Юлія САК: «Головне — не зупинятися на досягнутому!»

— Вас можна привітати з новою нагородою?

— Від Асамблеї ділових кіл я отримала орден «Королева Анна — честь Вітчизни». Мене нагородили на заході, який Асамблея проводила у Маріїнському палаці напередодні Дня захисників і захисниць України. Такі заходи вони проводять чотири рази на рік: на Новий рік, Великдень, День Незалежності і на Покрову. Під час урочистостей відбувся невеликий концерт, в якому крім мене взяли участь Павло Зібров та Катерина Бужинська.

Зізнаюся, шлях у мистецтво складається непросто, але Бог допомагає. Також маю ордени «Святої Анни І ступеня», «Святого Миколая і Святої Варвари» та «Золоту зірку Мецената». Крім цього в мене є відзнака Верховної Ради України «За духовний розвиток молоді та особистий внесок у розбудову України», Українсько-казахстанська премія в галузі літератури та мистецтва, відзнаки «Жінка року» та «Жінка тисячоліття», «ТОП 100 українців», чотири гран-прі на фестивалях та інші нагороди.

Раз те, що ти робиш відзначають, значить воно потрібне. Звісно, це приємно, але я не зупиняюсь на досягнутому, розумію, що треба йти вперед і виходити на нові рівні у мистецтві. Все це стимул для подальшої діяльності — далі працювати, удосконалюватися.

— Ви вже 15 років на сцені, а з чого все починалося?

— Насправді моя творча діяльність розпочалася, коли мені було лише 6 років. Спочатку була музична школа, конкурси вокалістів, юних композиторів, де я вперше стала лауреатом. Мені було 8 років. Мала великий репертуар, здебільшого танцювальний. А відлік своєї театральної діяльності веду від першого виступу у Будинку актора 8 червня 2006 року. З самого дитинства мріяла там виступати.

У 2005 році разом з моєю мамою Ольгою Тичиною-Яновською зробили моновиставу «Анна Ахматова». Показала її на кількох сценічних майданчиках. Того ж року запросили з цією постановкою до участі у фестивалі моновистав. Думала, що виступаю як гостя, а виявилося — як конкурсантка. Отримала гран-прі за кращу моновиставу і кращу жіночу роль. Це було дуже несподівано.

А 19 січня наступного року запросили до участі у колективному концерті в омріяному Будинку актора, де я прочитала свої вірші. Напевне символічно, що моє акторське хрещення відбулося у день великого християнського свята, що має таку ж назву. Після цього концерту дехто з глядачів говорив, що народилася нова зірка.

Вирішила, що вже настав час самій іти домовлятися щодо сольного виступу на сцені Будинку актора. Наважалися на це через два місяці, ще три місяці чекала своєї черги до виступу. Як уже згадувала, вперше показала тут «Анну Ахматову» 8 червня. Був повний аншлаг. У кінці люди вітали стоячи. Після вистави до мене підійшла адміністратор Будинку актора, на жаль нині вже покійна Катерина Михайлівна Навойтюк. Запропонувала співпрацю, висловила побажання, щоб нова вистава була українською мовою. Я звісно ж погодилася.

На відкритті театрального сезону 2006−2007 років виступила з моновиставою про Лесю Українку. Потім була вистава про Віру Холодну, проекти «Великі жінки», «Мелодії кохання», «Мить і вічність» та інші, а згодом і фільми.

— Чому обрали такий складний жанр моновистави?

— Спершу хотіла бути співачкою, але не склалося. Однак бажання виходити на сцену і грати залишилося. Проте довгий час не знала як побудувати свою кар’єру. Врешті прийшла думка робити моновистави. Запропонувала цю ідею мамі. Вирішили розпочати з Анни Ахматової. Жанр моновистави дуже мобільний. Я ні від кого не залежу, де хочу, там і виступаю. Головне, щоб це було на високому рівні. Не приховую, що грати моновистави дуже складно. Тут не можна сфальшувати, бути нещирим. Я розуміла, що треба віддаватися на всі 100.

Вважаю себе певною новатором у царині театру і кіно. За своєю натурою я бунтарка. Бачила багато виступів українських та російських акторів, були серед них і досить відомі. Часто відчувала надмірну пафосність і певний фальш. Мені це ніколи не подобалося. Зрозуміла, що хочу грати так як у житті. Безумовно, на сцені все трохи перебільшено, але не має бути надто театрально.

Звісно, не всім сподобався мій підхід. Та я й не прагнула усім догодити. Але більшість глядачів говорили, що їм подобається моя манера гри, і я маю своє індивідуальне обличчя. Згодом цю манеру втілила і в кіно.

— Напевне не випадково для першої вистави обрали саме Анну Ахматову?

— Ідея була моєї мами. Творчість цієї поетеси їй дуже подобається, завжди була близькою. Сказала, за її віршами можна зробити виставу, яка стане справжньою подією. Я погодилася, хоча зізнаюся, що не настільки в захопленні від поезії Ахматовою, як моя мама. Звісно, її вірші мені подобаються, я їх визнаю геніальними, але Марина Цвєтаєва, приміром, подобається більше. Під час робити над виставою почали відзначати, що я зовні схожа з Ахматовою. Можливо й так, але в житті я мабуть більше схожа на Віру Холодну.

— Одну зі своїх моновистав Ви присвятили Лесі Українці.

— З цією виставою, як і зі спектаклем про Анну Ахматову об’їздила мало не всю Україну. Це дуже складна постановка. Граю відразу чотири образи: саму Лесю Українку, Мавку, Кассандру і Любашу з «Блакитної троянди». Саме складний, психологічний образ Любаші став для мене одним з найулюбленіших. Вистава триває 60 хвилин. За цей час треба встигнути переодягнутися вісім разів і витрачати на це не більше ніж по 30−40 секунд.

Згадую, як після прем’єри люди теж аплодувати стоячі. Багато разів показувала цю виставу, як і «Анну Ахматову» для студентів і школярів. Вже з перших хвилин вони захоплювали дітей. Напевне юні глядачі відчувають мою щирість, їм подобається манера моєї гри.

— Також Ви втілили на сцені образ княгині Ольги.

— Коли я ще перший рік працювала у Будинку актора на мою виставу прийшла письменниця, член Національної спілки письменників України Марія Морозенко. Сказала, що якщо сподобається виступ, то вона мені даватиме виконувати свої твори. Це був концерт. Я грала уривки з вистав і танцювала. Разом зі мною на сцені виступав дует «Благодать натхнення».

Після цього Марія відразу дала мені «Княгиню Ольгу». До цього її грали інші актриси, але мій образ княгині сподобався письменниці найбільше. Зі її словами я змогла відчути душу Ольги. Потім вона дала мені «Марію Магдалину». Ці два образи увійшли до циклу «Великі жінки». Всього до цього циклу входить сім образів. Всі вони досить різні. Вистава дуже складна, багато перевтілень, плюс танці.

На одну виставу завітала народна артистка України Ольга Басистюк (я про це не знала). Після вистави вона першою встала, почала аплодувати і вигукувати «Браво!» За нею піднявся весь зал. Дуже люблю цю співачку з самого дитинства, у неї надзвичайно красивий голос. Давно хотіла з нею поговорити, а після цього концерту ми зустрілися. Вона сказала, що дуже поважає мене за мій талант і працелюбність.

— Доводилося бувати на гастролях?

— Так і досить часто. Перед війною побувала у найбільших містах України. Виступала в академічних театрах, філармоніях, будинках культури, бібліотеках. Показувала свої вистави не лише на камерних сценах, а й у великих залах. Всюди публіка сприймала на ура. Люди висловлювали своє захоплення, просили автографи.

Пам’ятаю як після виступу в Кременчуку до поїзда залишалося хвилин 30−40. А тут вишикувалася ціла черга за автографами. Хвилювалася чи встигну. Географія виступів теж була широкою. Від міст Західної України до Донецька, який тоді ще не був окупований. Дуже сподобалося виступати у Білорусі.

— Напевне є серед моновистав улюблені?

— Це вистави про Віру Холодну, Ніку Турбіну і «Шекспір. Гете». Віра Холодна близька мені як людина, як актриса. Здається я її добре розумію. Не скажу, що в цій виставі я граю себе. Насправді ніколи себе не граю. Але перевтілюючись у кожній виставі і вкладаю частку свого «я».

«Шекспір. Гете» — красивий матеріал, тут можна розгулятися в усіх напрямках.

«Ніка Турбіна» — надскладна драма, яка дозволяє максимально показати свої акторські здібності. Ніка мені теж надзвичайно близька, зрозуміла. Дуже шкода цю дівчинку. Завжди граю виставу з особливими натхненням.

Класно створювати на сцені і складні психологічні образи княгині Ольги та Любаші, про які я згадувала раніше.

Поки що не роблю нових моновистав, бо через епідемію короновірусу та локдауни не можу їх ніде показувати, гастролі призупинені. Планувати нічого не можна. Але не сиджу склавши руки. Дуже люблю знімати фільми і грати в них. Подобається крупний план, коли ти розмовляєш напівтонами, напіввідтінками. Можеш це показати перед камерою.

Коли у Ваше життя прийшло кіно?

— Це був 2013 рік, хоча почала над цим думати приблизно за чотири роки до цього. Запросила до співпраці режисера-документаліста Юрія Вересоцького. Це талановитий митець, який міг би добре знімати і повнометражні художні фільми. Він зняв короткометражну картину «Портрет», де я грала сліпу дівчину. Потім співпрацювала з молодими режисером Кирилом Кужалевим, з яким зняли три короткометражні стрічки, з яких склався фільм «Хвилина усвідомлення». За цей фільм ми отримали Гран — прі на конкурсі — фестивалі «Духовні джерела».

Здобула великий досвід як оператор, монтажер і звукорежисер. Врешті зрозуміла, що можу знімати фільми і сама. Коли працюю сама, то сама й відповідаю за весь процес. Так було у моновиставах, так стало і в кіно.

Перший власний фільм присвятила Анні Ахматовій, як і свого часу першу моновиставу. Це був 2015 рік. Стрічка отримала багато чудових відгуків. Тоді дехто порівнював його з фільмами Сергія Параджанова. Зараз я вже розумію, що стиль у нас дуже різний. Можливо схоже лише те, що я також неординарна і креативна.

Сподобався сам процес роботи. Почали знімати короткометражки. З них вийшов фільм «Великі жінки».

— Наступну стрічку присвятили Миколі Гоголю.

— У фільмі «Провидець» показаний останній місяць життя Миколи Васильовича. Його спогади, кохання до Анни Вієльгорської. Про цю жінку сьогодні дуже мало знають. Всі актори грають в картині по кілька ролей — близьких людей Гоголя і персонажів з його творів.

У фільмі екранізували, звісно ж фрагментарно, кілька творів письменника: «Страшна помста», «Майська ніч або утоплена», «Пропала грамота» та «Ніч на Івана Купала». Обрали саме українські повісті, бо їх легше екранізувати і вони цікавіші для втілення. Могли б обрати і «Ніч перед Різдвом», але навіщо повторюватися коли є чудова екранізація цього твору. Обирали саме ті твори, які, на мою думку, не дуже вдало екранізовані.

Приміром, мені не дуже подобається екранізація «Страшної помсти». Є чудовий фільм «Пропала грамота», але він швидше за мотивами, а не за самим Гоголем. Ми звернулися до першоджерела, вийшло з гумором.

Те з саме стосується і замальовки «Ніч на Івана Купала». Побачили, настільки це може бути кінематографічно і красиво. «Майську ніч, або утоплену» робили разом з ансамблем «Барвіночок». Ще у фільмі знімалися народний хор ім. М. Лисенка та колектив «Київські музики».

Багато хто відгукнувся. У Пущі Водиці нам дали можливість безкоштовно знімати останні дні Гоголя у приміщення біля каміну. Окремо хочу подякувати керівниці Центру Дитячого позаміського закладу оздоровлення та відпочинку «Пуща — Водиця» Тетяні Корнієнко. Після прем’єри дехто називав фільм геніальним, великим надбанням української культури. Такі високі оцінки дають стимул для подальшої роботи.

— У наступному фільмі Ви знову звернулися до української культури. Маю на увазі фільм про Григорія Сковороду.

— Присвятили його 300-ліття від дня народження видатного українського письменника та філософа, яке відзначатимемо наступного року. Зняти цей фільм нам порадив Петро Приступов. Він бачив мої попередні фільми, а також виступи на сцені. Запитав, чи не хочемо ми зробити фільм про Григорія Савовича, адже наближається його ювілей. Мене ця ідея зацікавила. Знаючи, як я вмію перевтілюватися, Петро Приступов запропонував мені грати у стрічці всіх жінок, які були у житті Сковороди.

До фільму увійшли пісні на слова Григорій Савовича. Пан Петро переклав тексти сучасною українською мовою, написав музику і сам виконав ці пісні у картині. Серед акторів були й дітки. До речі, ми не вперше залучаємо їх до наших зйомок. Серед юних акторів зустрічаються і дуже талановиті.

Фільм «Сковорода» — середній метр, 36 хвилин. Показуємо його разом з концертною програмою, до якої запрошуємо акторів, які брали участь у зйомках.

— Створення фільмів — це колективна творчість. Хто Вам у цьому допомагає?

— Звісно, я ініціатор. А головна помічниця — мій кращий друг, талановита людина, режисер, драматург, письменниця -- моя мама Ольга Тичина-Яновська, яка пише сценарії до всіх картин. Серед акторів талановиті люди, з якими ми постійно працюємо, також дружимо по життю. Крім цього до кожного проєкту запрошуємо когось нового. Якісь творчі колективи, серед яких, як я вже згадувала, і дитячі.

Хотілося б відзначити Віктора Коньякова, який грав Гоголя, знімається в усіх наших фільмах. Десь це великі ролі, десь епізодичні, або голос за кадром. Також потрібно згадати про професійного актора театру і кіно, режисера Олександра Мельника. Вікторія Гвоздій у нас переважно на характерних ролях. Анна Петрова — директор усіх наших проєктів, завжди мені допомагає. Також вона має акторський талант, знялася в кількох картинах.

Нещодавно завершили роботу над короткометражною стрічкою «Жанет», що буде першою частиною містичної трилогії. Це фільм про ляльку. Ця тема мене зацікавила, а в мами майже одразу народився сценарій. Події відбуваються у звичайній квартирі. Задіяли не так багато акторів. Головну роль літнього лялькаря чудово, як на мене, зіграв фотохудожник, поет, багатогранно обдарована людина Олександр Смолін.

Картина триває 31 хвилину. Ми поки що її ніде не показували. Коли відзнімемо ще дві роботи, то вже зможемо представити повнометражну стрічку. Шукаємо ті локації, де можна знімати під час локдауну.

Паралельно почали роботу над комедією «Заповіт месьє Жерфью». Це буде повнометражний фільм, сподіваємося, що вийде цікава робота.

— Бюджет повнометражного українського фільму у середньому складає 20 мільйонів гривень. Зазвичай, половину цих коштів виділяє держава і половину дають спонсори. А як у Вас?

— У нас безбюджетні фільми. Якщо потрібні якісь кошти на оренду костюмів, транспорт, аби поїхати на зйомки за Київ, то вкладаємо свої гроші. Але про які мільйони може йти розмова (усміхається). Приміром, для зйомок «Заповіту месьє Жерфью» нам потрібно винайняти на місяць пристойну квартиру, але поки що складно знайти на це кошти.

Маємо декілька потрясаючих сценаріїв для фентезі, але ми не можемо його відзняти без грошей. Там потрібні поїздки костюми, 2−3 камери. Це вже дійсно чималий бюджет. А ми переважно знімаємо стрічки більш камерного формату. Головне, щоб актори постійно тримали глядацьку увагу, не давали їм ні на мить розслабити, і був режисерський креатив, аби глядачі знову й знову хотіли дивитися наші фільми. Отже, виходимо з тих скромних можливостей, що маємо.

А якщо ми говоримо про фільми, на зйомки яких йдуть мільйони, то нерідко кошти витрачаються нераціонально. Навіщо потрібен такий величезний колектив? Те ж саме стосується й апаратури. Звісно, вона потрібна, але не в такій великій кількості. Отож, зазвичай можна вкластися у значно скромніший бюджет.

— Чи брали участь у конкурсах, які оголошує Держкіно України?

— Так, брали. І кілька разів. Продюсери, які читали наші сценарії, називали їх потрясаючими, навіть шедеврами. Але, як виявилося, отримати допомогу від Держкіно неможливо.

На нашій студії «Зірка Феніксу» я нещодавно брала інтерв’ю в однієї відомої співачки. Після ефіру вона сказала, що держава грошей ніколи не дасть, треба шукати приватних осіб. Але в наш час це теж дуже непросто. Потрібно, щоб була людина, яка спеціально займалася б цим питанням. На жаль такої людини у нас поки що немає.

— Ви згадали, що берете інтерв’ю у відомих людей. Як виник цей проєкт?

— Триває локдаун. Наші можливості обмежують, а творчість продовжує вирувати. Хочеться робити щось нове, відкривати нових людей, кордони.

Ідея виникла під час минулого локдауну. Наш канал «Зірка Феніксу» зовсім молодий. Дата створення — 14 квітня цього року. Спочатку знімали програму «Діалоги» з членами нашої команди.

Як тільки запустили транспорт, почали робити інтерв’ю з тими діячами мистецтва з якими співробітничаємо, дружимо, просто знайомі. Шукаємо нових людей. Маємо багато друзів у соціальних мережах, які б хотіли про себе розповісти. На сьогодні вже є черга тих, хто бажає, аби про них зробили передачу.

У цьому році мене запросили ведучою на канал «Алатра TV». Ніколи до цього не була ведучою. Мені стало цікаво. Встигла там зробити інтерв’ю з багатьма людьми. Сподобалися не тільки самі зйомки, але й підготовка до цього процесу. Але формат спілкування мене не зовсім влаштовував.

Вирішила, що й сама можу це робити. Так, я не маю студії, а знімаю на території гостей. І кожен, хто хоче аби про нього більше взнали, знайде на дві години приміщення.

Вже маємо більше 30 таких програм. Зокрема, були інтерв’ю з відомими співачками, народними артистками України Світланою Білоножко і Світланою Мирводою, заслуженою артисткою України, солісткою Національного будинку органної та камерної музики України Марією Ліпінською, Ганною Мудрою з дуету «Горислава», молодим, але вже досить відомим художником Дмитром Ковалем.

Також запам’яталися розмови з художницею з Броварів Елеонорою Лінке, поетом-піснярем Валерієм Вінарським, дизайнеркою Оленою Сонячною, талановитою виконавицею Марі Пежо, багаторічною телеведучою і тележурналісткою Світланою Колядою, відомими авторами — виконавцями Інною Труфановою, Олегом Рубанським, Дмитро Долговим, Борисом Кесельманом, паралімпійцем, який увійшов до книги рекордів Гінеса, депутатом Київської обласної ради Олегом Іваненко, відомим громадським діячем, поетом, художником Олександром Карпенком, фотохудожником, поетом Олександром Смоліни, і багато інших. Дороге інтерв’ю з Геннадієм Суменковим, це професійний джазист з Харкова, який сліпий від народження.

Як відзначають гості і пишуть глядачі, я маю свій підхід, вмію спілкуватися тонко і душевно. Мені цікавий саме людський формат, а не запитання з підвохами, які люблять задавати деякі журналісти. Хочу, аби люди розповіли про свої радості і свої біди.

Плануємо і далі розвивати наш канал «Зірка Фенікса ТБ», знімати художні фільми. А щодо створення нових моновистав, то тут поки що ставимо паузу, але у перспективі обов’язково до них повернемося.