Не зректися власного імені

Новим проєктом Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки стала вистава «Переклади» за п’єсою Брайана Фріла. І хоча події твору відбуваються в Ірландії, він дуже суголосний з сучасною Україною.

Не зректися власного імені

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — ці пророчі слова Ліни Костенко могли б стати епіграфом до п’єси Брайана Фріла. Адже її герої — ірландці — 800 років були невільниками британської імперії… Вісім століть колонізований народ боровся за свою свободу та незалежність… Лише 2005-го усіх державних службовців країни зобов’язали використовувати ірландську в діловому листуванні, а на карти, атласи та дорожні знаки повернулися споконвічні географічні назви.

Але п’єса Брайана Фріла не про те, як чудово все закінчилося. Вона — про початок і довгий, систематичний процес нищення, вбивання мови, самосвідомості, самоідентичності нації…

До маленького консервативного селища, що міцно тримається свого коріння, прибувають солдати-колоністи, «чудові колоніальні службовці» — «Ми не надто грубо вдерлися у ваше життя?», — їхнє завдання насаджувати англійську — «перекладати стару архаїчну мову, якої ви тут так вперто тримаєтесь, на хорошу королівську англійську» — та «адаптувати» ірландські назви сіл і містечок під свої імперські потреби.

І, начебто, що з того, що Бун на Хауен стане Бернфутом, а Друмь Дуф — Друмдофом? Проте, душе швидко виявиться, що «створення нової карти» з пропагандистської на загальнолюдську перекладається як «щось схоже на виселення», а інспектування території — «довбана воєнна операція»…

Так поступово складнощі перекладу поставлять героїв перед нелегким моральним вибором: зректися — буквально свого власного імені, або ж зрозуміти, що «кожне ім’я — прекрасна формула з власним корінням», що «чужа серцевина залишиться завжди герметичною» і чужинцям її повік не розкодувати…

— Для мене це історія про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін, — розповів режисер-постановник вистави, народний артист України Кирило КАШЛІКОВ. — Історія про те, як ці зміни впливають на долю кожної конкретної людини та на життя суспільства загалом. Про вибір, про людську гідність та про кохання. А також про межу, переступивши яку, ти втрачаєш себе…

Ідея поставити «Переклади» виникла два роки тому. Тоді художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі Віталій Малахов запросив мене на постановку і запропонував п’єсу Брайана Фріла.

Зізнаюся, тоді я навіть не знав про існування такого автора. Тепер вважаю його одним з найкращих драматургів і дуже вдячний Віталію Юхимовичу за можливість познайомитися з його творчістю. Ми встигли розпочати підготовчу роботу над постановкою, але невдовзі Віталій Малахов пішов з життя, і втілити цю роботу у Театрі на Подолі мені так і не вдалося.

А потім почалася війна… І лише тоді я збагнув, наскільки злободенною для нас виявилися «Переклади», якою мірою події, описані у п’єсі, перегукуються з нашими теперішніми реаліями. Все, що болить сьогодні українцям, в цій п’єсі є. І те, що вистава народилася саме зараз, а не два роки тому — доля, вище провидіння.

Все, що відбувається у нашому житті, починаючи з 24 лютого — відбувається на тлі війни. Навіть гра акторів в театрі — не просто гра, а енергія боротьби. Усім задіяним у виставі тема, піднята у «Перекладах», болить. Всі вони — на «внутрішньому фронті»: і Манус (Андрій Коваленко), і Оуен (Владислав Мелешко), і Сара (Ірина Бучко), і Мейре (Аліса Тункевич або Ольга Узун), Йолланд (Ілля Ісаєнко або Кирило Парастаєв), Х’ю (Олександр Кобзар), Джиммі (Сергій Детюк), Доулті (Захар Кермощук або Євген Овчаров), Бріджит (Діна Андрійчук і Дар'я Хвостенко), Капітан Ленсей (Віктор Семирозуменко), кожен, хто грає місцевих жителів… Я створив загальне рішення цієї вистави, задав тему кожного персонажа, а далі практично кожен актор сам вибудовував свою роль.

Сценографію та костюми до вистави створила Олена Дробна. Костюми, світло, музика, пластика створюють багатошаровість цього простору, необхідний об’єм.

З авторами відеопроєкції, що лягла в основу сценографії, ми познайомилися під час роботи над виставою «Загадкове нічне вбивство собаки». Мені імпонує їхнє бачення співвідношення відео з умовностями театру. Головною музичною темою вистави стала композиція естонського композитора Арво Пярта, він — космічний. Музика Пярта стала містком, що з’єднала ці дві реальності — буденність і піднесеність. До речі, ви знали, що у часи, коли колонізація Ірландії лише розпочиналася, фермери цієї країни крім своєї рідної мови вільно володіли грецькою, французькою, егейською, але не знали англійської? Рівень освіченості цих людей просто вражає.

Мене запитують, чому тема Ірландії так мене захопила, адже два роки тому я поставив «Каліку з острову Інішмаан» Мартіна Макдонаха, а до війни репетирував «Паромника» Джеза Баттероурта про події у Північній Ірландії… Навіть не знаю… Мені кожного разу здається, що п’єси знаходять мене самі. Як би там не було, але наразі вже маємо обриси ірландського триптиху.

Я надзвичайно вдячний Брайану Фрілу за можливість доторкнутися до великої драматургії, а також акторам, які попри настільки складні умови відважилися відправитися у нелегку і професійно насичену театральну подорож. Усе, що ми хотіли сказати, ми сказали. Маю надію, що це буде почуто і сприйнято глядачем.

Що далі? Сподіваюся згодом повернутися до репетицій «Паромника». Але у цій п’єсі підіймається надто болюча для всіх нас тема. Тому, напевне, продовжимо роботу, щойно відчуємо у собі сили доторкнутися до цієї рани.

Поки що активно триває процес відновлення кращих вистав з нашого довоєнного репертуару. Художній керівник нашого театру Михайло Резнікович почав роботу над інсценізацією твору Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала». Молодий режисер Олександр Степанцов працює над виставою «Свої» за п’єсою Івана Буковчана «Перш, ніж проспіває півень». Паралельно репетируються самостійні роботи акторів. Окрім того, у нашому театрі працюють херсонські колеги, тимчасово позбавлені рідного театру через війну. Починаючи з квітня, ми надаємо свій сценічний майданчик акторам з інших театрів, які сьогодні цього потребують.

4−5 листопада у Нью-Джерсі (США) в рамках фестивалю VOICES ми граємо виставу за п’єсою Лесі Українки «На полі крові», а 26 листопада у Лондоні покажемо виставу «Фальшива нота» за драмою Дід'є Карона. Ми користуємося кожною нагодою сказати світові, що ми живі, що ми боремося, що все буде Україна.

Фото з сайту театру

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».