По різні сторони барикади

За сюжетом вистави одного разу в Парижі 90-літня Лені Ріфеншталь залізла у квартиру до легендарної Марлен Дітрих. Чи готова кіно-діва повернутися у велике кіно, щоб знятися у геніальної режисерки зі скандальною репутацією? Такі різні і, водночас, такі схожі жінки, котрих доля розкидала по різні сторони барикади, розповідають про шлях до спокути, що лежить через мистецтво.

— Ідея цієї постановки виникла вже під час повномасштабної війни, — згадує режисер-постановник вистави Ігор Матіїв. — Коли почалася війна, я поїхав до своєї мами в Івано-Франківськ. На Західній Україні зустрівся з акторкою нашого театру Іриною Грищенко. Спершу ми займалися волонтерством, а згодом зрозуміли, що маємо робити свою справу. Під час спілкування виникла ідея поставити виставу про Марлен Дітрих, адже Віталій Малахов часто порівнював Ірину з Дітрих. Після цього одразу ж подзвонили актрисі Аллі Сергійко. Вона сказала, що добре знає цей матеріал і давно хотіла його зіграти.

Спершу репетирували онлайн. Вносили свої правки у переклад п’єси, ділилися враженнями, дивилися фільми, читали книжки, присвячені цій темі. А коли в липні повернулися до Києва, то вже безпосередньо почали працювати над виставою «на ногах» .

Знаю цей твір давно, а коли почалася війна, то деякі його акценти зазвучали зовсім по-іншому. Лені Ріфеншталь — одіозна фігура: служила нацизму, знімала пропагандистські фільми. Хоча сама говорила, що ніякою пропагандою не займалася, мовляв її цікавила тільки художня сторона. Але факт лишається фактом, створене нею — це вершина пропаганди.

Автор дещо виправдовує Лені, доводить, що на все треба дивитися з іншого боку. Однак війна чітко розставила всі акценти і вже не треба було питати, про що ми робимо виставу. Мистецтва немає поза політикою і за свої художні висловлювання ти несеш відповідальність.

Спочатку Ірина Грищенко мала у нас грати Марлен Дітрих, а Алла Сергійко — Лені Ріфеншталь. У ході репетицій вирішив поміняти їх місцями. Зрозуміло, що вони це не сприйняли з радістю. Адже ти репетируєш роль, вона стає тобі близькою і раптом тебе міняють.

Під час роботи над виставою занурилися у біографії цих героїнь. Нам це було дуже цікаво, відкрили для себе багато нового. Вирішили використати пісенну творчість Марлен. Після того, як вона перестала зніматися в кіно, багато гастролювала світом з концертами. Вважаю, що її пісні внесли свій внесок в атмосферу вистави і доповнили образ кінодіви. Також на початку вистави глядач може побачити кадри з фільму Ріфеншталь про Олімпійські ігри в Берліні, що дуже перегукуються з сучасною ситуацією.

Довго думали над сценографією, було багато варіантів. Врешті зупинилися на тому, що це буде закинута кіностудія, де перед цим відбувся банкет кіношників. Всі пішли, лишилася одна Марлен, покинута та всіма забута. Ми знаємо, що вона жила у своїй паризькій квартирі і нікого не підпускала до себе. Несподівано до неї вривається Лені Ріфеншталь і цей закинутий павільйон раптом починає оживати. У павільйоні знову почнуть знімати кіно і це надасть йому нове дихання. Але… Власне, про це але і не хочеться тут говорити, адже заради нього ми і робили виставу. Тож приходьте і самі побачите. Костюми героїнь — абсолютна вигадка. Прагнули, аби акторкам було зручно і щоб вбрання підкреслило їхні образи. Отже, не про яку історичну достовірність мова тут не йде.

Ірина та Алла різні актриси, вони абсолютно по різному працюють. А мені довелося бути модератором задавати єдиний напрямок вистави. Зіграли виставу кілька разів у жовтні, потім була велика перерва (робили ремонт у фойє приміщення, де розташовується наша камерна сцена). У цьому спектаклі дуже важливе партнерство, думаю, що з кожним показом він буде набирати.

Готові показати «Марлені» і за межами Києва. Цьому сприятиме і те, що вона дуже компактна, адже вся поміщається в кінокофр. Думаю, гастролі у нас ще попереду. Також сподіваюсь, що в цьому році глядач побачить ще одну мою нову режисерську роботу.

— Ця роль стала моєю першою роботою за час війни, — продовжує виконавиця ролі Лені Ріфеншталь Ірина Грищенко. — Зустрілися з Ігорем Матіївим у березні минулого року на Західній Україні. Я була у Коломиї, Ігор в Івано-Франківську, Алла Сергійко — у Трускавці. Списалися. Всім нам матеріал видався дуже актуальним — пропаганда, служіння ідеології, чи відповідальне мистецтво за все, що відбувається навколо. Зізнаюся, що я сама раніше знімалася у російських серіалах. Але приходить усвідомлення того, що митець має бути відповідальним за своїм слова і свої вчинки. Отож, питання, чи може бути мистецтво поза політикою нині вже звучить риторично.

Чим би ми сьогодні не займалися, у нас зовсім інші відчуття, ніж коли ми це робили до війни. І театр не виняток. Коли влітку відкрився наш театр, спершу я абсолютно не могла грати. Весь час хотілося плакати. Були моменти, коли вже не вірила, що колись зможу вийти на сцену…

Тепер щодо моєї героїні. Під час репетицій постійно говорила, що не можу прийняти цей образ. Згадувалися російські пропагандисти з телебачення з їхніми «чорними ротами». Не можу повністю прийняти Лені й зараз, але намагаюся це робити. Адже я не буду професіоналом, якщо не виправдовуватиму її. Вона має бути органічною, бути щирою, коли говорить: «Я не займалася пропагандою, я хотіла знімати фільми». Настільки можна цьому вірити, нехай вирішує глядач.

Лені Рефіншталь пропагувала нацистську армію, вона її звеличувала, захоплювалася нею, і абсолютно щиро в це вірила. Була закохана у Гітлера і готова робити те, що він говорить і йти за ним. Але, водночас, була дуже талановитою, талановиті й її фільми. У мене складні стосунки з Лені, були моменти, коли я хотіла відмовитися від цієї ролі.

Кожна вистава абсолютно різна. Різна енергетика і, навіть, різні акценти. Коли йду грати будь-яку роль, то завжди думаю, про що я гратиму, що мене сьогодні хвилює. Щоразу це моя особиста історія. Допоки показали виставу лише кілька разів, тому ще важко говорити про її цілісність.

Це моя друга спільна робота і Ігорем Матіївим. У нього багата фантазія. Він ще досить молода людина, але вже встиг зайняти своє місце серед українських режисерів.

Вперше так щільно працюю зі своєю колегою Аллою Сергійко. Зізнаюся, грати виставу лише вдвох дуже складно. Ти весь час на сцені, на тобі велике навантаження. Вистава вимагає повної віддачі. Такою є й вистава «Сойчине крило» за Іваном Франком, в якій граємо разом з Ігорем Волковим.

Зараз працюю з режисером Володимиром Кудлінським над виставою «Комедіанти». А ще нещодавно увелася на роль матері Чіпки у виставі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

— Перші два місяці війни я жила в Трускавці, де в музеї Біласа ми великою компанією з різних куточків України плели сітки для військової техніки, — підсумовує розмову виконавиця ролі Марлен Дітрих, заслужена артистка України Алла Сергійко. — У мене було відчуття, що роблю щось потрібне, і навіть не мала бажання повертатися до Києва, адже наш театр не працював.

Ще в евакуації зв’язалася з Ігорем і Іриною. Спілкувалися між собою online. Він запропонував п’єсу Теа Дорн «Марлені», яка здалася мені дуже на часі. В її основі лежить зустріч, якої ніколи не було, двох великих німкень: актриси Марлен Дітрих, що стала символом антифашизму з головною режисеркою Гітлера Лені Ріфеншталь. Жанр п’єси — «психологічний гротеск», дає можливість дуже серйозну і актуальну нині тему відповідальності художника за висловлювання грати яскраво і непередбачувано.

З Ігорем Матіївим у мене це вже другий експеримент. Я граю у його інтерактивній виставі «Ножиці», де спілкування з глядачем кожного разу підносить цікаві сюрпризи і дає можливість фантазувати та імпровізувати.

А що до кіна: перед війною Сергій Маслобойщиков зняв художній фільм «Яса». Це камерна історія двох жінок, матері і дівчини загиблого хлопця з ретроспективним поглядом на основні події, що сталися в Україні за останні роки і на ситуацію, що призвела до війни. Це робота, під якою я підписуюся.

Фото надані театром.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».