Все почалося з усмішки

Першим проєктом Київського академічного театру юного глядача на Липках у новому театральному сезоні стала вистава «Круті віражі» за п’єсою французького драматурга Еріка Ассу. Ця п’єса свого часу була написана для Алена Делона і він грав у ній разом зі своєю дочкою.

— Вперше побачив виставу за цією п’єсою приблизно 10 років тому, тоді антрепризу за участю Геннадія Хазанова привезли до Києва, — згадує режисер-постановник Артур Артіменьєв. — Зізнаюся, не дуже люблю комедії, особливо легковажні. (Не маю тут на увазі комедії класиків, приміром, Мольєра, вони дуже глибокі). До того ж цю виставу поставили досить легковажно, з бажанням насамперед розсмішити публіку. Хоча перипетії сюжету були доволі цікаві. Запам’ятався і несподіваний чуттєвий поворот у фіналі. А такі душевні речі не можуть залишати байдужим.

Ми у своїй виставі намагалися не думати про комедію. А прагнули зрозуміти, як ця історія має виглядати по-справжньому. Тому, що за зовнішньою комедійністю поворотів, як на мене, стоїть велика драма, серйозні переживання обох героїв.

На вибір п’єси для нової постановки вплинуло й те, що в умовах карантину складно брати до роботи твір з великою кількістю персонажів. Хотіли зробити камерну виставу. Тут лише двоє акторів і грати її можна як на великій, так і на малій сцені. Прагнули, щоб вистава була не дорогою, але, водночас, душевною і затребуваною.

Під час роботи над виставою п’єсу скоротили приблизно на третину. Там було багато повторів, філософських міркувань на одну й ту ж тему. Інколи герої довго говорили про те, що можна висловити двома фразами. Думаю, що завдяки цим скороченням вистава стала динамічнішою.

Перша читка відбулася у жовтні минулого року. Потім мали великі перерви через оголошення локдауну. Повноцінні репетиції розпочалися лише в червні, отже мали три місяці роботи.

У виставі дві дійові особи (зайнято чотирьох акторів, бо два склади), це люди різного віку, різних поколінь. Під час репетицій ми стали однодумцями, вийшла хороша творча команда. З одного боку, хотілося погратися у круті сюжетні віражі, а з іншого — глибше розвідати, що всередині цієї п’єси, адже крім зовнішнього сюжету, є ще й внутрішній. Це те, що відбувається всередині персонажів, що вони приховують.

Візуальне вирішенням вистави доволі умовне, з мінімальним використанням реквізиту. Це фотозона, у просторі якої й відбувається дія. Головний герой П’єр, художник за покликанням, але його мрія не здійснилася, він став фінансовим менеджером. Колись зрадив своїй мрії, своєму коханню, а відтак це стало його звичкою.

У 50 років герой почав переосмислювати своє життя. Мені було важливо показати, що його знайомство з молодою дівчиною, це не якась сексуальна пригода, а саме душевний порив. Коли люди починають усвідомлювати старіння, то в якийсь спосіб хочеться знову відчути молодість, наче розпочати життя з початку. Не випадково у п’єсі кілька разів звучить фраза «ковток свіжого повітря». Тобто бажання знову знайти сенс життя.

Мені здається, що потреба яскравих, емоційних почуттів і, можливо, кохання, — це не тільки любов до жінки, це любов до життя. Саме ця любов допомагає жити яскраво, насичено, повноцінно. У фіналі герой начебто відчув розчарування, але насправді він знаходить новий вихід для своєї любові, тільки вже по-іншому. Відбувається переоцінка цінностей у його свідомості. У Джульєтти також дуже драматична історія самотності. Вона теж відчуває брак любові…

Героя старшого покоління у різних складах грають заслужений артист України Олександр Вілков та Ігор Пісний. Це актори з великим досвідом. Працюючи над цим образом, вони знаходили паралелі у своєму житті — якою є жага до життя саме в такому віці.

Актриси Діна Куца та Катерина Артіменьєва, виконавиці ролі Джульєтти, теж зацікавлено проникали в сутність почуттів. Ми вибудовували 6 різних образів в одній ролі, при цьому намагалися тримати одну внутрішню лінію самої героїні, яка перевтілюється. Працював із цими актрисами вже не в одній виставі, тому обирав із довірою і не шкодую, дуже задоволений результатом.

Я вже згадував, що на сцені візуально облаштовано фотозону. Це місце, де герой може себе реалізувати творчо, фотографувати, а поруч — тренажер бігова доріжка. Для мене було важливо показати, що він іще не змирився з обставинами, продовжує боротися за життя, це його порятунок, це стимул «не ставити на собі хрест».

Поєднання різних локацій в одній було закладено умисне. На сцені лофтовий столик, диванчик. Це затишне місце, де можна спілкуватися. Екран — тло, на якому можна виявляти свої фотофантазії. Все це — внутрішній світ героя. А зустріч із молодою особою — щасливий шанс долі. І фотофіксація, яка постійно відбувається упродовж дії, це немовби наше спілкування з чимось неземним.

У виборі костюмів відштовхувалися від того, щоб зберегти чорно-білу гаму. В героїні костюм-трансформер, який допомагає перевтілитися з одного образу в інший, адже вона різна за темпераментом. У головного героя П’єра, діловий офісний вигляд, легко змінюється на зручний, розкутіший одяг. Умисне використання у виставі ретро-музики, підкреслює різницю поколінь. Водночас ввожу і сучасні мотиви, аби показати, що все ж між цими поколіннями є зв’язкок.

Пластику шукали насамперед у поведінці героїні. Це один зі способів показати її перехід з одного образу в інший. Дуже ретельно проробляли манеру поведінки.

Не зважаючи на те, що вистава давалася непросто, нам було цікаво працювати. Сподіваємось, що непередбачувані круті віражі нашої сценічної історії зацікавлять глядача, а душевні прагнення персонажів знайдуть відгук та співчуття.

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».