Надія БУРАВСЬКА: «Все треба робити з любов’ю!»

— Напевне співом Ви захопилися ще в дитинстві?

— Співаю відколи себе пам’ятаю. Виростала у співочій родині. Мати бувало пряде і співає, батько робить діжки або шиє чоботи і теж співає. Любила співати й сестра. Сходилися рідні, друзі, співали разом.

Запитаєте, чому зараз співають менше. Мама моя відповідала тому, що розкішно живуть. Так вона сприймала світ. Звичайно, і зараз горя не менше, ніж було тоді. Можливо, нині навіть складніше. Але тоді люди були чистіші душею, щиріші. Можливо тому і співали більше.

У нас не було в селі світла. Любили слухати радіо. Саме по радіо вперше почула Белу Руденко, Євгенію Мірошниченко, Ольгу Воронець, Дмитра Гнатюка, Юрія Гуляєва, інших співаків. Їхня творчість вже тоді справила на мене великий вплив.

Також велике враження було від кіно, яке в нашому селі показували на повітці на стіні. Особливо запам’ятався фільм «Запорожець за Дунаєм». Дуже хотілося грати самій. У нашому селі було багато дітей. Самих дівчат приблизно одного віку дванадцять на тридцять хат. Під впливом фільмів самі створювали невеликі сценки і грали їх. Відтоді мріяла грати в театрі.

Після школи почала шукати щастя у Києві. Рік працювала на руберойдному заводі. Потім вступила до студії при Хорі імені Григорія Верьовки. За студентським квитком мала можливість безкоштовно відвідувати вистави. Часто бувала у столичних театрах імені Івана Франка, Леся Українки, Опери та балету. Хоча оперне мистецтво мені тоді було зрозуміло не в повній мірі, але з великим захопленням слухала арії саме з тих опер, які вперше почула по-радіо в дитинстві. У ті роки навіть мала досвід роботи в самодіяльному театрі.

Сьогодні по можливості теж продовжую відвідувати київські театри. І нині вчуся у своїх колег по сцені з інших театральних колективів.

— Що дало навчання в студії при Хорі імені Григорія Верьовки?

— У музичній школі я не навчалася. Просто не було куди ходити. А студія мені дала дуже багато. По-перше — музичну грамоту. Переважно тут навчалися студенти з міста, які перед цим вже отримали музичну освіту. Але ми, сільські діти, вже через два роки їх перегнали, бо дуже хотіли вчитися. Вже о шостій ранку були в студії. Саме завдяки отриманим тут знанням я змогла вступити до інституту культури.

Після цього шість років працювала в ансамблі «Калина». Тоді про нас зняли фільм «Поліські посиденьки». А з 1988 року — в «Берегині». Також від дня заснування й до сьогодні в театрі служать Дмитро Кульєчов, Анатолій Пахомов, Лілія та Юрій Мілевські.

— А як Ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Буравським?

— Тоді працювала у вже згаданому ансамблі «Калина». А Микола Олександрович був диригентом Капели бандуристів імені Георгія Майбороди. Добре знав український фольклор. А нашому колективу потрібен був керівник. Пішли його запрошувати. Познайомилися ми біля оперного театру, і відтоді багато років нас єднали життя і творчість. (Народний артист України Микола Буравський пішов із життя 1 березня 2021 року).

Я стояла біля витоків «Берегині», а створив його Микола Олександрович. Тоді це було нове слово у мистецтві. Такої подачі матеріалу не було не лише в Україні, а й країнах близького зарубіжжя. За ці роки створили багато програм, маємо численних прихильників. Інші колективи стали нашими послідовниками, ми були для них орієнтиром.

Спочатку нас було лише шість чоловік. Людмила Сорокіна акомпанувала на баяні. Колектив поступово зростав кількісно і якісно. Микола Буравський зумів відкрити чимало голосів і талантів.

Першою була програма «Животоки». Коли вперше виходила на сцену, то дуже хвилювалася як наш виступ сприймуть люди. За більш ніж тридцять років роботи в «Берегині» набула великий досвід, але хвилювання залишилося й дотепер.

На віку було всього. Зізнаюся, що інколи забувала текст. Але якось вдавалося знаходити вихід. Для партнерів, які його знали, це можливо виглядало смішно. Та глядачі думаю цього не помічали. Звичайно, не обходилося у нас і без імпровізації, але намагаємося йти за малюнком, який задав режисер.

— Бували й на гастролях?

— Об'їздили всю Україну. Часто бували за кордоном. Нерідко виступали і в Росії, звичайно ж до війни. Там нас тепло приймали. На фестивалі «Русский остров» у Москві (2005 рік) я отримала відзнаку за кращу жіночу роль. Так була відзначена моя робота у виставі «Наддніпрянське весілля». Побували і в Африці. А з Йоханнесбургу привезли шість нагород. Дуже добре приймали і в Болгарії. Зал вітав стоячі. Довго не хотіли відпускати нас зі сцени, кілька разів запрошували на біс. А ще були Корея, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Італія. Багато творчих подорожей я здійснювала з «Берегинею». У 1998 році стала лавреаткою Міжнародної премії імені Гулака-Артемовського. Були нагороди та відзнаки і до створення нашого театру. Ще у 1982 році я стала лавреаткою Міжнародного конкурсу «Молоді голоси».

— Напевне етапною для Вас стала роль Марії Примаченко у зрілому віці в однойменній виставі, прем’єра якої відулася у 2020 році. А коли Ви познайомилися з творчістю цієї художниці?

— Вперше побачила її твори ще в дитинстві. Тоді ще не знала, хто їхній автор. Це були 1960-ті роки. Пам’ятаю, мама принесла з базару паперові рушники з чудовими звірами. Дивилася на них і думала, що це за диво, де вони живуть. Отак відбулося наше знайомство.

Більше про її творчість взнала вже в театрі «Берегиня». Наша режисерка Тетяна Авраменко написала сценарій вистави про Марію Примаченко. Саме тоді зрозуміла, що насправді знаю цю майстриню вже дуже давно.

— Роль Марії Вам запропонувала режисерка?

— Так. Зразу були думки: «Мені довірили роль такої великої людини. Чи впораюся я з нею?» Цей образ пройшов через моє серце. Мені Марія Примаченко близька, бо вона була сільською людиною, так само, як і я. У нас багато в чому схожі біографії. Як і в неї моє дитинство було далеко від цивілізації. Я вже загадувала, що коли вже навчалася у восьмому класі, у нас вдома у селі Виселок Кагарлицького району на Київщині ще не було світла. Наскільки роль вдалася — судити глядачеві.

Режисерка Тетяна Авраменко — молода людина, але вона дуже талановита. У неї вже є що взяти. Вона глибоко проникає в образи тих творів, які ставить. Це такі різні вистави як «Тіні забутих предків», «Конотопська відьма», «Веселощі Кухмістерки» та інші. Дуже проникливо зробила Тетяна і виставу про Марію Примаченко. Чудово висвітлила її образ як людини, як особистості. Режисерка по-новому подає матеріал, у неї зовсім інше трактування персонажів.

— Хто Ваша партнерка по сцені?

— Це моя дочка Марина Корогода. Думаю, що вона добре розкрилася в ролі Марії Примаченко у молодості. Марина виконує багато пісень. Роль у неї теж складна. За цей час вона встигла зростися з героїнею. З дочкою мені легко на сцені, ми розуміємо одна одну, створюємо свої образи паралельно.

З дитинства Марина дуже любить співати народні пісні. Ще школяркою допомагала батькові розшифровувати пісні, які він знаходив у різних джерелах. Весь вільний час від навчання у школі, а потім в інституті культури проводила в «Берегині». Ще будучі студенткою дебютувала у ролі Молодої у виставі «Наддніпрянське весілля». Працює у театрі вже більше 25 років, за цей час встигла зіграти багато ролей. Часто ми граємо разом.

— Повернімося до Вашої творчості. Вже багато років Ви працюєте в театрі фольклору, в репертуарі якого донедавна були переважно концертні програми. А чи доводилося раніше створювати драматичні образи?

— У нас і раніше концерти були поєднані з драматургією. Драматична роль у мене була у виставі «Чумацький шлях», багатьох інших виставах, де пісня переплітається зі словом, з образом. Запам’яталися прекрасні постановки «Українське весілля», «Русалії». Чистої драматургії звісно там не було. Такий глибокий драматургічний матеріал у виставі «Марія Примаченко» з’явився у мене вперше.

Звичайно, у такій виставі грати складніше. Це драматичний театр, тут доводиться по-іншому доносити до глядача свій образ. Рада, що в мене з’явилася така робота. Все життя мріяла зіграти велику драматичну роль. Дуже люблю театр. Свого часу вступала до театрального інституту. Тоді, на жаль, не склалося.

— Після «Марії Примаченко» ще були нові роботи?

— У минулому театральному сезоні відбулася прем’єра вистави «Грішниця» за Лесею Українкою. Режисерка Тетяна Авраменко так побудувала звуковий ряд, що кожна артистка має свою ноту. У мене нота Ре. Це дуже глибокий матеріал, як і вся творчість Лесі Українки.

А крайньою на сьогодні стала вистава «Гуцулка Ксеня». Наша версія дуже відрізняється від того, що глядач може побачити в однойменному художньому фільмі, хоча й сюжет начебто той самий. Думаю, що у виставі вдалося гармонійно поєднати традиції і сучасність. Особливо яскравими вийшли образи головних героїв. У виставі чимало пісень і танців. Вона подобається багатьом глядачам і це не може не радувати.

У «Гуцулці Ксені» я граю Стару Гуцулку. Цього образу немає у п’єсі. Його придумали для мене під час роботи над виставою. Він для мене дуже близький. Хоча я сама й не гуцулка, але дуже люблю західноукраїнські мотиви. Хороший, стильний костюм. Особливого колориту додає те, що вона палить люльку. Ця героїня немов прийшло у наші дні з минулого.

З лютого починаємо роботу над новими постановками. Сподіваюся, що до кінця театрального сезону в мене ще будуть нові ролі.

—З ким із колег Вам найбільше подобається працювати?

— Мені простіше було б відповісти на питання з ким не подобається. Адже поганих людей у нашому театрі просто немає. Як і Марія Примаченко дуже люблю людей.

Коли директором нашого театру стала Ільїна Генсіцька, то «Берегиня» немов отримала друге дихання. Те, що робить Ільїна на 200 відсотків відповідає тому, що потрібно для нашого театру.

Крім цього хотілося б добрим словом згадати голову ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павла Мовчана, який багато допомагав нашому театру. А також головного редактору газети «Слово Просвіти» Любові Голоті за багаторічну інформаційну підтримку.

Якби я вдруге обирала професію, то знову б вибрала саме цю. Я вже говорила, що мріяла працювати в театрі. А фольклор і пісня — це теж театр. А сьогодні ще й маю велику драматичну роль. Чого ще можна бажати?

Хочу, аби люди цінували тих, хто поруч, були уважнішими одне до одного. Щоб було порозуміння у нашому суспільстві. Все треба робити з любов’ю. Без любові нічого не буде, бо любов — це Бог. Саме вона дає нам велику силу. Маємо жити за Божими законами, хоча це й не просто.