Тарас ЖИРКО: «Створюючи виставу — створюємо нову цивілізацію»

У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» відбулася прем’єра вистави «Аварія», створеної за творами Фрідріха Дюрренматта, яку присвятили сторіччю від дня народження цього митця. Режисер-постановник — народний артист України Тараса Жирко. Сьогодні пан Тарас — наш гість.

Тарас ЖИРКО: «Створюючи виставу — створюємо нову цивілізацію»

— Розкажіть будь-ласка про нову виставу.

— Задум виник приблизно 15 років тому. Щойно я познайомився з цим сюжетом, — він почав у мені резонувати. Дивним чином пригадалися дитячі роки, а це ще був «совок». Тоді тому, хто вибивався з загального стандарту щепили відчуття провини і її треба було якось компенсувати, стати таким самим непомітним, як і всі. Тому обрав собі фах вільної людини. Бо Театр вимагає зворотнього, — ти мусиш вирізнятися. Хоча у тім і парадокс, бо навряд чи знайдеться сфера людської діяльности, де б людина була настільки залежною від такої кількости різних чинників.

Але дитячі відчуття чогось невідомого були досить сильними. Важко було зрозуміти, чому одні речі робити можна, а інші — ні. Приміром, чому твори Шевченка друкувалися, проте деякі катеґорично не можна було читати на літературних вечорах. І такого у тій імперії зла і брехні було «досхочу». Особливо для молодої людини, що обирає собі імперативи і їй важко розібратися у потоках олжі. Саме так відбувається і з героєм вистави, який спочатку навіть не здогадується про свою провину. Знову ж таки згадуються оті дитячі відчуття, коли ти не знаєш у чому винен.

А перейшовши певну межу років починаєш підбивати підсумки і підходити до сповіді, — що ти за своє життя зробив. Я й сам намагався в собі розібратися і хоч подібної історії у моїй біоґрафії не було, але ж немає людини, щоби жила і не згрішила. І я питав себе, чи є у мені Трапс, а якщо так, то яка питома вага його у моєму власному сюжеті. Режисери часто вирішують свої світоглядні питання на якомусь матеріалі. Коли відсторонюєшся або навпаки проєктуєш на своє життя якусь історію і бачиш це в иншій площині, і тоді багато що стає зрозумілим.

Років 11 тому я запропонував цю постановку для Театру Франка тодішньому художньому керівникові с.п. Богдану Ступці. Тоді його ця ідея зацікавила. Але хвороба і смерть Богдана Сильвестровича виставу відтермінували, а при наступному керівникові вже не було можливости повернутися до цієї ідеї.

Якщо в режисера з’явився задум і майбутня вистава «проростає» у ньому, а він не може його втілити, то цей задум починає його поїдати і знищувати, допоки вистава не побачить сцени. Це дуже болісний процес. До того ж усвідомлення, що дорогоцінний час спливає, і не додасться тобі ні дня, ні секунди, але навпаки… Я звернувся до художнього керівника Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» п. Олексія Кужельного з пропозицією поставити «Аварію» на сцені його Театру. Вона видалася цікавою і ми почали роботу.

Вже з самого початку з’явилося відчуття, що у моїй виставі будуть жінки. Перша п’єса писалася Дюрренматтом для радіотеатру, а після шаленого успіху ним були створені инші варіянти вже для Театру драматичного, які мали на собі печать продовження, покращення etc. Перша п’єса у світовій критиці має дефініцію інтелектуальної учти, якою вона, безперечно, і є. І саме враження від неї і штовхнуло мене на ідею вистави. Але шестеро чоловіків на кону «Сузір'я»? І я вирішив, що це будуть жінки! Ні, не скажу, що не набереться шість акторів-інтелектуалів у Києві, їх стане і у Франківців на два склади. Проте сама ідея «Сузір'я» вимагає іншого. Тому виник задум зустрічі акторів і актрис з різних Театрів, манер, традицій. Але таке легше вигадати ніж здійснити. Репетиції, вистави, гастролі, зйомки, хвороби, сімейні обставини… І, якби не Євген Нищук, що блискуче зіграв роль Альфредо Трапса і взяв на себе тягар орґанізації репетиційного процесу і координації, то й не знаю, як би я дав собі з цим раду. Отож суддя, прокурор, адвокат і кат стали жінками, створивши разом з покоївкою дивовижний дамський квінтет. Але, змінивши стать, я жодним чином не змінив авторського сюжету, зберігши ґенеральну лінію. Хоча текст довелося переосмислити, бо прокурор і суддя — жінка, це не суддя і прокурор — мужчина.

Жіночий контент потягнув за собою багато інших питань і проблем, яких не було в ориґіналі. Все ж таки стосунки між чоловіками це одне, а між чоловіком і жінкою — зовсім інше. Особливо у площині, в якій відбуваються події вистави. Наголошую — відбувається суд не просто над індивідом, а саме над чоловіком, якого судять жінки. Суд, де представлено чотири типи жінок і жіночого невдоволення чоловіками.

У Автора спроба героя розібратися зі своїм життям призводить до того, що Альфредо накладає на себе руки. Очевидно, в результаті «самоаналізу» вперше прокинулась совість, а таке завше трапляється несподівано. До того ж на приманці вшанування Трапса, яко конструктора ґеніяльного злочину, юридична компанія підіймає його до рівня Особистости, якою він, простий з’їдач хліба, ніколи себе не почував. А все вкупі зі щедрим вливанням алкоголю і призвело до такого епілогу. Так склалося, що кілька моїх друзів теж зробили цей страшний крок. Як християнин я сповідаю думку, що такий фінал є великим гріхом і слабкістю і аж ніяк не героїзмом. Важко описати, що сталося після суїциду з їхніми рідними і близькими. Страшна катастрофа, що й по сьогодні лежить несамовитим тягарем на усіх. Жодного засудження, але невимовний крик, що застиг у серці і часі… тому я не хотів ще й у Театрі множити цю печаль.

Зізнаюся, я не прихильник дидактичного Театру. Хоча Театр вже за фактом впливу і своєю природою повчає, адже він показує, яким було життя, є, а головне, — могло би бути. Тому я вибираю той вплив, який дає людині шанс на повернення, шанс на каяття і прощення, шанс на те, щоб переписати помилки. Хоча у житті переписати день чи місяць неможливо. Але в Театрі можливо все.

І шанс дається не стільки цьому героєві, який, за текстом с.п. Ярослава Стельмаха: «як янгол спить, зробивши добре діло». У цей момент дія уповільнюється і глядач, який бачив всю історію, має можливість все згадати, переосмислити і зрозуміти, чи варто такій людині йти далі цим шляхом, чи ні. І поставити «кому» у реченні :"Стратити не можна помилувати". Отож, закінчення вистави залежить від тих, хто сидить в залі. Під час перших показів глядачі йому вибачали. І тут спрацювала харизма і чарівливість виконавця. Але у виставі є і варіянт покарання, який ми зіграємо, якщо так вирішить глядач.

Репетиції тривали з перервами на локдаун, випуск инших прем’єр і зйомки. Планував зробити премєру ще до наших з Тетяною ювілеїв у січні, але тоді через корону не склалося. А через участь у проєкті п' яти Театрів ми іноді збиралися на репетиції лише 1−2 рази на тиждень.

— Що можете сказати про виконавців?

—Євген Нищук (Альфредо Трапс) не потребує ніякої репрезентації. Всі його добре знають. Вже одного імені достатньо, аби глядач прийшов на виставу. Але Євген ніколи не користується вчорашнім і вже здобутим, а постійно працює задля чогось нового і ще не опанованого. Хоча мені здається, такої складности ролі у нього ще не було і це стало безперечним трофеєм у його акторському портфоліо.

Актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Тетяна Олексенко-Жирко по натурі людина дуже лагідна і делікатна, — а роль прокурорки — Куммер вимагала дуже серйозного викладу, переконливости і мисливського хисту. Було цікаво, як актриса впорається з таким непростим завданням. І, як на мене, вона виконала його просто блискуче і таки вполювала Трапса.

Суддя — Олена Узлюк, потужна актриса з Київського академічного Молодого театру. Створила ґротесковий і жорсткий образ безкомпромісної працівниці чесного суду, що «десь же такий справді є»? А глибина особистої драми її судді додає глибини і рельєфности образу.

Дуже цікава актриса, за якою я давно спостерігаю, Анжеліка Гирич з Київського академічного театру на Липках, що грає Адвоката. Неймовірно приваблива, з хитринкою в глибині душі, як, зрештою, і кожна жінка, яка пильнує свій інтерес. Створила контроверсійний і глибокий образ, у якому все неоднозначно, а часом, що вкрай рідко можна зустріти на кону, — парадоксально.

Відкриттям стала Віра Мазур з Театру Франка. У автора персонаж Ката, протягом всієї п’єси пиячить і об’їдається з компанією, хихотить, а потім веде засудженого до камери смертників. Роль — знак безсловесний. У мене ця жінка стала колишньою дружиною директора фірми і коханкою героя, через яку той досягнув своєї мети. Заплутана історія, але Вище Правосуддя у її особі знаходить будь-яку людину, в будь-якому місці. Вона грає свою роль через протилежности, творячи неймовірну гойдалку подій і почуттів.

Якщо на вищезгадані ролі я запрошував обраних актрис, то на роль молодої покоївки Симони — було кілька претенденток. Але найкраще вдалася співпраця саме з Катериною Шенфельд з Театру на Подолі. Вона з’явились на першу репетицію вже з повним знанням тексту і готовністю до будь яких змін і поворотів. Постать її героїні ще чиста і не заанґажована жодною «юриспруденцією», готова до пожертви. Катруся передала те, що рідко трапляється на кону, і називається «подихом Джульєтти».

Автомеханік, він же Порт’є, він же апостол Петро — фіґура, що з’являється на початку і фіналі і пропонує систему координат, у якій і станеться вистава. Цю роль виконують Лесь Задніпровський з Театру Франка і Володимир-Іван Жирко, студент з курсу Маестро Олега Шаварського у КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого. Вони різні і за досвідом, і за віком. Лесь зі своїм благородством, маєстатом і загадковістю подає багатовимірність і багатозначність ролі, яку він творить. Де вступає в силу мірило особистости. У цій ролі Лесь пропонує систему координат, у якій станеться вистава.

І молодий артист, який щойно починає акторську мандрівку. Володимир — Іван здобуває досвід, хоча вперше вийшов на сцену у півтора року у виставі «Ісус — Син Бога живого». Потім зі своєю Мамою — Тетяною Олексенко і Анатолієм Хостікоєвим у виставі «Кін ІV», згодом була «Шакунтала», «Шіола», «41й». А у новій роботі майбутній актор вчиться розподіляти себе у просторі і часі. Якщо спочатку це загадковий портьє, то у фіналі — той, хто приносить збавлення.

Сценоґрафічне вирішення вистави викристалізувалося ще сім років тому. Мої Вчителі завше говорили, що конче треба довіряти Автору і тоді він, можливо, дозволить Тобі долучитися до Його радости. У Дюрренматта вся дія відбувається за столом. Персонажі багато їдять, п’ють і вирішують долю гостя. Палісад зі сходинками і дверима стає тією пасткою, що прийнявши у себе Альфредо, перетворюється на стіл, у який він увійшов і не зможе з нього вийти. Так трапилось, що ця візія трансформованого столу явилась мені у майже готовому вигляді. Незначні корекції ми робили вже на фантастичній фірмі «Алвіс», яка і виготовила декорацію. Композитором і автором відео став Роман Гриньків, з яким ми створили лейтмотив дороги і цивілізації вистави. Тему кохання написав надзвичайно талановитий актор, поет і композитор Олександр Васьковський ще 39 років тому.

Художницею з костюмів стала студентка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України, вихованка Сергія Маслобойщикова Анастасія Малишева, яка запропонувала багато цікавих ідей, які на жаль, через наші фінансові можливости годі було втілити у виставі.

А щоб у героїнь були костюми різного кольору, але однакового крою, придумала актриса Тетяна Олексенко. Одяг — як корпоративна уніформа, яку носить коло людей, об’єднаних спільною метою і завданням.

Пластичне вирішення створив Олексій Скляренко, з Матір' ю якого ми працювали ще у Театрі юного глядача у Львові. Олексій дуже цікавий як хореограф, актор і режисер. Раджу всім подивитися його виставу «Матінка Кураж» у Київському театрі на Липках.

І, хоча робота над виставою триває ще й досі, але я відчуваю велику полегкість від цих «пологів», до яких йшов у тотальній самотности понад десять років. Приходить усвідомлення того, Господнього милосердя, що дає все тобі потрібне саме в той момент, коли потрібно. Треба тільки дотривати і працювати, вірити і працювати. Думаю про те, чи міг я дати раду такому проєкту 10 літ тому, чи був би в такій кондиції, як сьогодні, Євген Нищук. Набутий за ці роки досвід дав надзвичайно багато Євгенові і як особистости, і як акторові. Те саме можна сказати й про інших виконавців.

— Вже багато років співпрацюєте з Київською академічною майстернею театрального мистецтва «Сузіря». А з чого почалося Ваше знайомство?

— Співпраця розпочалася випадково, хоча насправді нічого випадкового в цьому житті не буває. Молодий драматург Олег Миколайчук-Низовець отримав президентський ґрант на постановку своєї п’єси «Ассо та Піаф». Яку потрібно було зробити впродовж року. Над виставою працювали двоє режисерів впродовж дев’яти місяців, але вистава не відбулася. Фактично для роботи залишалося дуже мало часу, за який зробити виставу непросто, особливо, якщо у ній вже хтось «похазяйнував».

Ми працювали, коли закінчувалися вистави у «Сузір'ї», розбирали декорації, ставили свої і десь о 22.00 починали репетицію. Так важко мені ще не давалася жодна вистава. Але врешті-решт 1 березня 2008 року ми її випустили. Вона була вдалою і йшла на аншлагах. Любили її й актори. Але коли відійшла у засвіти виконавиця ролі Піаф Оксана Батько, ми зрозуміли, що час вистави закінчився.

Наступною виставою був «Момент кохання» за В. Винниченком з Євгеном Нищуком, що і досі, на запрошення покійного Богдана Сильвестровича, йде у Театрі Франка.

А у 2012 році з’явилися «Вогні» за Чеховим. В Алли Бабенко є цикл чеховських вистав — більше 10 постановок. Починала режисерка з «Дяді Вані», а далі були «Дама з собачкою», «Вітрогонка», «Дім з мезоніном», «Іонич»… До війни з цими виставами ми їздили на чеховський фестиваль у Меліхові. Востаннє показували «Даму з собачкою» у 2013 році. І наївно думали, що нас з московитами поєднує культура. А щойно сталася анексія Криму, керівництво фесту наввипередки її підтримало… і продовжувало запрошувати. Звичайно, ж ми відмовились.

Пізніше була «Шіола» за п’єсою Гели Думбадзе. Взяти участь у цьому проєкті, знов таки, запропонував Олексій Кужельний. З ним завжди цікаво працювати. Хоча, прочитавши п’єсу, не уявляв, як можна її втілити на сцені. Це як картинки у стилі Піросмані.

Створюючи виставу, Ти створюєш окрему цивілізацію. Люди по-своєму ходять, розмовляють, у них інша температура тіла, інші уподобання, — своє життя. Маестро Кужельний сказав: «Не хвилюйтеся, я знаю як це робити». І ми довірились, а коли актори відчувають, що режисер знає, то йдуть за ним.

Вистава важко створювалася, але дуже легко гралася. У глядача вона мала неймовірний успіх. Щось у ній було наївне, щире, піросманівське? Напевне глядацький запит був у тому, що люди втомилися від чорнухи, ледве прикритbх тіл і таких же стосунків. Хочеться чогось світлого, можливо навіть беззахисного. Шкода, що через певні причини ця вистава припинила своє існування.

— Чи маєте плани як режисер?

— Сьогодні в моєму режисерському портфелі є п’ять експлікацій вистав, які готові до роботи. Це і малі форми, і проєкти для великої сцени.

Вже почав роботу над Михайлом Коцюбинським у Національному Центрі Театрального Мистецтва їм. Леся Курбаса. Це буде п’єса з кількох оповідань класика, спаяних в одну композицію. Далі — велика робота за Тарасом Шевченком, яка буде складатися з двох творів Кобзаря. До всіх майбутніх постановок сценоґрафія вже створена у макетах.

Господь дає нам дивовижний досвід. Якщо не зараз, то потім він неодмінно виявиться доречним.