Ігор ВОЛКОВ: «Вибудовую свої ролі на контрастах»

— Чи відрізняється робота над виставою під час повномасштабної війни, порівняно з тим, що було раніше?

— Дійсно, війна певним чином впливає. Приміром, люди їдуть на репетиції з лівого берега Дніпра на правий, а тут повітряна тривога і вони не встигають. А все решта на нашу роботу не впливало.

До прем’єри готувалися щодня протягом місяця. Були навіть дві нічні репетиції, бо не встигали. Робота була важкою для всіх без винятку. Режисерка з Литви Андра Каваляускайте задала досить високу планку, ми давно такого не робили. Брав участь у попередній виставі, яку вона ставила у нашому театрі, що називається «Колискова для лисиці». Ми вже тоді відчули її темп, її енергетику. А тут це було помножено на десять, чи може навіть більше. Репетиції відбувалися зранку до вечора, з Андрою і без. Репетирували у репетиційній залі, на вулиці. Хтось танцював, хтось проходив текст. Все було побудовано на постійному рухові вперед. Це була не просто фізкультура, а знаки, що рухають думку, впливають на енергетику, енергію кожної ролі, кожного образу. Все це дуже цікаво.

Режисерка повернула мене на багато років назад, коли я вперше потрапив до театру Віталія Малахова. Я був зачарований версію «Сну літньої ночі», що тоді йшла у Театрі на Подолі. Мене ввели на роль Деметрія і я був щасливий. А зараз Андра повернула мені той стан, ті відчуття, що були більше тридцяти років тому.

—Настільки мені відомо, режисерка спілкується лише англійською та литовською. Чи не було під час репетицій між нею та акторами мовного бар’єру?

— Особисто для мене англійська мова не проблема. Але в нас є люди, які її не розуміють. Коли не було перекладача, то ми перекладали їм самі. Андра вже почала розуміти українську, якщо з нею говорити повільно. А її англійська досить проста і зрозуміла. Звісно, режисерка знає і російську, але принципово нею не спілкується.

— Що можете розповісти про Ваші образи у виставі?

— Мій Тезей — холодний, пихатий, зовні має виглядати як дуже сильна фігура. Але насправді він мало на що спроможний і в цьому полягає його внутрішній конфлікт.

Оберон — наполегливий, жорсткий. Такий він і зовнішньо і внутрішньо. Однак він слабший за королеву фей Титанію, яка весь час його обманює, бере гору, користуючись вадами Оберона.

Зізнаюся, що під час першого прем’єрного показу вистави була суцільна внутрішня паніка (Усміхається). Стояло безліч завдань, потрібно було запам’ятати багато тексту. Було складно. А коли наступного дня вийшли до глядача, то вже з’явилося розуміння, куди мають рухатися мої персонажі. Але попереду ще багато роботи.

Весь час себе потрібно тримати у формі. Без хорошої фізичної форми немає про що говорити, особливо з Андрою. Ти або рухаєш вперед, аби деградуєш. Актор не може стояти на місці.

— Що можете сказати про колег по сцені?

— Іван Завгородній (у виставі Пак, або Робін Паливода) фантастично талановита людина у плані музики і акторства. У нас з ним прекрасні партнерські стосунки.

Колись Віталій Малахов сказав, що кожна вистава це зговір, таїна певної кількості людей. Під час роботи над виставою у нас був не просто зговір, а досить близькі стосунки. Трохи більше місяця ми жили одним життям. Допомагали одне одному як на сцені, так і поза нею. А моральна підтримка колег для актора надзвичайно важлива.

Мені дуже подобається те, що роблять хлопці і дівчата, які грають ельфів. Вони знаходяться у постійному русі. Фантастичний образ хлопчика створив Артем Каратаєв. Це дуже пластична людина.

Дуже красиві і талановиті дівчата Марія Деменко та Олена Свірська, які у різних складах створюють образ Гелени. А незрівнянна Марія Рудковська грає роль королеви фей Титанії.

Ірині Грищенко та Оксані Аніщенковій — виконавицям ролі Егеї, спочатку важко довалися якісь рухи. Але врешті вони впоралися з цим завданням. Справа в тому, що ми більш звикли до традиційного театру, а вистава «Сон літньої ночі» — це сучасний європейський театр. І такий театр мені близький.

— А щодо музики, декорації костюмів?

— Музику писали кілька людей. У нас вистава починається з фойє. Там звучить музика Стаса Мельника до двох сонетів — «Я музика» та «Ти любиш зрячих, я давно сліпий». Мені вона дуже подобається і, як я переконався, більшості наших глядачів також.

У кожного з персонажів існує своя музична тема у виставі. Її створив керівник музичної частини театру Тимур Полянський.

А що стосується створення музичної атмосфери вистави, то цим займалася Андра Каваляускайте. Костюми, сценографію, графіку, хореографію також вона робила сама. Запитав, можливо якість речі можна було б комусь делегувати. На що вона відповіла, що вміє і любить це робити самостійно. До речі у Литві не вчать окремо акторів і режисерів. У них все разом. Також у театральному виші вчать писати п’єси. Як на мене, цікавий досвід.

Мої друзі, які працюють у шоу-бізнесі і ставили великі концерти сказали, що режисерка зробила дуже складну роботу і все вийшло красиво.

Дякую долі, що мене вдалося познайомитися й попрацювати з Андрою. Вона молода дівчина, я значно старший, але з захопленням і радістю навчався в неї багатьом речам. Її наука дає мені запас натхнення і стимул рухатися вперед.

— Давайте змінимо тему нашої розмови. Як для Вас почалася повномасштабна війна з Росією?

— Вранці 24 лютого зателефонував своїм побратимам. Ми зібралися на Позняках, аби визначитися, що робити далі. В усіх нас є військова підготовка, власна зареєстрована зброя. Нас було шестеро мене обрали старшим. У Бортиничах, що під Києвом, влилися до одного з військових підрозділів. Протягом двох місяців контролювали Бориспільський напрямок. Потім, коли небезпека біля Києва минула, мої хлопці, які молодші мене за віком, продовжили воювати у різних підрозділах. На жаль один з них — Борис Осєєв (позивний Укроп), який був снайпером, загинув 25 грудня під Бахмутом.

— Яким було повернення до творчості?

— Було непросто. Наприкінці весни минулого року прийшов до рідного театру. Замислився, а що робити далі? На малій сцені з Іриною Грищенко ми граємо виставу «Сойчине крило» за Іваном Франком. Подзвонив їй, запропонував і далі виконувати цю виставу. У цей час почали повертатися до театру й інші актори.

Коли вперше грали під час війни «Сойчине крило», я постійно задавав собі питання чи можна виходити на сцену під час війни. Виявляється, що можна. Паралельно займаюся вишколом цивільних людей, даю їм навички з піхотної підготовки. Потім приїжджаю до театру у військовій формі, переодягаюся і йду грати. Отож, під час війни маю другу роботу, яка надзвичайно відповідальна.

— Хто вплинув на Ваш вибір акторської професії?

— Напевне моя мама. А почав себе серйозно усвідомлювати у цій професії, коли прийшов у Театр на Подолі до Віталія Малахова. Тут зустрів багато цікавих людей, серед них — Олега Примагенова, який на той час вже на високому рівні володів акторською професією і багато чому мене навчив. Вже тоді зрозумів, що це дуже серйозно і відповідально. Треба мати хорошу фізичну форму, а ще великий багаж — живопис, книги, класична музика. До цього я просто вчився, мені це подобалося, у мене виходило. А справжній актором став вже у театрі.

— Багатьом запам’яталася вистава «Продавець дощу», де Ви грали одну з головних ролей.

— На жаль її вже зняли з репертуару. Досі не розумію чому. Вона нам всім дуже подобалася. Там гарна музика, після кожної сцени хочеться співати. Ми робили цю виставу як мюзикл. Можливо не всі задуми вдалося втілити в життя, але це був величезний досвід роботи з жанром мюзиклу.

— Ви вже згадали про виставу «Сойчине крило». Що можете ще про неї додати?

— Спочатку у виставі Ірина Грищенко працювала з Володимиром Кузнецовим. Це була зовсім інша вистава. За останній рік зіграли її безліч разів. По реакції публіки бачимо, що ця щемлива історія їх зачіпає. І нам з Іриною кожного разу вдається знайти силу й енергію, аби це зіграти.

Не можу сказати, що якась моя роль улюблена. Подобаються всі. А якщо тобі не подобається те, що ти робиш, то виходить якийсь мотлох. Те, що не торкає тебе, не буде торкати й інших.

Зізнаюся, що в негативних ролях можна знайти багато цікавого в плані образу. Але і позитивних персонажів буває грати досить цікаво. Загалом я дуже ціную гумор у трагічних ситуаціях, а в веселих ситуаціях ціную драму і трагедію. Намагаюся вибудовувати свої ролі на контрастах.

Звісно, вкладаю в образи щось своє, адже не можу перевтілюватися настільки, що це буду вже не я. Але намагаюся шукати якісь моменти, які мені не притаманні. Як людина я можу бути нецікавим глядачу, а от мій образ має їх зацікавити. Прагну знайти якийсь непритаманний мені ключ. Це може бути міміка, інтонація чи щось інше.

— Кілька років тому Театрі на Подолі став активно переходити на українську мову. Вам було не складно?

— Особисто мені абсолютно ні. Я значно раніше перейшов на українську — принципово і всюди. Хоча сам з російськомовної сім’ї. Українською розмовляла лише моя бабуся по мамі. Вона мене багато чому навчила.

— Що можете сказати про нового художнього керівника театру Богдана Бенюка?

— Це неймовірний локомотив, який підняв всю цю театральну машину і тягне її за собою. Низький йому за це уклін. Не уявляю, що б було, аби прийшла якась інша людина. Богдан Михайлович — не чужий для нашого театру. Він багато років працював разом з Малаховим, знає, як тут все взаємодіє. Тому, на мій погляд, нам дуже повезло, що саме так все складається.

— Яке місце у Вашому житті і творчості посідає кіно?

— З 2014 року я знявся лише в двох повних метрах українського кіно. Відмовився від участь в багатьох телесеріалах. Навіть україномовних. Вважаю, що серіальність нищить професію. Я бачу це по деяких своїх колегах по сцені. Для мене принципово, щоб робота в кіно була достойною, для когось ні. Всі ми різні люди.

Фільм «Тримай біля серця» знімали без будь-якої допомоги нашого Держкіно. Зате була велика підтримка Вінницької облдержадміністрації. На наше прохання перекривали рух транспорту в обласному центрі, надавали приміщення, ми знімали на полігоні Національної гвардії України. На прем’єру у Києві запросив своїх друзів-військових. Багато хто з них зізнався, що наш фільм їм зайшов більше ніж «Кіборги», які вийшли на кіноекрани незадовго до цього.

Другий фільм «Відлуння» знімав Валерій Шалига. Зараз він працює над стрічкою «Сто тисяч», де головну роль гратиме Богдан Бенюк.

— Також маєте досвід роботи на телебаченні?

— У 1993 році ми прийшли цілою командою на телеканал ТЕТ. Багато чого встигли зробити, були другим за рейтингом українським телевізійним каналом. Мали одну професійну і одну напівпрофесійну камери. І при цьому у нас була 41 програма власного виробництва. Працювали у щорсівському павільйоні Кіностудії імені Олександра Довженка. Я вів програми, був голосом каналу. Потім прийшли інші люди і все змінилося. На жаль…

— А ще займаєтесь дубляжем?

— З великим задоволенням. Знаю як це робити. Займаюся цією справою досить довго. Моя мама була музичним редактором на Українському радіо і я з п’яти років тримав у руках мікрофон, брав участь у радіовиставах.

Дублював Майкла Кітана у фільмі «Людина-павук». А ще брав учать у дублюванні нової серії стрічки «Місія неможлива», українська прем’єра якої відбулася у липні. Моїм голосом говорить персонаж, який постійно бореться з Томом Крузом (прізвище актора на жаль не пам’ятаю). Переважно озвучую так званих поганих хлопців.

— Напевне маєте захоплення?

— Це в’єтнамський стиль боротьби в’єтво дао дай банк. А ще імпульс Голтіса для внутрішнього стану, тіла, свідомості, якісного життя, щоб можна було на повну працювати в театрі і кіно. Мав хобі, пов’язане з військовою темою, а сьогодні це вже не захоплення, а серйозна справа. Думаю, що більшість людей в Україні в душі повинні бути воїнами.

— Маєте якість мрії?

— У молодості хотів зіграти короля Ліра чи ще якусь роль. Зараз вже такого немає. Мені цікава кожна роль, співпраця з різними режисерами. Для мене важливий сам процес творчості. А велике це чи маленька роль практично не має значення.

Я написав п’єсу. На фантасмагорія про культуру, війну, конфлікт цивілізації. Намагаюся витягнути сенси, які актуальні в наш час. Хочу її поставити. Думаю, що восени почну активно втілювати цей задум.

До речі, у Театрі на Подолі я поставив дві вистави. Першу «Вночі» у 2008 році за британською драматургією. Показали її лише кілька разів, бо Євгенія Гладій, яка грала головну роль, виїхала за кордон. Потім була вистава «Старший син».

Сам у своїх виставах не граю, бо не бачу багатьох речей, коли граю на сцені. А режисер має контролювати всі нюанси.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Єдине побажання — щоб війна якомога швидше закінчилася нашою перемогою і ми могли включитися у мирний процес. Щоб нас не відволікали божевільні речі, нав’язані війною. А людям бажаю триматися, не втрачати любові одне до одного. Думаю, що це найважливіше!

Фото надані актором.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».