У пошуку сімейних цінностей

Репертуар Національного академічного театру імені Лесі Українки продовжує поповнюватися новими цікавими постановками. Новою такою виставою стала комедія Альдо Джузеппе Ніколаї «Святе сімейство», яку глядач може побачити на Новій сцені театру.

У пошуку сімейних цінностей

— Сюжет, характери, діалоги та гумор комедії А. Ніколаї «Святе сімейство» (оригінальна назва «Генеральна репетиція») виявляють стиль справжнього майстра, — зазначає художній керівник театру, народний артист України Михайло Резнікович. — Його п’єси вже протягом більше ніж семи десятиліть вражають своєю непередбачуваністю. Неможливо вгадати, який «сюрприз» чекає на глядача за «фабульним» поворотом. Інтрига твору закручена віртуозно, злагоджено, вкрай дієво та активно. За відвертою комедійністю ситуацій та характерів приховується розмаїття сенсів та правда людських взаємин. У цьому сила та привабливість А. Ніколаї як великого драматурга.

Правила гри, які задані в його п’єсах, відповідають усім стандартам, нормам та канонам великої соціокультурної течії вселенського масштабу — італійського неореалізму. Звідси — елементи театру абсурду в його, скажімо, трагікомічному ключі. Звідси і сюжет динамічний, жорсткий, фантасмагоричний. І все це — грайливо, зухвало, віртуозно. Прекрасна школа для артистів.

Представляючи публіці нову виставу хотілося б зазначити, що в різний час на сцені нашого театру були поставлені драматургічні шедеври італійського маестро «Повернення до Сорренто» (1997), «Трохи ніжності» (2004), а вистави «Прощальне танго» (2011), «Жінка та чиновник» (2013) та «Іграшка для мами» (2019) і сьогодні продовжують прикрашати нашу афішу.

— З Театром Лесі Українки співпрацюю вже не перший рік, — продовжив розмову режисер вистави Олександр Степанцов. — Моєю дипломною роботою була вистава «Ціна» за Артуром Міллером. Разом з Давидом Бабаєвим робили виставу «Актрисі завжди вісімнадцять» з Ларисою Кадочніковою в головній ролі. Також була самостійна робота — «П'ять вечорів» Олександра Володіна.

А здійснити постановку «Ідеального сімейства» запропонувало керівництво театру. Мене як режисера зацікавило багато тем, які підіймаються в цій комедії: сім’я, любов одне до одного в родині, надія на те, що все буде добре. Зробив деякі скорочення в п’єсі, залишив саме ту частину, що налаштовує на позитив.

Режисер-педагог вистави — Михайло Резнікович. Серед виконавців є його студенти, які щойно завершили навчання в університет. З ними він працював як педагог. А до створення вистави підключився на останньому етапі. Був на наших репетиціях останні два тижні перед прем’єрою. І мені, і акторам був дуже цінним його професійний погляд з боку. Разом намагалися дійти до природи почуттів персонажів.

Намагався працювати так, щоб актори мали можливість до імпровізації, щось пропонували режисерові. Приміром, багато таких пропозицій внесла Олександра Єна, ми з нею рухалися в одному напрямку. Дещо запропонували й інші актори.

Якщо прибрати певний італійський шарм, який є в героїв п’єси, то вони будуть мало відрізнятися від українців. Маємо багато спільного. Маргарита (мати) — це жінка, яка тягне на собі всю сім’ю. Коли народився син, то батька поруч не було. Цей образ близький мені, також маю багато друзів, які росли в неповних сім’ях. Мати робила все, щоб у домі була злагода, а улюблений син зробив те, чим потім родина буде пишатися багато років.

Близький мені і образ батька. Та доброта, яка сподіваюся є в цій виставі, йде саме від нього. Це людина, за яку я найбільше переживаю. Батько не зміг забезпечити свою сім’ю у ті непрості роки, які переживала тоді Італія, і робить все, аби це вийшло в його сина.

Але найголовніший для мене персонаж — це Луїза. Дуже подобається її наївність. Після того, що з нею вчинила ця родина, дівчина могла б їх усіх здати поліції. Та вона не стала людиною, яка нікому не довіряє. А в кінці вистави ми знову бачимо на її обличчі усмішку. Луїза для мене — це квінтесенція всієї вистави. Її наївність допомагає не бачити у вчинках цієї родини зла. Якби такої наївності було хоча б трохи в усіх нас, то деяких проблем могло б просто не існувати і ми дивилися на життя під іншим кутом зору.

Героїв п’єси не можна сприймати просто як злочинців. Вони не можуть вирішити свої проблеми іншим чином. Щось у цій ситуації є ненормальне, покалічене. Саме на цю думку мають наштовхувати «покалічені» меблі на сцені (сценографічне рішення Олексія Вакарчука).

Моєю ідеєю було розвісити на стінах фрески художника Джотто ді Бондоне. Познайомився з його роботами кілька років тому. Особливо мене вразила фреска, на який зображено входження Ісуса до Єрусалиму. Осел, на якому він їде посміхається, можливо думає, що все це для нього, а може він добре відчуває атмосферу навколо. Саме ці декорації підкреслюють, що сім’я віруюча. Особливо віруюча мати. Ці люди не один раз порушували Божі заповіді, але їм здається, що Господь у цьому допомагає. І все, що відбувається навколо, трапляється не просто так, а має якийсь сенс.

Художниця з костюмів Валентина Плавун. Це вже наша третя спільна робота. Вона професіонал своєї справи. Виконала ескізи костюмів саме в тому напрямку, як я й хотів.

У п’єсі йде мова про те, що герої мають носити маски, але не зрозуміло які. Передивився багато вистав за цією п’єсою, але не побачив там масок, які б підійшли для нашої постановки. Згадав про одного зі своїх улюблених художників Амедео Модільяні. Зрозумів, що саме його маски можуть добре підійти до цієї комедійно-ненормальної вистави і виправдати всю цю ситуацію.

Працювали над виставою цілий рік. Могли б її випустити й раніше, але на заваді стала пандемія. Мені здається, що має сенс фраза: «Тільки після прем’єри в акторів починається робота над образами, а в режисера — над виставою». Думаю, що на прем’єрі ми показали непоганий рівень, але водночас побачили над чим ще треба працювати. Знімаю на відео кожен показ вистави, потім вдома аналізую побачене. А десь за день перед новим показом разом з акторами продовжуємо роботу над нею.

Подобається, що актори імпровізують. Особливо Олександра Єна та Олена Нещерет, які в різних складах грають матір. З кожним новим показом вистави з’являються нові фарби, нові акценти. Коли до зали прийшов глядач, то ми побачили де були праві, водночас є моменти, від яких хочеться відмовитися. Але в цьому не треба поспішати.

Є кілька авторів, п’єси яких мрію поставити. Звісно, хотілося б і далі працювати в Театрі Лесі Українки, який за ці роки став рідним. Але цікаво було б щось поставити і в театрах за межами Києва. Це був би творчий експеримент і, водночас, серйозне випробування.

Фото з сайту театру.