Вадим КРИЩЕНКО: «Душа поета вимагає постійної роботи!»

— Мені 88… З одного боку, це радує, що дожив до таких літ. А з іншого — дещо печалить, що залишається вже менше і менше, — зізнався Вадим Дмитрович. — Але в цілому я втішений життям.

Колись один мудрий чоловік сказав: «Коли питають, як живеш, то можеш по різному відповісти — не дуже, бідую. А як спитають, як життя, — то воно завжди прекрасне». Не дивлячись на всі життєві каміння, мені здається, в цілому, я таки відбувся як поет, як піснетворець, як людина. Мене знають, шанують. У цьому -щастя. Найбільша втіха, що ти можеш щось дати людям.

— Вже другий рік поспіль Україна живе в умовах повномасштабної війни з Росією. А якими для Вас були ці місяці?

— Вже в перші дні війни замислився над тим, яка моя місія, що я маю робити. Звісно, у свої літа вже не можу брати до рук автомата. Отож вирішив щоденно писати поетичні репортажі про війну, в яких передаю свої відчуття. Мою сторінку у соціальних мережах веде моя вірна помічниця, мій арт-директор Інна Павленко. На кожну подію відгукуюся. Це своєрідний мій військовий щоденник.

Ці вірші збирають дуже багато відгуків. Спершу у багатьох людей був елемент розгубленості і я прагнув допомогти цим людям. Дати їм відповідь на питання, чи зможемо ми вистояти. Звісно, що зможемо.

Ці вірші стали основою моєї нової книжки, яка вийшла в минулому році. На фронті зараз дуже популярна пісня. Тут я теж став працювати — написав з десяток пісень. Першою піснею була «Ніхто, крім нас». Музику написав відомий композитор Олександр Бурміцький. А виконав — Ансамблю Державної прикордонної служби України. Зробили кліп. Розмістили його в інтернеті. Пісня вперше прозвучала на День прикордонника.

Потім до мене звернувся керівник гурту «Дзвони» з Коломиї Володимир Кузнецов. Разом написали гумористичну пісню «Ой ля-ля, будем бити москаля», що теж пішла в люди.

Почав працювати з молодим композитором Віталієм Сизиком. Під час мого концерту у Національному палаці мистецтв «Україна», який відбувся у 2021 році, він робив музичний віночок з пісень, написаних на мої вірші. Дуже швидко створили з ним, як на мене, вдалу пісню «Горить земля». Її виконав мій вихованець заслужений артист України Дмитро Андрієць. Дмитро волонтер, часто виступає за кордоном. Кілька його концертів було у Варшаві та Празі. Він сказав: «Вадиме Дмитровичу, Ваші пісні подобаються людям, вони надихають. Їх чули солдати на фронті і українці, які відірвані від рідної землі».

Оновили раніше написану для Іво Бобула пісню «Рідна хата». Інна Павленко змонтувала кліп на цю пісню, який набрав в інтернеті багато тисяч переглядів.

У цей же час разом з Володимиром Домшинським написали нову пісню для Іво Бобула «Я — солдат». З нею він виступав в Україні та Іспанії. А наприкінці минулого року перед майже двохтисячною публікою у Міжнародному центрі культури та мистецтв (м. Київ). Нову пісню «Перемога прийде» записала відома співачка заслужена артистка України Світлана Весна. Широкий резонанс викликала пісня, яку ми написали разом з народним артистом України Павлом Дворським. Він її виконав разом з синами.

Загалом за час повномасштабної війни створив десять пісень. Всі вони отримали хороший резонанс. Тішуся, що ці пісні допомагають людям. Популяризую свою творчість через інтернет — сайт, соціальні мережі та канал YouTube. Моя сестра в Америці, багато знайомих в Канаді теж чують ці пісні.

Але хотілося, щоб мої вірші були й десь надруковані. Минулого року видав книжку «Діждатися весни». Сподіваюся, що до наступної весни, а можливо й раніше, війна закінчиться нашою Перемогою. Вже готова до друку ще одна книжка, яка присвячена різним аспектам війни. Дай Боже, щоб вона теж побачила світ. До деяких колективних збірників взяли мої вірші з інтернету. Приміром, у збірці «Україна непереможна» вони складають цілий розділ. Душа поета вимагає постійної роботи. Хоча сьогодні ця робота й не така інтенсивна, як раніше.

Згадую незабутню Ганну Чубач. Вона мені якось сказала, що їй говорили, наче її вірші схожі на поезію Ліни Костенко. «Ні, я не схожа на Ліну Костенко, — відповіла пані Ганна. — Мої твори пісенні, вони більше схожі на поезію Вадима Крищенка». Переконаний, що у пісні не має бути багато слів. Але це цілий малюнок, закінчений твір.

Дуже глибоко переживаю те, що відбувається в Україні. З одного боку усвідомлюю, що ця війна для об’єднання української нації зробила можливо навіть більше, ніж попередні століття. Але з іншого — йде знищення українського етносу. Гинуть хлопці, виїжджають цілі родини. І не відомо чи вони повернуться. А Україні треба мати відтворення. Це не місце для заселення інших людей, а наша батьківська територія. З цього приводу написав вірш «Повертайтесь додому».

Подались українці до різних країн,

Чи вернуться назад долі злої приблуди?

Хто ж на ноги зведе рідний край із руїн?

Хто утішливо з матір’ю рідною буде?

Щоб творить майбуття, необхідна міць рук

І невгасна любов до отецької хати,

Заглушивши війни переляканий звук,

Повертайтесь возводить, життя оновляти.

Заберемо з московії діток своїх,

Котрих хитро украв в нас нападник проклятий.

Заберім, поки той, позабувши про гріх,

Не навчив їх братів і батьків убивати.

Українці, до гурту збиратись нам слід,

Бо безлюддя — народжує прикрість і втому.

Я прошу, земляки: оминувши сто бід,

Повертайтесь назад, повертайтесь додому.

Я прожив досить довге життя, можу порівнювати. Був уже свідомим хлопчиком, коли почалася Друга світова війна. Пам’ятаю, як у наше село прийшли німці. Вони принесли багато лиха, але такого, що принесли рашисти, не було. Німці ніколи не ґвалтували наших жінок, не викрадали дітей. Дикунство росіян не можна порівняти ні з чим.

Всі росіяни зомбовані. А ми зовсім інший народ, який має довшу історію. Це має усвідомити світ. Це розуміють не всі. Дехто говорить, що поганий Путін, росіяни ж не такі. А я заперечую: «Не вірте москалям».

Не вірте москалям, отому люду:

Мов той лихий, а в цього в серці щем.

А я кажу: усі вони і всюди

Помазані імперським злим квачем.

Снаряд уцілив, де була малеча,

І люта смерть затемнила лице…

Московська дама у долоні плеще,

Коли розповідають їй про це.

Вона радіє, дивлячись на кадри,

Де у руїнах села і міста,

Скрививши рота, люто просить кари,

Тим, хто за правду б’ється неспроста.

Та правду пересилити не вдасться

На гріх усіх пропутінських сновид.

А той народ, що йде вбивати й красти

Світ називає зганьблено «бандит».

Всі москалі зомбовані словами,

В яких згубились правда і добро.

Їх вже ніщо не поверне до тями,

Лише свинець — під серце чи ребро.

Війна давно нам розірвала тишу…

Та зло здолати вистачить снаги.

В москві нема — той кращий, а той гірший:

Усі вони — нам кляті вороги.

Намагаюся десь піти, виступити. Читаю вірші, зустрічаюся з композиторами. Живу, як можна жити у 88 років. До свого дня народження написав вірш: «Перескочить дату із нулем».

Написала доля двічі вісім

В літ моїх життєвий календар,

Хоч не пританцьовую в утісі,

Все ж, втішає цей небесний дар.

Все було: в добрі і горі мешкав,

Чорне й біле слалось полотно.

Не лічу, де більше, а де менше,

Головне, що все-таки було.

Відійшовши від запаморочень,

Йду вперед, хоч з низкою проблем.

І признаюсь вам: я дуже хочу

Перескочить дату із нулем.

— Розкажіть будь-ласка про концерт «Україна — незламна».

— Зазвичай проводив такі концерти до свого дня народження у Національному палаці мистецтв «Україна». Постало питання, а де проводити концерт цього разу. Палац «Україна» розбитий. Ремонтується. Пригадав, що давно працюю в Національному університеті біоресурсів і природокористування України (колишня Українська сільськогосподарська академія) професором кафедри культурології. Для знайомства зі студентами цього вишу я ввів багато знаних у мистецтві людей. Вперше у них побували Дмитро Гнатюк, Анатолій Авдієвський, Анатолій Паламаренко та інші.

Виникла думка, а якщо зробити цей концерт в університеті. Тут дуже пристойна актова зала на 800 місць. Підійшов з цією ідеєю до ректора Станіслава Ніколаєнка. Станіславу Миколайовичу сподобалася моя ідея. Хоча й були побоювання щодо можливої повітряної тривоги. Все ж вирішили спробувати, до того ж в університету є хороше укриття. (На щастя воно не знадобилося).

Університет активно долучився до підготовки концерту. Особливо вдячний кафедрі культурології та її завідувачці, доктору філософських наук Ірині Майданюк (вона ж ведуча концерту).

Приїхали всі артисти, кого я запрошував: Іво Бобул, квартет «Гетьман», «Козацькі забави». З Іспанії — Оксана Білозір, після виступу вона знову поїхала за кордон. Загалом було 13 запрошених гостей, серед яких заслужені і народні артисти України. Запросив і молодих виконавців — зокрема, цікаву дівчину Анну-Марію Миронову, яка співає в Українському національному хорі імені Григорія Верьовки та навчається у Національній музичній академії України. Вірю в її майбутнє.

Напередодні концерту до мене зателефонувала солістка ансамблю «Червоні маки» і сказала, що їхній колектив теж хоче виступити на концерті. Спершу я не планував їх запрошувати. Але коли дізнався, що її чоловік був тяжко поранений під Бахмутом і зараз проходить лікування, то запросив і їх до участі в концерті.

Загалом більшість запрошених — мої вихованці, яким я свого часу допомагав виходити на сцену. А сам концерт, який тривав дві години і сорок хвилин, пройшов на одному подиху.

Звісно, немає того антуражу, що був у Палаці «Україна». Але пройшло все щиро, я б сказав по-домашньому. Моя арт-директор Інна Павленко підготувала відеоверсію, яку виставили на Великдень на YouTube.

— Що можете сказати щодо творчих планів?

— Як вже згадував, хочу видати нову книжку і щоб був хист, аби писати нові пісні. Щодня не можу обійтися без поетичного рядочка.

Хвилює питання щодо співаків, які побігли до Росії. Їм байдуже, що чобіт загарбника топче Україну. Написав про них вірш «Перевертні».

Ну що сказать — ганьба завжди зухвала

Ми знаємо: в гадючнику Москви

Перевертнів вкраїнських є чимало,

Хто почепив орла до голови.

Не називаючи усі словесні хиби,

Сказати хочу про майстрів октав,

Хто, вирощений на вкраїнськім хлібі,

Талант і совість недругу продав.

Ви співом солодили ту країну,

Що отчий край ваш хоче спопелить.

Все нищить і ґвалтує без упину.

Хто поєднавсь з гидотою — сам гидь.

Мені паскудно згадувать ці лиця.

Для виправдання не стачає слів.

Покара не мине тих — сокошиться,

Хто зрадив рід і заповідь батьків.

Ми власні рани правдою загоїм.

Хай озориться гідністю доба

Й напише на знаменах: «Честь Героям!

А зрадникам й перевертням — ганьба!"

Хочу дожити до Перемоги. Побачити хоч краєм ока як стає на ноги Україна. Цим тільки й живу. А ще передаю бійцям на фронт свої книжки й диски з піснями.

Фото Інни ПАВЛЕНКО.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».