Григорій ГАРКУША: «Завжди поспішав повернутися в Україну!»

Григорій Гаркуша — академік Міжнародної академії духовного єднання світу, кавалер Президентської нагороди — ордена «За заслуги», кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, лавреат премії імені Івана Нечуя-Левицького.

Сьогодні Григорій Якимович — наш гість.

— Як музика і пісня увійшли в Ваше життя?

— Звісно все почалося з дитинства. Народився я на Дніпропетровщині у селі Шестерня Широкінського району в оселі коваля. Схиляюся перед своїми батьками в довічній вдячності. Саме вони прищепили мені любов до музики й співу.

У батька був надзвичайний голос — сильний і красивий. У сім’ї дуже любили музику. Особливо це проявилося в мене. У родині нас було п’ятеро — чотири брати і сестричка. Тато й мама грали на балалайках. Спершу батько купив балалайки і старшим братам. Але в них не було бажання грати на цих музичних інструментах. А мене таке бажання було. У шість років вже навчився на слух грати на балалайці.

Потім захотілося навчитися грати і на гармошці. Жили ж біднененько, родина велика. Але мали гусей. І коли я навчався у шостому класі, батько продав двох гусаків і купив мені гармошку. Швидко опанував і цей музичний інструментів. А коли навчався у восьмому-дев'ятому класах, то грав на всіх проводах в армію у нашому селі.

Закінчив десятий клас. «От би ще навчитися грати і на баяні», — думав я. У цей час став учнем слюсаря в автопарку у місті Кривому Розі. Паралельно вступив на навчання до вечірньої музичної школи. Вже міг собі дозволити купити баян. Два роки вчився грати на цьому музичному інструменті. Потім — служба в армії. Весь вільний час і тут віддавав грі на улюбленому інструменті. Після військової служби втупив до Дніпропетровського музичного училища по класу баяна. Тоді ще навіть і не думав, що згодом буду займатися співом, стану солістом.

Навчався в училищі до третього курсу. Під акомпанемент баяну любив поспівати для себе, для душі. Якось мій спів почули два товариші, які навчалися на диригентсько-хоровому відділенні. «Гришо, в тебе такий голос. Якщо не підеш на прослуховування до педагога з вокалу, то ми тебе понесемо на руках», — сказали вони. Після цього підійшов до педагога з вокалу Серафими Давидової. Сказав, що хочу, аби вона прослухала мій голос. «У вас такий потрясаючий голос. Я зараз же піду до директора нашого училища Михайла Обермана», — такі були слова педагога після того, як я заспівав.

Вона попросила, аби мені дозволили один раз на тиждень факультативно займатися вокалом. Почав брати уроки і робити помітні успіхи. А коли закінчував третій курс до нашого міста приїхав колишній соліст Большого театру, народний артист СРСР Олександр Іванов, який на той час займався гастрольною діяльністю. Його концерт відбувся у будинку техніки. А після завершення цього концерту я зайшов у його вбиральню і кажу: «Хочу аби ви мене послухали?» «Що заспіваєте?» Я заспівав арію з опери Рубінштейна «Епіталама» і народну пісню.

Він сказав, що в мене прекрасний голос і порадив вступати до Московської консерваторії. Звідти надіслали умови вступу, але я помилився з датою приїзду. Там вже відібрали вокалістів, а секретар приймальної комісії сказала, що вони вже склали останній іспит. Аби я приїздив на наступний рік. Я ж попросив, щоб мене хоча б прослухали. Саме підійшов декан вокального факультету і запитав звідки я приїхав. Кажу, що з України. «Раз з України, значить голос є», — відповів він. Другого дня зібралися викладачі, прийшов і ректор. Я заспівав арію князя Ігоря з однойменної опери. Після цього кілька професорів запропонували навчатися в їхніх класах.

Сказали приїжджати у вересні, щоб скласти вступні іспити. Я приїхав першого вересня. Вже були вивішені списки тих, хто вступив до вокального факультету. Серед цих прізвищ знайшов і своє. (А про вступні іспити мені вже ніхто навіть не нагадував).

— Що дали роки навчання?

— В оперній студії консерваторії переспівав багато партій: Онєгіна, Фігаро, Жермона, Грязнова та ін. Але я українець і мріяв повернутися в рідну Україну. Ще навчаюсь у Московській консерваторії приїхав на прослуховування до Київського оперного театру (нині Національна опера України).

Тут мені сказали: «Знаєте, ми не можемо вас прийняти. У нас ліквідована стажерська група. До того ж у вас немає партій українською мовою (тоді більшість опер у цьому театрі виконувалися українською)». Їм потрібен був баритон з репертуаром, що замінив би Гуляєва, який виїжджав до Москви. Отож з Київською оперою не склалося.

По дорозі до готелю купив газету «Вечірній Київ». Прочитав, що саме у цей день відбувається конкурсне прослуховування у Київській філармонії (нині Національна філармонія України). Вже придбав квиток на вечірній потяг до Москви. Особливих сподівань, що поталанить у філармонії не мав, але все ж вирішив спробувати. Начальник відділу кадрів сказав, що конкурс вже завершено, та все ж мені дали можливість прослухатися. Виконав арію Мазепи з однойменної опери Чайковського та пісню «Києве мій». Напевне їм сподобалося, бо закінчуючи Московську консерваторію я отримав виклик до Київської філармонії. Вперше вийшов на сцену в одному з концертів зі співачкою Валентиною Ковалевською. У кожного з нас було по відділенню. Українська публіка мене ще зовсім не знала, але сприйняла досить тепло. Загалом пропрацював солістом Національної філармонії України 45 років.

Перші три роки не брав участі в офіційних концертах. І тут допоміг випадок. До Києва приїздила Валентина Терешкова, яка зустрічалася з працівниками радіозаводу. Потрібно було зробити концерт. Саме тоді згадали про мене. Концерт відбувався в цеху. Крім мене виступало тріо бандуристок, а я виконував пісню Ігоря Поклада «Моя Україна» та українську народну пісню «Дивлюся я на небо». Після концерту до мене підійшла Терешкова, потиснула руку і сказала: «Який у Вас прекрасний, красивий голос». Згодом мене стали запрошувати на концерти, що відбувалися в Національному палаці мистецтв «Україна», почалися записи на радіо, зйомки на телебаченні.

— Що можете сказати про Ваш репертуар?

— Він у мене досить великий. Починаючи від духовної музики, старовинних романсів, арій з опер до українських народних пісень, творів сучасних українських композиторів, також люблю виконувати італійські пісні. Відома телеведуча, народна артистка України Тамара Стратієнко назвала мене кращим виконавцем військових пісень в Україні.

Особливо близький мені мистецький шедевр Миколи Лисенка на слова Івана Франка «Безмежнеє поле». Співаючи його, немов бачу перед собою широкополі лани, сивий Дніпро, зелені Карпати, найсиніше в світі Чорне море… Бачу рідну мою Україну. Багато творів виконував в Україні першим. Серед них пісня «Зелений клен розвився». Свого часу записав цей твір, потім довго не виконував, а нещодавно почув його в Інтернеті, тепер він у вільному доступі.

Об’їздив з гастролями всю Україну. Гастролі організовував «Укрконцерт». На жаль у 90-ті роки цю організацію ліквідували.

Також виступав у Болгарії, Словаччині, Чехії, Югославії, Фінляндії, Італії, США, В’єтнамі, Іраку, два рази в Канаді. Кожна закордонна поїздка була цікавою по-своєму. Особливо запам’яталися гастролі до США та Канади, де ми співала для українців. Нас потрясаюче приймали. У Канаді виступав разом із солісткою Закарпатської філармонії Марічкою Зубанич, а у США — з нині вже покійною Діаною Петриненко. Співали як соло, так і дуетами. Часто пропонували залишитися, але я завжди відповідав: «Ні, я люблю Україну». Поспішав до своєї родини — дітей, дружини.

Звісно, публіка всюди різна. Але якщо ти гарно співаєш, то всюди приймають добре, де не доводилося виступати. Зарубіжна преса називала мене витязем сцени, артистом, що своїм потужним співом може замінити цілий хор.

— Кажуть, якось під час Вашого концерту люстра впала?

— Так, але не люстра — плафон. Це був концерт у Шостці, в музичній школі. Дуже добре мене там приймали. Вийшов співати на біс. Одну пісню заспівав, другу, а потім «Безмежнеє поле». І от в кінці беру ноту соль — крайню для баритона (співає) — «Що серце мені розрива-а-а-а-а». І раптом зі стелі падає плафон! Добре, що він упав між рядами і нікого не покалічив. Може, дротик поіржавів, на якому плафон тримався, а амплітуда від співу довершила справу.

— За святковим столом співаєте?

— За столом можу акапельно заспівати тільки в колі своєї сім’ї. Але там, де стукають ложками-виделками, не співаю — це мій принцип. Якось мене запросили до однієї відомої людини на день народження. Я одразу сказав: не ображайтеся, але якщо побачу, як хтось жує, розвернуся й піду. Нехай уже ваші гості хвилин 20 потерплять.

— Голос — це знаряддя праці співака. Чи маєте якісь заборонені продукти або напої, що шкодять голосу?

— Рецепт мій простий: не пити, не курити і все життя любити одну жінку (сміється). Я майже не вживаю спиртного — ні міцного вина, ні горілки. Зрідка можу випити трішки хорошого коньяку або сухого винця — воно не шкодить голосу. А заборонених продуктів для мене не існує. Я взагалі неперебірливий у харчах — дружині моїй пощастило. Можу й сала з хлібом і часником з’їсти, якщо знаю, що до студентів чи між люди не йду. Можу сире яйце випити…

— Займаєтесь викладацькою діяльністю?

— Почав викладати ще коли працював у Національній філармонії України. Нині вже маю педагогічний стаж 27 років. Серед моїх вихованців провідний соліст Національної опери, ліричний баритон Дмитро Кузьмін, соліст Національної заслуженої капели бандуристів Артем Варивода, виконавець квартету «Явір», заслужений артист України Максим Голич, а ще Сергій Дяченко, який зараз працює в Ансамблі Державної прикордонної служби України.

Багато моїх студентів з Китайської Народної Республіки. Якщо з України до Національної музичної академії вступають абітурієнти, які до цього закінчили музичну школу, чи музичне училище, то китайці до вступу на навчання переважно займаються приватно, підготовки як такої не мають. Буває, що в них посередні голоси. Але в навчанні вони наполегливі, не пропускають занять, зазвичай успішно складають іспити і продовжують музичну кар’єру.

Зізнаюся, процес навчання досить складний. Це і постановка голосу, і правильне дихання. Одним словом — ціла школа.

— Що Вас хвилює як митця?

— У нас недостатня увага приділяється народній пісні, класиці. Всюди лише естрада. А хотілося, аби з екранів телебачення та з радіо-ефірів частіше лунала красива українська пісня.

—Кілька разів про Вас знімали фільми.

— Знімався багато. Зокрема, у Національному музеї народного побуту та архітектури у Пирогові під Києвом. У циклі «Знамениті українці» про мене зняли годинний фільм, який кілька разів показували по телеканалу «Культура». У стрічці «Дзеркало» я виконую італійські пісні, а діалог зі мною ведуть Петро Перебийніс та Тамара Стратієнко.

До мого 60-ліття відбувся великий концерт у Національному палаці мистецтв «Україна». Був вільний вхід. Прийшло так багато глядачів, що головний концертний зал країни не зміг умістити всіх бажаючих. Дуже хороший концерт відбувся і на моє 70-річчя у Національній філармонії України у супроводі Національного ансамблю народних інструментів України. Незабутні враження.

Також встиг записати кілька компакт-дисків.

— Розкажіть будь-ласка про Вашу родину.

— Дружина в мене піаністка, донька Діана теж. Син Андрій продюсер на студії «Стар Медіа». Мій молодший брат Віктор теж має хороший голос — ліричний баритон, він закінчив Одеську консерваторію, був солістом Дніпропетровського оперного театру, а зараз працює в Консерваторії імені Глінки. Сестра Зоя закінчила культосвітнє училище, але за спеціальнiстю працювати не пішла — перевчилася на економіста. Та співати дуже любить! Купила собі караоке й відводить душу!

А я, якщо Бог дасть здоров’я, хотів би й далі займатися викладацькою діяльністю. Маю цікаву біографію. Мрію написати книжку спогадів.

Як же мені хочеться, щоб в Україні нарешті запанував мир, спокій, ота благодать Божа, якої так заслуговує наш роботящий, талановитий, мудрий і мужній народ.