Щоденник після смерті

На новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки показали виставу Львівського Національного українського академічного театру імені Марії Заньковецької «Життя P. S». Цю виставу кияни мали побачити ще 26 лютого, але тоді на заваді стала війна.

Щоденник після смерті

«Життя P. S» — вистава за автобіографічною книжкою ветеранки війни на Сході України Валерії Бурлакової. Після смерті близької людини, українського воїна, жінка-військовослужбовець, щоб не покінчити життя самогубством, починає писати щоденники, в яких передає свої думки та переживання протягом сорока днів.

Вистава про двох людей, про кохання, смерть і війну, війну, яка руйнує все. В ній описується інша сторона бойових дій очима жінки, яка на лінії фронту знайшла кохану людину. Глядач має змогу познайомитися з правдою про війну крізь призму спогадів Валерії. І як спогади інколи схожі на сон, так і репрезентована дійсність нагадує життя уві сні, де головна героїня знає все, що їй доведеться пережити, але не може відвернути неминучість подій.

«Сюжет вистави, яку створили Ольга Анненко (сценічна редакція), Назар Павлик (режисер), Наталя Тарасенко (сценографія), актори Мар’яна Кучма — Лєра та Олесь Федорченко — Морячок (військове прізвисько) відбувається на межі справжнього та нереального, це наче сон, що повністю захоплює серце і розум авдиторії, — пише про виставу грузинський театральний критик Мака ВАСАДЗЕ. — Під час виступу акторів емоції застряють у горлі, душить, а вихор екзистенційних думок не дає відпочити. В Україні йде війна. Гинуть люди, гинуть діти, ті, хто повинен продовжувати життя людства. Весь цивілізований світ проти цієї війни, але…»

Кілька слів про виконавців вистави.

Мар’яна КУЧМА закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю актор драматичного театру і кіно. Серед її педагогів були народні артисти України Богдан Козак та Григорій Шумейко. У театрі зіграла понад 60 ролей. Окрім театру працює з дітьми, веде курс «Дикція і гармонія».

— Особисто для себе шукала моновиставу про життя жінок в АТО, — згадує Мар’яна. — Мене цікавило, як жінка себе поводить і яке в неї життя в цих умовах. Побачила документальний фільм «Невидимий батальйон». Писала всім дівчатам, які були в цьому батальйоні. Одна з них направила мене до Валерії Бурлакової. Та відразу надіслала мені свою книжку. Це щоденник сорока днів після того, як загинув її коханий Толик.

Коли прочитала книжку, то зрозуміла, що це саме те, що шукала. Адже я хотіла показати не жінку-воїна, а просто жінку. А в книжці говорилося про любов і втрату коханої людини.

Репетиції почали, коли розпочалася перша хвилю ковіду. Спершу працювали онлайн. Постійно тримала зв’язок з авторкою. Шукала дівчат — учасниць бойових дій, насичувалася їхньої інформацією. Вивчала зброю, аби ввести себе у стан героїні, її атмосферу. Це реальна історія, яка відбувається тут і зараз.

Зізнаюся, що повномасштабна війна з Росією для мене почалася ще у 2016 році. Воював мій батько і я знала, що це таке. А події 24 лютого не здивували взагалі. Звісно, це значно масштабніша агресія, більше хвилювань, більше жертв.

Сама ж вистава протягом останніх півроку набула ще більшої актуальності, стала чутливішою. Коли я кажу, що в моїй країні йде війна, то сьогодні ці слова набувають іншого значення.

Їздили з виставою до Івано-Франківська, де була присутня мама прототипу персонажа. А також на фестиваль до Грузії, звідки привезли нагороду «За кращий акторський ансамбль». Грузини сприйняли виставу дуже тепло. Не став на заваді мовний бар’єр. Ця тема їм близька, вони пережили свій біль і втрати через росіян.

Дуже тішуся, що мій партнер по сцені Олесь Федорченко після життєвих випробувань зміг повернутися на сцену. Під час репетицій цієї вистави він ледве тримався на ногах, а сьогодні ідеально рухається по сцені, грає і в інших спектаклях театру.

При роботі над декораціями Наталя Тарасенко використала малюнки, які були у щоденнику Валерії Бурлакової. А ящик, який знаходиться на сцені, привезли учасники АТО, він реально простріляний.

Моя героїня не випадково перевдягається під час вистави. Зараз вона вже стала мамою. До того ж жінка завжди має залишатися жінкою.

Зараз у театрі готується прем’єра вистави «Львівське танго». Також активно працюємо над іншими проєктами…

Олесь ФЕДОРЧЕНКО працював журналістом, згодом закінчив факультет культури і мистецтв Львівського національного університету імені Іванна Франка, керівник курсу — народна артистка України Таїсія Литвиненко. З 2012 року — актор Національного театру імені Марії Заньковецької, в якому зіграв понад 40 ролей. У зв’язку з пережитою аварією в його творчості була довга пауза. Вперше після реабілітації вийшов на сцену у виставі «Життя P. S».

— Перед тим як працювати над своїм образом, звісно ж перечитав щоденники Валерії Бурлакової, — продовжує розмову Олесь. — Передивлявся світлини, через спільних знайомих намагався дізнатися, яким був мій герой — веселим чи сумним. На жаль цей хлопець вже небіжчик. Найважче було грати в Івано-Франківську. Під час фіналу чув як в залі жінка шалено плаче.

Коли працювали над виставою мені допоміг той нелегкий досвід, який я здобув під час лікування після ДТП. Поруч лежали хлопці, в яких боліли душа і тіло. До того і сам навчився грати біль.

Щоразу під час вистави відкривається рана нашого народу. А відколи почалася війна, ця рана стала відкриватися ще глибше. Як молодий тато постійно слідкую за статистикою, стільки загинуло дітей. Це просто жахливо.

Дуже важливо, коли існує тісний зв’язок з партнером по сцені. Йде відбиття — «очі і очі», ми живемо як єдине ціле. Дякую за це Мар’яні. Зізнаюся, що коли починалася робота над виставою, то в мене були сумніви. Але вона мене підтримала.

На думку багатьох глядачів вистава з кожним показом набирає нових висот. А ми розуміємо, що нині вона стала для людей ще потрібнішою, ніж до початку повномасштабної війни.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».