Наталя СУМСЬКА: «Важливо бути щирим у своїй праці, своїй професії»

— Це вже Ваша друга спільна робота з режисером Давидом Петросяном. Першою була вистава «Цар Едіп» за Софоклом у Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Новий режисер, новий колектив. Як Вам працювалося?

— Пропозиція завжди цінна для актора. Нові обрії, нові режисери, нові вистави, нові ролі — це все бажано. Знаю Театр на Подолі і його акторів дуже давно. Власне з засновником цього театру, світлої пам’яті Віталієм Малаховим, були знайомі ще з інституту. Навчаючись на третьому курсі ходила до нього на репетиції. Дуже подобалися його пошуки якихось нових форм. Хоча я вступила на навчання на два роки пізніше від Віталія Юхимовича, але долучилася до його театральної стихії.

Потім акторська доля звела нас у виставах, які просто стали знаковими. Зокрема, «Отелло» Шекспіра, де мій чоловік Анатолій Хостікоєв грав Отелло, а я — Емілію. До цього Анатолій працював у цій виставі в ролі Яго.

Театр на Подолі об’їздив весь світ зі своїми багатьма виставами. Це чудовий колектив, який потребує окремої презентації і спогадів. Про нього можна писати цілі томи. Вони були дуже потужними у плані спілкування зі світом. На мою думку найголовніше, що повинен роботи театральний колектив, це репрезентувати себе за кордоном. Їх знали.

Працювала з Малаховим у виставі «Про мишей і людей». І нарешті «Грек Зорба» — вистава, що вже 12-й сезон йде на сцені Національного театру імені Івана Франка.

Театр на Подолі для мене рідний через його засновника. І пропозиція Давида Петросяна була для мене дуже дорога. Я змогла зануритися у найдревнішу п’єсу одного з перших драматургів, який поклав початок детективам і міцним професійним п’єсам.

Тема твору дуже крихка для сприйняття глядачем. Звідси виник вислів «Едіпів комплекс». Для мене важливо, аби дійство викликало емоції, мало вплив на глядача. І цього вдалося досягти.

Я граю у виставі Йокасту. Поруч зі мною шість молодих акторів, вони дивовижні. Всі мобільні, красиві, в прекрасній акторській формі, володіють професією. Так власне й має бути у справжньому театрі.

Рада була зустрітися з майстрами, корифеями Театру на Подолі: Максимом Максимюком, Сергієм Сипливим, Роман Халаімовим, Олександром Данильченком і мїм основним партнером В’ячеславом Довженкоv, який зіграв у виставі мого сина і чоловіка. Справжнє сузірʼя талановитих українських акторів!

— Коли розпочалася робота над виставою «Візит»?

— Вже після початку повномасштабної війни з Росією. Потім керівництво вирішило спершу пустити іншу виставу, а нашу роботу призупинили. Але це тільки пішло нам на користь. Ми багато чого осмислили за цей час. Вистава набула якихось нових рішень, нових форм, нових потрактувань.

Люди живуть, люди воюють, захищають Батьківщину. Дехто з наших акторів зараз на фронті, у ЗСУ, теробороні. А в мене своя місія — мовою театру вселяти віру, любов і надію в серця глядачів.

— Чи відрізняється робота над виставами сьогодні, порівняно з тим, як це було у мирний час?

— Я б не сказала. Наша професійна праця будується на тих самих засадах, що й завжди. Єдине — це настрій. Актор працює емоціями та настроєм. Люди хвилюються через обстріли. Це накладає певний острах. Але треба нам, акторам, як і всім іншим людям, брати себе в руки і триматися. Адже іншого виходу у нас просто немає. Маємо далі боротися і чинити опір.

— Багатьом глядачам у виставі «Візит» запам’ятався Ваш дует з Олексієм Богдановичем.

— Мені приємно, що у нас з Олексієм вийшов такий тандем любові. Це те, що раніше не прочитувалося у цій п’єсі. А тут наша спільна робота з режисером Давидом Петросяном, оригінальне сценографічне рішення спонукали до легкості. І ми власне, потягли на сцену те кохання, яке є в мільйонів людей. У декого воно триває все життя. Але це рідкість. В когось воно залишається світлою пам’яттю.

У цій виставі порушена філософська ідея спокути тих гріхів, які були поруч з любов’ю. Тут є зрада, відтінок печалі, але, разом з тим, і любові. Вистава вийшла щемливою завдяки тому, що ми взяли саме цю тему, тему кохання, яке не забулося за десятки років. Крім того, що тут є й тема спокути.

У кожного є гріхи. Тому люди й просять у молитві звільнити душу від них. Як говорить моя героїня у фіналі: «Я любила тебе понад усе. Дуже хотіла щастя саме з тобою. І це не давало спокою. Я хочу позбутися цього». Власне вона приїжджає для того, щоб ще раз його побачити, ще раз спокутувати цей гріх.

Дивовижний автор Дюрренматт дає разом з героїнею момент людського вибору для всіх. Це дивовижна штука, яка присутня в п’єсі. Людина здатна на зраду, на будь яке зло. Але мій партнер зізнається… Проте не будемо вдаватися у подробиці. Глядач їх дізнається сам, якщо прийде на виставу.

— Ви людина з багатими життєвим і творчим досвідом, а Давид Петросян молодий режисер. Чи не важко було з ним працювати?

— Талант та здібності митця не залежить від віку. Важливо, щоб ти був щирим у своїй праці, своїй професії. Це дуже важливо для всього колективу, який пристає до роботи над виставою.

Театр живий, бо дійство відбувається на наших очах. Кожна вистава непередбачувана. Вже тому, що є сирени, тривоги. І ми повинні їх долати, перечікувати разом з глядачем. А потім знову вступати в цю сценічну стихію.

Ця роль для мене дорога як і будь-яка інша. За життя вже зіграно багато вистав, ролей. Для кожної потрібен настрій, психологічний стан, мої емоції, здоров’я. Все це я повинна акумулювати для улюблених ролей.

— Не так давно мали досвід роботи ще з одним молодим режисером — Іваном Уривським.

— У поставленій ним виставі «Пер Гюнт» теж порушується цікава тема. Пригадую одного з художніх керівників нашого театру Сергія Данченка, прекрасний пам’ятник якому стоїть біля Камерної сцени, що носить його ім’я. Він хотів приступити до роботи над цією виставою. Але доля розпорядилася так, що саме сьогоднішній молоді судилося реалізувати цей задум. Це їхнє бачення, у них є свій глядач, свої шанувальники, свої оплески.

Мій персонаж — мати головного героя, яка живе у глухому норвезькому селі. Жінка може здатися грубуватою, але насправді вона романтична. «Ми казкою синочку врятувалися», — говорить вона. Ця жінка зробила зі свого сина ідеаліста. Як і кожен молодий чоловік він шукає кохання, шукає пристрасті. Але Пер Гюнт весь час у казці. Він шукає свого особливого кохання і, врешті, знаходить його. На, жаль, як це часто буває у житті, він не оцінив її вірності. Весь час думав, як на це прореагує мама. У виставі є щемлива сцена, коли Пер Гюнт повертається до матері, і вона приймає його таким, який він є.

Кажуть, що треба бути адвокатом свого персонажа і позитивного, і негативного. Хтось говорить, що легше грати першого чи другого. Не буду стверджувати. Тому що кожного разу це відбувається по-новому.

У деяких п’єсах кілька десятків років тому було одне потрактування, а зараз зовсім інше. Інший настрій у людей, інше сприйняття того, що відбувається довкола. І ми граємо по-іншому, розставляємо інші акценти. Приміром, раніше персонаж міг бути зухвалим, хвалькуватим, а через роки він стає нещасним, понівеченим.

— Хотілося б повернутися на кілька десятиліть. Пригадайте будь-ласка якою була Ваша перша спільна вистава з Анатолієм Хостікоєвим.

— Це було під час перших проявів протестів у суспільстві, що отримали назву Революція на граніті. Я була ініціатором, аби долучити до репертуару нашого театру п’єсу «Біла ворона». Сергій Данченко підтримав цю ідею і я «літала» у «Білій вороні» 12 сезонів. Вона принесла мені радість, акторське щастя, виконавську захопленість роллю. Ця вистава дуже подобалася глядачам. Ми возили її за кордон.

Після цього була ціла низка ролей нашого дуету з Анатолієм Георгійовичем. Це велике щастя — знайти партнера, знайти любов. Фактично театр поєднав наші долі.

— Вперше запам’ятав Ваш дует у виставі «Пігмаліон».

— Комедія — це моя пристрасть, як і Анатолія Георгійовича. Він людина настільки талановита, що може грати і великі трагедії, скажімо «Отелло», бути беззахисним у ролі Ленні (вистава «Про мишей і людей») і бути дивакуватим та саркастичним Греком Зорбою в однойменній виставі.

До ювілею актора я видала книжку «Головна роль». Тому, що в нього безліч головних ролей, в яких він ніколи не повторюється, він завжди різний. Намагаюся показати поступ актора у головних ролях.

Серед комедій хотілося б згадати виставу «Моя професія — синьйор з вищого світу», де він свого часу просто вибухнув у ролі Антоніо. Це був 1981 рік. Режисер постановник Оглоблін Володимир Миколайович вимагав від акторів максимальної правди, наголошуючи на тому, що комедію треба грати серйозно, маючи на увазі не комікування, як часто це трапляється на театрі, а відтворення правдивих, парадоксальних життєвих ситуацій. Саме це і намагається зберегти Анатолій Хостікоєв у теперішній виставі, у якій він виступив в якості режисера. У різних складах «Синьйор» йде вже понад сорок років. Це унікальна вистава, яка йде при незмінних аншлагах, і приносить величезне задоволення не одному поколінню глядачів… А я за ці роки переграла у виставі чи не всі жіночі ролі.

Головну роль у виставі сьогодні виконує Назар Задніпровський. Анатолій Георгійович особисто запропонував Назару працювати над персонажем. Таких акторів з комедійним обдаруванням від природи як Назар дуже мало. Людина-фонтан, людина-оркестр, що додає особливої вагомості таланту цього актора.

— А що можете сказати щодо вистави «Грек Зорба»?

— Взяти цю тему Анатолію порадив грузинський письменник Гураб Патріашвілі. Знайти примірник українською мовою твору «Грек Зорба» допомогла однокласниця Хосткоєва, яка працює у Національній науковій бібліотеці імені Володимира Вернадського.

Анатолій разом з Віталієм Малаховим опрацьовували цей текст. Це була перша сценічна версія, яку вони робили разом самостійно. Дуже люблю цю виставу. І не лише свою роль, а й Анатолія в ролі Зорби. Там є і драматизм, і іронія, і гумор. Багато принесено і свого, навіть фрази з життя. Дуже цінно, коли актор вміє імпровізувати.—

А як працювати з Анатолієм Хостікоєвим як з режисером?

— Відверто, щиро, повністю поринаючи в роботу. Власне ми обоє такі і він, і я. Дуже цінуємо свою професію. Напевне це нам віддається сторицею. Всі вистави, де ми граємо, довгожителі. 26 років йшов «Швейк», 20 «Кін ІV», де Анатолій грав Кіна, а я Анну Дембі, по 12 років йшли «Біла ворона» і «Пігмаліон». Вважайте, що це окраса цілої театральної епохи.

— Вже 16 років у театрі з аншлагами йде вистава «Кайдашева сім’я» (режисер Петро Ільченко), де Ви граєте Кайдашиху. У чому полягає секрет популярності цієї постановки?

— Знову ж таки у щирості, правдивості відтворення матеріалу. Власне я долучилася до роботи над сценічною версією. Це була редакція Театру Франка. Художниця Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва) Людмила Нагорна пристала на мою пропозицію зробити реальні, правдиві костюми без якихось аплікацій. Ми занурилися у чарівність правди. Мріяла, щоб мене побачив тато у національній ролі. Одним словом працювала від серця.

Багато чого я привнесла у мізансцени з Мотрею. Намагалася передати народні інтонації з Київщини. Мабуть людям це близьке. Саме правда тягне глядачів до театру на цю виставу. Роки йдуть, але моя Кайдашиха не міняється. Як, власне, і будь-яка свекруха. (Усміхається).

Раніше грала у виставах за українською класикою «Майська ніч», «Різдвяна ніч», «Старим козачим способом» та багатьох інших. Нещодавно у нашому театрі відбулася прем’єра «Конотопської відьми», а раніше я грала у цій виставі Олену.

Українська класика — це колиска нашої нації. Щастя, що вона не зникає, що ми до неї повертаємося.

— Яке місце у Вашій творчості посідає кіно?

— Зараз вже не думаю про зйомки в кіно. Проте, коли друзі й колеги запрошують на прем’єри, то йду, аби їх привітати, подивитися нові стрічки. Нині цілком зосереджена на театрі і щаслива цим. Однак, якщо буде цікава пропозиція, я її розгляну.

— Коли ставлять «Наталку Полтавку», то переважно виходить комедія. А у стрічці, де Ви граєте головну роль, можна побачити ліричну історію.

— Це була постановка без привнесень, без нашарувань, чиста класика. Я дуже рада, що так склалося. У молоді роки використовували мою природність, мою щирість, манеру говорити. Мабуть тому й обрали саме мене. Як жартував режисер: «Цієї стрічки вистачить років на 50, а через 50 буде інша».

На сцені нашого театру теж йде «Наталка Полтавка». Вона також близька до справжності. Постановка лубкового стилю і це мені подобається. Ця вистава користується великим попитом серед глядачів.

— У середині 90-х років набув великої популярності український серіал «Злочин з багатьма невідомими», в якому Ви також виконували одну з ролей.

— Його знімав чудовий, наш український талановитий режисер Олег Бійма. Він створював дві стрічки одночасно за творами Івана Франка (також серіал «Пастка»). Це дві різні кінострічки. Таке у світовій практиці буває дуже рідко. Держава пошанувала і виконавці отримали Національну премію імені Тараса Шевченка.

— Також не можу не згадати фільм останніх років «Чорний ворон».

— Дуже добре, що цей роман Василя Шкляра був екранізований. Мріяла познайомитися з автором. Це сталося на знімальному майданчику. Була щаслива від пропозиції взяти участь у цьому проєкті. Наш кінематограф тільки починає набирати впевненості, вірю, що в нього велике майбутнє.

Моя роль можливо не така велика, як того хотілося. Але вона була помічена і відзначена «Золотою дзиґою». Для мене це стало приємною несподіванкою. Цікаво було працювати з режисером Тарасом Ткаченком та виконавцем головної ролі Тарасом Цимбалюком. Щаслива, що всі ми змогли долучитися до створення цієї картини.

Такий матеріал мав бути обов’язково екранізованим. Фільм має свого глядача. Один з українських батальйонів сьогодні носить назву «Холодний яр». Справу героїв продовжують їхні нащадки через сто років.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Я б побажала нашим людям попри все не втрачати віри і жагу до життя. Триматися попри страшні втрати, які Україна кладе на вівтар виборювання своєї незалежності. Я у захваті від наших громадян, наших воїнів, від дітей, які промовляють ті істини, заради яких ми власне й боремося. Заради цього й воюють наші військові. Схиляю голову перед ними.

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».