не її. А я не стала наполягати. Насправді наша робота дуже складна. Дехто думає, що тільки вийшов на сцену, розкрив рот і ти вже зірка. Насправді треба щоденно над собою працювати, аби досягти успіху.

Маю онука й онучку. Онук ще зовсім маленький, а онучці три роки і чотири місяці. Онучка вже була в театрі, дивилася виставу «Кицькин дім», де я граю свиню. Вона мене пізнала, закричала «Бабуся!» і стала рватися на сцену. Довелося її виводити в коридор. Відтоді минув рік. Коли запитую її чи підемо ще до театру, то вона відповідає так. «А на сцену підеш?» — «Ну так» (усміхається). Разом з нею співаємо. Дитині потрібні і танці, і музика. А там вже як складеться життя.

Доводиться грати і у виставах для дорослих, і у виставах для дітей. Різниця звичайно є. Дітей треба змусити слухати, їх потрібно зацікавити. Також у дитячих виставах працюємо і для дорослих, які сидять поруч. Якщо їм сподобається, то вони знову приведуть до театру дитину. У дорослих і дитячих виставах різні відчуття, різні енергії. Вважаю, що до кожної вистави — велика вона чи маленька, дитяча чи доросла потрібно ставитися як до повноцінної роботи.

— Доводилося бувати на гастролях?

— Тільки в Україні. Маю сказати, що публіка у різних містах не однакова. Чудові глядачі в Івано-Франківську, Чернівцях. Там нас дуже добре приймали. А в Києві публіка балувана, можливо, інколи, навіть цинічна. Мабуть тому, що їй доступно багато того, чого не можуть побачити люди з інших міст.

Але і в самій столиці відчуваєш на кожній виставі, що глядач різний. Інколи вистава йде дуже важко, а інша — як пісня. Тут багато залежить від людського фактору.

— Чи не пробували себе в драматичних виставах?

— Поки що ні, хоча дуже люблю такі вистави. Вважаю, що й комедію треба грати через драму. Але коли приходжу до чоловіка в оперу, то хоча й дуже люблю цей жанр, але ловлю себе на думці, що мені все ж ближчі оперета і мюзикл. Світла добра музична комедія особливо потрібна людям сьогодні, у наш нелегкий час.

Як вже говорила граю і в оперетах, і в мюзиклах. Різна специфіка, різна подача голосу. Мені легше виконувати класику, а до мюзиклу потрібно прилаштуватися. Там музика стилізована, вона ближча до естрадного виконання. Там треба працювати з мікрофоном, а через мікрофон чути всі вади голосу.

— Чи є ролі, які ще хотіли б зіграти?

— Дуже хочу, щоб відновили оперету «Циганський барон» Йоганна Штрауса. Довго грала у цій виставі Мірабеллу, а останні три-чотири покази — Чіпру. Було б добре ще попрацювати над цим образом. Ще б охоче зіграла Кароліну в «Містері Іксі». Репетирувала сцени з цієї оперети з Сергієм Яцуком. Загалом у мене і сьогодні багато різнопланових ролей. Встигай тільки грати.

У вільний час дуже люблю вишивати бісером. Вже вишила багато картин і дві сукні. Також полюбляю готувати. Якби не оперета, то напевно б захотіла відкрити ресторан, де б одного тижня людям пропонували одну кухню, а наступного іншу. Хоча розумію, що в нашій країні вести чесний бізнес непросто.

Тим хто хоче себе присвятити опереті хочу сказати, що аби досягти тут успіху потрібно не просто любити цей жанр, а любити його безмежно, жити ним. Цей жанр надзвичайно цікавий, але, водночас, дуже вимогливий.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Ганна ДОВБНЯ: «У кожну роль вкладаю частку свого життя»