Олександр ВІТЕР: «Намагаюся ніколи не повторюватися»

— Чому Ви вирішили обрати собі такий псевдонім?

— Потреба псевдоніму виникла тоді, коли я як режисер почав ставити вистави за своїми п’єсам. Погодьтеся, не дуже добре виглядає коли Олександр Мірошниченко ставить Олександра Мірошниченка. Чому саме образ вітру, бо звучить драматургічно. Адже вітер завжди приносить щось нове і відносить старе. Цьому псевдоніму вже майже двадцять років, але дехто про це й досі не знає і радить режисеру Олександру Мірошниченку поставити драматурга Олександра Вітра (усміхається).

— Ви режисер, драматург, актор. А який із цих талантів у собі відкрили першим?

— Я був театральною дитиною. Батьки — театральні критики, сестра — актриса. Існування в театральному середовищі було для мене досить природнім. У шість років ще думав, що не існує більше ніяких інститутів, окрім театральних. А оскільки мій батько був не лише театральним критиком, а ще й письменником, який писав у жанрі фантастичного гумору, я зрання зацікавився і письменством.

Вступив до естрадно-циркового училища (нині академія) на актора розмовного жанру. Почав щось писати. Мій педагог Олександр Заболотний, який був одним із засновників Молодіжного (сучасна назва Молодого) театру, спрямовував на те, аби я не лише щось писав, а й ставив. Прихід у драматургію не був одномоментним. Спершу були естрадні тексти, якісь сценарії.

Після закінчення навчання працював у театрах як актор, вступив на режисерський факультет театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого) на курс до Володимира Судьїна.

У 1988 році прийшов у кіно. На Кіностудії імені Довженка у цей час ще багато чого знімали. На жаль через кілька років кіновиробництво практично зупинилось майже на двадцять років, і театр став основним полем реалізації для акторів. Також я певний час працював на радіо, як головний режисер каналу «Культура». Паралельно з цим займався рекламою, шоу, естрадою.

Можливо це і парадоксально, але режисер я переважно театральний, а актор переважно кіношний.

Перший мій фільм називався «Генеральна репетиція». Він був присвячений Гоголю, зокрема сторінкам його дитинства. Нещодавно передивився цю стрічку, вважаю, що й сьогодні вона виглядає досить пристойно. Мені пощастило працювати там поруч з такими акторами як Богдан Ступка, Борислав Брундуков, Микола Гринько, Андрій Болтнєв. Ми ходили і дивилися як вони працюють, намагалися щось розпитати, навчитись. Це була дійсно колосальна акторська школа.

Потім був «Допінг для ангела», що став першим досвідом зйомок у кіно для актора і телеведучого Антіна Мухарського. А головні ролі виконували Лія Ахеджакова та Альберт Філозов. В результаті з двох серій залишили одну і наші з Антіном ролі вирізали. Але це теж був хороший акторський досвід. Після цього був застій. Щоправда виникали якісь російські проєкти, в яких українські актори грали треті-п'яті ролі…

Лише з 2008 року почало відроджуватися українське кіновиробництво. Стали знімати серіали. А 2014 рік був досить потужним поштовхом для українського кіно. До цього ми існували в режимі постколоніальної бази для російських фільмів. Було лише кілька українських акторів, які мали можливість робити щось серйозне. Проте вісім років тому почали з’являтися досить цікаві ролі, в тому числі і в повнометражних стрічках — «Іловайськ», «Безславні кріпаки», а ще серіали. Головним своїм досягненням у кіно на сьогодні вважаю головну роль у фільмі Дмитра Томашпольського «Ржака». Фільм неоднозначний. Багатьом він сподобався, але чимало й тих, хто його не сприйняв. Але це мабуть єдиний випадок, коли фільму присвятили цілу наукову роботу зразу після виходу фільму — професор Олександр Черков написав ґрунтовне дослідження про цей фільм.

Сьогодні запал 2014 року на жаль спадає. В якийсь момент почали розвертатися до матриць російського кіно, але будемо сподіватися, що цей паровоз назад уже не повернеш. Завжди хочеться зіграти щось нове, чого ще не було у твоїй творчій біографії.

— Одна відома актриса висловила думку, що кіно сьогодні помирає і не лише в Україні, а й усьому світі. Ви з цим згодні?

— Я не думаю, що кіно помре. Хоча форми, звісно, можуть змінюватися. Зрозуміло, що кіно, яке було в часи Чарлі Чапліна та в 50-ті роки і кіно сьогодні — це різні речі. Воно стає більш інтерактивним, наближеним до анімації. З’являється більше комп’ютерної графіки, речей намальованих, придуманих. Але кіно не зникне, бо в людини і далі існує потреба в казці. Кіно переходить у цифровий формат, а плівка стає раритетом. Це робить кіновиробництво більш доступним. Якщо раніше технологія була дорогою, то сьогодні знімати кіно може практично кожен. Звісно, потрібні певні кошти, але вже немає такого бар’єру, який існував раніше. Зрештою, поки в людей є потреба дивитися це видовище, воно буде. Можливо з’являться ще якісь нові синтетичні форми. Свого часу Бертольд Брехт писав про синтез кіно і театру як повноцінних жанрів. Може побачимо реалізацію цієї ідеї.

— Чи не запрошують Вас зніматися до Росії?

— В останні роки ні. Кастинг-директори знають мою позицію. Вони не пропонують мені, а я не пропоную себе. Знаю багатьох колег, які тут «патріоти на всю голову», а шастають зніматися в Росії. Вважаю це неправильним з двох причин. По-перше, аморально під час війни заробляти таким чином. З іншого боку вважаю, що з творчого боку те, що сьогодні знімається в Росії, для нас не дуже цікаве. Згадуються слова Фаїни Раневської «Гонорар проешь, а позор останется». Хоча зрештою, кожен актор приймає рішення сам, як йому чинити.

— Який був перший режисерський досвід?

— Першу виставу, яка називалася «Хащі» Юра Данилюка, поставив у Центрі сучасної драматургії Анатолія Дяченка. Тоді навчався на другому курсі театрального інституту. З цієї школи вийшли Неда Неждана, Максим Курочкін, Наталка Ворожбит. Там була дуже цікава структура — навчали драматургів, і була акторська трупа, яка реалізувала драматургічні спроби. Це була дуже цікава та плідна модель. На жаль згодом центр припинив своє існування. Анатолій Дяченко переїхав до Москви, і з ним частина драматургів. Проте цей центр дав поштовх для розвитку тієї української драматургії, яка існує сьогодні.

Після цього в мене було багато постановок в театрах Києва, Одеси, Луганська, згодом — за кордоном.

Цікаво, що коли починаєш роботу над постановкою, то важко спрогнозувати яким буде остаточний результат. Інколи думаєш, що створюєш мало не шедевр, а виходить щось посереднє. Іншого разу берешся за матеріал, яким спершу не дуже переймаєшся. Зрештою він виростає до значущих речей.

Для мене дуже важливими є дві режисерські роботи, які пов’язані з драматургією Неди Нежданої. П’єса «І все-таки я тебе зраджу» про Лесю Українку була поставлена 2000 року в Луганському українському театрі. Цього разу зійшлися всі зірки: прекрасні актори, балетмейстер, сценограф, сам театр. Тоді це ще був український Луганськ. Вистава йшла багато років з аншлагами. Серед глядачів було багато молоді. Луганці побачили, що Леся Українка може бути цікавою.

А в 1999 році поставив в Одеському українському театрі «Той, що відчиняє двері». Зараз ця п’єса йде по всьому світу, перекладена на багато мов, а тоді це був зовсім новий твір. Одеса специфічне місто у театральному плані. Там люди переважно ходять у театр музичної комедії, або в російський театр. А в українському театрі зал зазвичай напівпорожній. Свого часу художній керівник Одеського українського драматичного театру, нині вже покійний Ігор Равицький заснував фестиваль сучасної драматургії. До цього фестивалю сам театр готував п’ять вистав, а також привозили свої постановки інші театри. В рамках цього фестивалю я поставив вже згаданий спектакль «Той, що відчиняє двері». Вистава йшла з аншлагами вісім років.

Пізніше ми заснували театр МІСТ. Кожна вистава цього театру особлива. Мали спільний українсько-македонський проєкт. Я ставив в Україні п’єсу македонського автора Трайче Кацарова, а в Македонії здійснив постановку п’єси Неди Нежданої «Самогубство самоти». Плюс була видана антологія української драматургії в перекладі македонською. Кураторкою проєкту виступила відома літераторка Анна Багряна.

Була і дуже цікава постановка «Ритуальні танці збирачів каміння» за п’єсою Джона Осборна «Озирнись у гніві». Хочеться пригадати і постановку вистави за п’єсою Теннессі Вільямс «Скляний звіринець». Уїльямс — це драматург для інтелектуального глядача. Я взагалі вважаю, що театр не може бути суто розвагою, це інтелектуальна розмова. Пізніше був досить незвичайний експеримент — «Води Мерліна» Алена Рене Лесажа. Це бароковий, вуличний, ярмарковий французький театр, який зовсім невідомий в Україні. А вистава за постдраматичною п’єсою Жана-Люка Лагарса теж незвична для українського глядача. Завжди намагаюся не повторювати те, що вже пройдено в акторстві, режисурі чи драматургії. Наскільки це вдається, судити глядачеві.

— Чи доводилося ставити вистави за власними п’єсами?

— Так, хоча й намагаюся цим не зловживати. Це те ж саме, що хірургам не дозволяють оперувати своїх родичів. Чужу п’єсу тобі не шкода скоротити, можеш поглянути на неї «холодним» поглядом. А за власними творами поставив комедію «Сезон полювання на мисливців» у театрі МІСТ та двічі казку «Як стати справжнім бегемотом» — у Муніципальному театрі «Київ» та Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. Мені цінно, коли моя драматургія провокує іншого режисера, щоб він захотів її ставити.

Як режисер, зараз працюю над постановкою «Трагічна історія Еміля Шпорка». Це буде гра в епічний театр у стилі Бертольда Брехта. Ставлю її разом з Денисом Щербаком, який тут виступить, і як актор. Плануємо прем’єру на червень. Сподіваємося, що ця вистава стане темою для розмов і дискусій.

— А тепер розкажіть про Ваш доробок як драматурга.

— Одна з моїх перших п’єс — «Сліди вчорашнього піску», створена за біблійними мотивами. Буває так, що написав п’єсу, яка довго лежить, а через 10 років її починають активно ставити. Так сталося і зі «Слідами на піску». Спершу її поставили у Львові, потім — у Дніпрі.

«Станція, або розклад бажань на завтра» написана вже тоді, коли заснувався театр МІСТ, її першою режисеркою стала Неда Неждана. З моїх п’єс на сьогодні ця має найщасливішу долю, як щодо перемог на різноманітних конкурсах, так і постановок. Крім України, її сценічні версії були у Греції, Туреччині, Білорусі, Польщі, Ізраїлі, Естонії США. А днями нова прем’єра відбудеться в Кременчузі.

Про деякі постановки вистав за цією п’єсою дізнаюся з Інтернету. Були і «піратські» постановки в Росії, до яких не мав жодного стосунку.

Інші п’єси теж мають гарну сценічну та видавничу історію, як в Україні, так і закордоном. «Ніч вовків» та «Лабіринт» реалізовані в Україні, Польщі, Франції. «Сезон полювання на мисливця» побачила світло рампи в Словаччині.

Дуже цінною для мене стала постановка вистави за п’єсою «Перехрещені часом», яку здійснив Володимир Завальнюк у Дніпровському Телетеатрі. Прем’єра відбулася восени. Дуже сподіваюся, що виставу покажуть і в Києві. На сьогодні маю кілька п’єс, які ще на мають сценічної історії. Але думаю, що всьому свій час.

— Ваша дружина відома нині драматургиня та перекладачка Неда Неждана. Як Ви з нею познайомилися?

— Коли ще був студентом, то прийшов на кастинг, що проводила організація «ФОНОЦВЄТ». А Неда займалася бардівською піснею. Там і познайомилися. Потім зустрілися на фестивалі поезії «Компот», який проводив Олександр Прокопович. Після цього були зустрічі в інших проєктах. Творчі стосунки поступово переросли в особистісні. У цирку є така приказка: «Якщо цирковий одружується на нецирковій, то або він іде з цирку, або вона приходить у цирк». Думаю закономірно, що окрім якихось життєвих речей, завжди були і будуть речі творчі. Разом створювали п’єси, постановки. Однією з наших перших спільних робіт був захід, присвячений відкриттю відновленої Києво-Могилянської академії, де я виступив як режисер, а Неда — як сценарист.

— Маєте двох синів.

— Це театральні діти, які виростали на репетиціях, у творчості. Але вийшло так, що ближчим для них стало кіно. Свого часу знімався серіал «Кохання — це…» — збірка короткометражок, об’єднаних темою любові. Головним режисером проєкту був Лесь Санін, а Неда Неждана — головним редактором. В одній з серій знімався наш старший син Маркіян, йому тоді було шість років. Хлопцю це сподобалося. Також у дитинстві він займався музикою та танцями, а коли прийшов час вибирати життєвий шлях, то обрав кіно. Він потрапив на курс одного з найцікавіших на сьогодні педагогів-режисерів Василя Вітра. Другим педагогом був Віталій Савчук — учень Валентини Чистякової, дружини Леся Курбаса.

Його повнометражним дебютом став фільм «Справжній Санта» створений у жанрі різдвяних історій. Це дуже добрий фільм. Напевне людям потрібна красива казка про добрих і красивих українців. Згадаймо історію, спочатку був створений кіношний міф про красиву Америку, а вже потім країна почала підтягуватися до цієї мрії. Хотілося, аби так сталося і в нас. Фільм вийшов світлий, цікавий. Сподіваюсь, що його показуватимуть напередодні кожного Нового року. Також Маркіян викладає в Національному університеті театру, кіно і телебачення, бере участь у проєктах Центру Курбаса, зокрема творчого об’єднання «Вітряк».

Молодшому Роману зараз 14 років. Він відвідує студію «Медіа продакшен» для дітей у Центральному будинку школярів міста Києва. Вже має свій канал на YouTube. Отож, вірус кіно продовжується (усміхається).

— Чим займаєтеся у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса?

— Формально моя посада називається керівник літературної частини. Але унікальність Центру полягає в тому, що тут немає чіткого розмежування, я можу бути і актором, і драматургом, і режисером. А ще займаємося видавничими проєктами, відкриваємо для України нові імена. Загалом Центр Курбаса — це місце, куди кожен може прийти зі своєю неймовірною ідеєю та реалізувати її.

Зараз запускаємо проєкт сучасної італійської драматургії, яка майже невідома українському глядачеві. Пишу нові п’єси. Як актор, завжди на телефоні і чекаю пропозицій щодо зйомок. Також долучаюся до наукового альманаху «Курбасівські читання», написання посібників з теорії театру.