Лариса КАДИРОВА: «Люблю грати талановитих людей»

Нещодавно ми писали про ХVІІ Міжнародний фестиваль жіночих монодрам «Марія», що відбувся на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. А сьогодні засновниця та незмінна очільниця цього фестивалю, народна артистка України Лариса Кадирова — наша гостя.

— Напевне не випадково Ви однією з перших в Україні почали освоювати жанр моновистави?

— Художнім керівником Театру Франка був Сергій Данченко — мій педагог, вчитель і друг. Він дам мені відбутися, видзвонитися у цьому житті. Пам’ятаю, коли бачила його востаннє. Він давав інтерв’ю. Я слухала: мені було цікаво, про що Сергій Володимирович говорить, як він будує свої думки.

Потім він підійшов до мене й каже: «Знаєш, я ще хочу зробити з тобою моновиставу». Я розуміла всю трагічність і драматичність ситуації. Це стало поштовхом до творення моновистав. А їх на той час в Україні майже не було. Новим художнім керівником став Богдан Ступка. Разом з директором театру Михайлом Захаревичем вони зробили малу сцену — «Театр у фоєй». Саме там я почала працювати над малими театральними формами.

Моновистава, на мій погляд, вимагає від актора концентрації всіх творчих сил, професійності, емоційності, інтелектуальної енергії. На сцену виходить одна людина. Немає за що сховатися, ні за партнерів, ні за декорації. Ти маєш тримати увагу глядачів годину, а можливо й більше. І не лише тримати, а й зацікавити своїм світоглядом, своїм відчуттям світу.

За цей час зробила 13 моновистав. Була вистава за Г. Маркесом «Посаг кохання"за його монологом «Любовний одвіт чоловікові, що сидить в кріслі», Расін «Федра» (обидві поставив Олексій Кужельний). З польським режисером Збігнєвом Хшановським ми зробили три вистави: «Сара Бернар», «Марія» (про Марію Заньковецьку; авторами обидвох були ми з режисером), «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича…

З моновиставою досить просто поїхати на гастролі. Ми об’їздили багато країн, грали в різних приміщеннях, різних формах простору. І всюди я грала українською мовою. Пам’ятою, показували в Португалії виставу «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос. Підійшов режисер португальського театру і сказав, що не потрібна біжуча стрічка португальською мовою, яка пояснювала сценічну дію у виставі, бо все зрозуміло з дій актриси. Саме оце найголовніше, коли актор і глядачі починають розуміти одне одного на вербальному і невербальному рівнях.

Що пропонує культура, театр? Це обмін енергією театрального діяча з глядачем. Кажуть, що в театрі, як у житті. Не згодна з цим. На відміну життя, сцена — це подіум. І не думаю, що театр має вчити. Він може давати знання, дарувати момент пізнання і момент бажання пізнати. Але це не вчитель і не кафедра. Театр — це швидше за все храм. І цей храм вбирає в собі і духовність, і реальність, і концептуальність мислення, і характерність ситуації. Це ні в якому разі не газета, яка дає відповідь на актуальність буття. Відповідь може й бути, але обов’язково забарвлена творчим розумінням ситуації. З бажанням стати над ситуацією, поглянути на неї збоку і бути в ситуації. Щоб чоловікові чи жінці, які цього дня прийшли до театру, стало легше знайти свою точку опори в житті.

Можете запитати чому я робила багато вистав про різних актрис, серед яких вірменка Сірануш, Марія Заньковецька, Сара Бернар. Можливо тому, що оповідаючи про цих постатей, намагаюся доторкнутися до величі їхнього таланту, до їхнього геніального сприйняття світу. Що є геніальність? Це неординарне розуміння світу в собі і себе у світі. Приклади цих актрис допомагають вистояти, визначитися і відбутися в цьому житті.

— Напевне вистава «Не плачте за мною ніколи» стала однією зі знакових у Вашому творчому доробку?

— На фестивалі, який нещодавно закінчився, зіграла її вже сотий раз. А почалося все на фестивалі «Мельпомена Таврії». Тоді до мене підійшов генеральний директор Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Олександр Книга та головний режисер цього театру Сергій Павлюк і запропонували зробити щось разом. Я згадала, як років п’ять перед цим Марія Матіос мені сказала: «Прочитай це оповідання, воно твоє». Коли читала, то думала як непросто втілити його на сцені. Адже характер героїні настільки піднесений, настільки карпатський. А Карпати для мене — духовний відпочинок, зустріч з неординарністю людською й пейзажною. Карпати я дуже люблю.

Під час цієї розмови вирішили взяти до роботи оповідання М. Матіос «Не плачте за мною ніколи». Зізнаюся, дуже складно було опанувати такий матеріал. Насамперед — карпатську говірку. Я згадувала свої подорожі до Карпат, коли ти сидиш перед ватрою і летять іскри. А смереки стоять виструнчені, мов щогли на кораблях. Летять іскри і змішуються з зірками на небі. Ніч темна-темна. Мої рідні люди Федюки з хутора Кукудзівка. Багато років підряд до них приїздила. У них хата, якій вже більша ста років, вона вросла в землю. Щоб до неї зайти треба було спускатися вниз, а не підніматися на ґанок. Ми вели безкінечні розмови про Карпати, про карпатські легенди. А моя баба Юстина — бабця, бабуня, бабинка Юсточка. Моя Юстина, карпатська Сивілла, сповнена внутрішньої свободи, яка виливається у незалежність буття, характерниця, мудра, шляхетна духом, талановита, виспівує все, що бачить, сповнена протиріччями, безпосереднім трагізмом і разом з тим ніжна безпоміччю душі. Молода душею, мудра прожитим життям, Юстина, народжена м’якими абрисами карпатських гір, землею, в яку вросла корінням роду, душею стрімить до неба, як ті рівні, стрункі карпатські смереки, верхи яких може торкнути вогняними бризками розкладена ватра, а вище них тільки зорі… Я вдячна режисеру Сергію Павлюку за створення репетиційної атмосфери, в якій серйозність теми Смерті проводилася через спокій і легкість ритуалу, вдячна за довіру й віру в мене, вдячна за можливість звучання мелодії вистави у синкопах коломийок, в аритмії лемківської колискової, у трагічних асоціаціях пісні «Гей, пливе кача…

Я завжди любила грати талановитих, розумних людей. Моя героїня любить співати, оспівує все, що бачить. Коли бачить вербову дощечку, то згадує як співав Параджанов. Згадуючи скрипалика Фіцика молодшого, пригадує Івана Миколайчука, який навчив співати сороміцьку коломийку. Я жартую з глядачем, пропоную діалог з ним і це змушує людей бути уважним до того, що робить Юстина, як і про що говорить і це робить Юстину «їхньою». Багато людей підходили після вистави й казали: «Оце моя бабуня». Для мене вона дуже близька, і близька власне характером. Сильний характер допомагає їй вижити, коли все довкола вимирає. Вона виживає за рахунок пісенної, народної мудрості. Юстина каже: «Знаєте кілько мені років? А я ще читаю без окулярів, бо не грішу». Завжди знаходжу в залі людину в окулярах, підходжу до неї і кажу ці слова. (Усміхається). Виставу супроводжує сміх, у глядачів виникає бажання доторкнутися до світу героїні, відчути свою життєву точку опори.

Їздила з цією виставою до Польщі, Вірменії, Португалії. А в Литві дістала гран-прі. Такі як Юстина допомагають і мені самій вижити.

Згадую свою молодість. Я тоді працювала у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Днювала й ночувала в театрі, тільки цим і займалася. Була людиною інтравертною, закритою. Мені хотілося згорнутися в себе, сховатися в кутку, аби мене ніхто не бачив. А моя мама Клавдія Миколаївна Кононенко була страшенно відкритою до людей. Вона любила співи, так і сипала жартами, вміла об’єднувати людей біля себе. Мені говорили в театрі: «От якби ти була такою, як твоя мама».

Згодом я переїхала до Києва. Якось сиділа на кухні, вдома у цей час нікого не було. Я обернулася і піймала себе на тому, що зробила цей жест так, як робила його моя мама. Засміялася і почула мамин сміх. Мама увійшла в мене своєю відкритістю до людей, бажанням зробити їм щось хороше. Раніше я тільки вміла вийти на сцену і розказувати людям про духовну гармонію «Лісової пісні», про Лесю Українку. А в Києві почала активно займатися конкурсами, фестивалями.

Дивуюся, як встигла стільки зробити починаючи з 1992 року, відколи живу і працюю в Києві. Крім роботи в театрі Франка, грала в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», була головою Художньої ради Києво-Могилянської академії, заступником голови з творчих питань Національної спілки театральних діячів України. А ще — сім’я. Крім цього провела 15 фестивалів «Боспорські агони» у Криму. А ще брала участь у створеному Данилом Поштаруком фестивалі «Різдвяна містерія» (дивовижний фестиваль, на якому різні народи світу представляли свої вертепи), а ще разом з Олександром Книгою допомагала створенню фестивалю «Мельпомена Таврії», а ще провела у Відні міжнародну конференцію, присвячену Лесю Курбасу, а ще допомагала в створенні центру Леся Курбаса, а ще… а ще… Це допомогло мені вийти зі своєї шкарлупи, познайомитися з цікавими людьми. І не лише в Україні, а й багатьох інших країнах світу. І кожного разу, коли відкриваю для себе щось нове, то кажу: «Боже, яке це щастя, що я у свої роки можу казати — для мене це вперше!».

— А як народилася ідея фестивалю «Марія»?

— Зізнаюся, що у моєму житті є три жінки, які допомогли мені вижити. Це моя мама, Леся Українка і Марія Заньковецька. 22 роки я грала роль Марії Заньковецької на Львівській сцені (близько 600 разів). Були аншлаги. Відчувала безмежну любов людей до цієї артистки, а через неї — і до мене. Розуміла, що мушу якось віддячити цій людині.

Прийшла з ідеєю про проведення фестивалю монодрам до Богдана Ступки та Михайла Захаревича. Вона їм сподобалася і вони сказали: «Так, бути фестивалю».

Спочатку проводили фестиваль у маленькому приміщенні фойє. Там стоять дві великих колони і дійсно ніде розвернутися. Коли приїхала італійська актриса Соні Артінорі, то запитала: «А де я гратиму?» Врешті вирішила задіяти вікна. Згодом використовувала вікна і я в одній зі своїх вистав. Як казали раніше: «Вийди, простели килимок, стань на цей килимок і це вже твоя сцена, твій театр». Цього вистачить, щоб поговорити з людьми і сказати їм те, про що ти думаєш і чим ти живеш.

— Напевне за ці фестивальні роки були моменти, які найбільше запам’яталися?

— Коли мене запитують, яка в мене улюблена роль, то відповідаю, що такої просто немає. Вони всі як діти. Так само і вистави, які я запрошую на фестиваль. Усі вони найулюбленіші, найкращі, найцікавіші.

Були у нас і дивні випадки. Одного разу актриса грала-грала, дійшла до середини вистави і сказала: «Більше я грати не буду». А глядач сидить, фестиваль триває. Запропонувала їй зробити паузу. Вона все відмовляється. Підійшла до неї і кажу: «А давай зробимо вечір поезії, я читатиму вірші українською мовою, а ти своєю». Я читала вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, а вона весь час один і той самий вірш. Коли ми закінчили, вона мене обняла. Глядачі принесли їй багато квітів…

Так хочеться всіх обігріти, всіх прихистити.

— Крім жіночих моновистав Ваш фестиваль представляє чоловічі, а останнім часом і ті, в яких задіяно по кілька акторів.

— Є дуже багато прекрасних чоловічих моновистав. Я бачила потрясаючого актора Шекспірівського королівського театру, англійського актора Піппа, бачила Анжея Северина з Польщі. Подумала, що вони можуть бути гостями нашого фестивалю. Коли Анжей Северин приїхав на фестиваль «Марія» і показав нам свою моновиставу «Мій Шекспір» з монологами чоловічих і жіночих персонажів — це було щось неймовірне за глибиною творчого й професійного фаху.

Прекрасну виставу «Відлюдько» за повістю «Сойчине крило» Івана Франка показав на фестивалі Володимир Смотритель з Хмельницького. У цьому місті він організував свій театр «Кут», проводить фестивалі.

Цього року до участі у фестивалі запросили й колективні вистави. Щиро дякую Миколі Берсону з Миколаєва, очільнику у цьому місті українського театру, який нещодавно отримав статус Національного. Всі вистави у ньому йдуть з аншлагами. Миколаївці привезли нам виставу, в якій грають 4 актори — «Привіт, малий!» за п’єсою Марини Смілянець. Мій уклін акторам цього театру.

Ми зробили вечір пам’яті Богдана Ступки, партнеркою якого я була у багатьох виставах. Його син Остап Ступка мав грати у виставі за Лесею Українкою. Але не склалося. Тоді ми домовилися з юними акторами з Народного театру ім. В. Симчача (м. Коломия), і вони показали щемливу виставу «Ім'я Ступки на долонях вічності» Г. Малярчук.

А почали ми цьогорічний фестиваль з виступу хору Музичного ліцею імені Миколи Лисенка під орудою Ю. Пучко, який зайняв перше місце у світі в категорії духовного співу. Діти заспівали «Благослови душе мою, Боже» та «Гімн України».

— Як відбувається відбір учасників фестивалів?

— Я чимало поїздила, побувала на багатьох фестивалях. Знаю кон’юктуру моновистав у світі, тому вже можу відбирати. У світі є потрясаючі актори. Дзвоню їм, запрошую приїхати. Пишу листи до посольств, міністерств, звертаюся до різноманітних фондів.

— Під час фестивалів проводите презентації книжок.

— Вважаю цю ідею вдалою. Як сказав очільник нашого театру Михайло Захаревич, фестиваль переростає у науково-дослідницький центр. Ми говоримо не лише про книги, які розповідають про театральних людей. А й про нашого мудреця Сковороду (йдеться про книгу «Сковорода» Наталії Дзюбенко-Мейс). Валентина Коротя-Ковальська розповіла про написану нею книгу «Пісенне древо Івана Миколайчука». Про Наталію Ужвій написала книгу дочка поета Р. Братуня Наталія Колесніченко-Братунь. Алла Підлужна показала свою книгу про О. Бєльського, художнього керівника унікального в Україні театру «Академія руху». Були представлені чотири томи «Василь Стефаник» С.Хороби.

Обов’язкові на фестивалі виставки живопису. На ХVІІ фестивалі представив свої роботи народний художник України, лавреат премії ім. Тараса Шевченка Валерій Франчук. Ми говорили про синтез мистецтв. І відбувалося це на тлі картин та мозаїки, що складалася з фотографій польського майстра Марека Сендека, афіш театру «Іван Франко на Франківській сцені», стенду зі світлинами М. Заньковецької (музей Марії Заньковецької). Коли все це об’єднується, то створюється середовище творчої аури, в якій вирує доброта й любов (пам'ятаєте слова Ірини Вільде: «Люблю любити любо"в)

— У чому ще були особливості ХVІІ Міжнародного фестивалю жіночих монодрам «Марія»?

— Це присутність відсутніх на ньому. 150 років тому наша культура вибухнула з’явою Лесі Українки, Василя Стефаника, Агатангела Кримського, Леся Мартовичем і ми говорили про них на науково-мистецькій конференції. Також говорили про Генріка Сенкевича, Івана Дзюбу, Михайла Слабошпицького, Миколу Вінграновського, Івана Миколайчука, Богдана Ступку. А ще — про Іру Маланюк та Соломію Крушельницьку. А ще про теперішню війну виставою «#Незламний» О. Терещенка (актор І. Кирильчатенко) .Ми завжди пам’ятаємо про нашого колегу Андрія Мовчана, який загинув на Майдані 20 лютого. А ще варто згадати щемні три вистави з Коломиї, з Івано-Франківська, Львова, Ізраїлю, Польщі, Кривого Рогу, Києва.

Створили експертну раду, до якої входили: театрознавець Алла Підлужна, завідуюча літературною частиною Академічного драматичного театру ім. І. Озаркевича з Коломиї Ольга Руденець та актор і режисер Львівського національного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України Григорій Шумейко. Після кожної вистави ми збиралися разом з її учасниками і обговорювали те, що побачили на сцені.

—Хто Вам допомагає у проведенні фестивалів?

— Насамперед це — Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка і наш генеральний директоа-художній керівник Михайло Захаревич. Театр дає Камерну сцену ім. С. Данченка, світло, звук. Кожну виставу біля мене був Микола Диченко, завідуючий постановочною частиною театру зі своєю командою, Тетяна Пліска, завідуюча реквізиторським цехом з командою. Вельми вдячна заступнику генерального директора театру Івану Ожевану та його команді за щиру, щиру поміч… Театр Франка показав себе як правдивий національний театр, який єднає навколо себе українські театри, запрошує їх в гості для показу киянам своїх творчих надбань.

Поруч зі мною на фестивалі працювала вся моя сім’я. Син Максим займався транспортом. Його дружина Світланка та її сестра Марічка зустрічали гостей. А онука Анна пригощала всіх глядачів канапками, чаєм та печивом Марія.

— Що може порадити тим, хто захоче взяти участь у наступному фестивалі?

— На сайті нашого фестивалю є заявка, яку потрібно заповнити. Ми будемо розглядати ці заявки і приймати рішення. Лише завершився ХVІІ фестиваль, а вже є люди, які хочуть взяти участь у наступному. І це не може не радувати. На ХІХ фестивалі обов’язково буде науково-мистецька конференція «Магія культур», круглий стіл «Полілог діячів театральної культури», неодмінно знову будуть гарні вистави. Також безперечно буде музична сторінка «Люблю, любити, любов». Переконана, що від любові народжується добрі діяння на цьому світі. Часу до наступного фестивалю вистачає, можливо придумаємо ще щось цікаве і нове.

На світлинах фрагменти з вистави «Не плачте за мною ніколи».

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»

  • Ви тут:
  • Я-UA
  • Культура
  • Лариса КАДИРОВА: «Люблю грати талановитих людей»