Ювілей легендарної вистави

Сьогодні «Кайдашева сім’я», її головний сенс звучить дивовижно, суголосно проблемам, які хвилюють кожного українця: як зберегти духовні сили і життєдайність нації, здолати непростий шлях до Милосердя, взаєморозуміння, єднання і Віри, до тих загальнолюдських категорій, що дарують життя, щастя, добробут і Перемогу над нечистю. Ця вистава пронизана граничною національною гідністю, самобутністю, неординарних, яскравих характерних рис, які притаманні українцям. Вона творилася митцями, які на генетичному рівні відчувають сутність і душу нашої нації.

Отже — слово тим, хто стояв у витоків «Кайдашевої сім’ї».

Петро Ільченко, режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України:

«Ідея поставити «Кайдашеву сім’ю» з’явилася у Богдана Ступки, який тоді був художнім керівником нашого театру. Він приніс п’єсу одного з сучасних авторів за цим сюжетом. Спочатку затвердили цей варіант.

Я б назвав ту п’єсу «сучасно стьобовою». Туди вплели Майдан, Камастуру, якісь інші речі. Коли ми взяли цей твір за основу, то це вступило в протиріччя з повістю Нечуя-Левицького. Герої Івана Семеновича не стурбовані сексом, політичними моментами. У класика, з моєї точки зору, головна проблема фальсифікації відносин, фальсифікації розумінь, фальсифікації критеріїв. Приміром, підміною жінкою ролі чоловіка та мамою статусу невісток.

Таке бачення було сприйняте практично всім колективом. Вирішили поєднати нову п’єсу і саму повість Нечуя-Левицького. Але твір Івана Семеновича настільки сильний і гармонійний, що під кінець роботи він повністю витіснив п’єсу цього автора.

Обрали принцип колективної творчості. Я закликав колектив брати участь в інсценізації і він відгукнувся. Велику участь у цьому процесі взяли Наталка Сумська, Петро Панчук і Володимир Коляда. Чимало пропозицій внесли Дмитро Форманчук та Назар Задніпровський. Я все це приводив до певного знаменника, таким чином вийшов дійсно сценічний варіант театру. Це можна назвати творчим сплеском. Ми почали імпровізувати, було багато етюдної роботи. Пошук музики також був колективним. У результаті наша робота повністю перевернулася у класичний бік.

Зробили неокласичний варіант сценографічного рішення. Використали творчість Марії Примаченко, Катерини Білокур, мистецтво примітивізму. Те, що вийшло, іноді називають лубком.

Я завжди ставлю виставу на когось з акторів. «Мартина Борулю» ставив на Володимира Коляду, «Шельменка-денщика» на Анатолій Гнатюка. Не секрет, що «Кайдашева сім’я» ставилася на Наталку Сумську, на її природність, на її народність, на її виражальні можливості характерних речей.

Головний, хто зробив основні порушення, фальсифікації в нашій інсценізації — це Маруся Кайдашиха. Вона підмінила в сім’ї Кайдаша, який згодом втрачає енергію, збивається на манівці, спивається і тоне у ставку. Конфлікти багато в чому виникають саме тому, що вона нацьковує синів на конфлікти з невістками.

У роботі був встановлений принцип на ансамблевість, цілісність роботи на певні виражальні дані виконавців, у даному випадку Наталки Сумської.

Були підібрані різні Кайдаші. Спокійний, вальяжний, до деякої міри інтелігентний Володимир Коляда, який пішов на прем’єру. І смиканий, парадоксальний Петро Панчук. Обидва образи цікаві. І коли присуджували Премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, то вирішили відзначити обох. Хоча зазвичай відзначають лише одного з виконавців.

Вистава йде сімнадцяти сезон. Для постановки це досить серйозний вік. Всі молоді виконавці давно змінилися, до деякої міри змінилася й сама вистава. Коли у виставу вливаються нові актори, то їм дається мало репетицій і вони більше сприймають зовнішній малюнок. Вже менше тієї імпровізаційності, домовленості, що була у першому складі. Але глядач і сьогодні добре сприймає виставу.

Змінилися у нас і виконавиці ролей бабусь. Раніше їхні виконували Зінаїда Цесаренко та Ніна Гіляровська, які відповідали вікові своїх персонажів. І їм практично не треба було грати вік. А зараз ці ролі виконують молоді акторки Ганна Осадча, Наталія Калантай, Анастасія Добриніна, Леся Липчук. Не можна сказати, що вони характерні жінки похилого віку, але вони блискучі характерні актриси. І вони це творчо використовують. Такі зміни відбуваються з кожною виставою, якій більше десяти років.

Але всі ці роки наша постановка залишається популярною завдяки блискучій повісті, яку створив Іван Нечуй-Левицький. А також дивовижному ансамблю. При створенні вистави не було ніякого тиску, ні акторського, ні режисерського. Вона створювалася етюдним порядком, природним, глибоко театральним ключем.

Думаю, що я знайшов ті больові точки, що хвилюють не тільки естетів театрального мистецтва, а й глибинного глядача. Дуже важливо, що вистава хвилює масового глядача. Це напевне тому, що проблема фальсифікату дуже популярна і масова. Може бути фальсифікація води, фальсифікація їжі, фальсифікація повітря, одягу і, звісно ж, відносин, фальсифікація критеріїв, фальсифікація людяності. Мова йде про підміну і людям це болить на всіх рівнях — державному, сімейному, побутовому. Хтось тут знайде сімейні проблеми, інші — проблеми певного часу, або всієї України.

Зал поєднує літнього і молодіжного глядача. Бачу величезну кількість молоді. Напевне для кожного вікового поверху тут є свій комплекс больових точок…

Зараз працюємо над виставою «Житейське море». Це буде бенефісна постановка, п’єсу обрав Володимир Нечепоренко до свого ювілею. Як постановник я виходжу з цієї установки — треба поговорити про конкретний тип.

Володимир Нечепоренко — знаний актор, корифей театру. Багато в чому ми враховуємо його біографічність. При цьому не ототожнюємо Нечепоренка і Барильченка.

Молодіжна тематика, яка є в цій п’єсі, має бути приглушена. Випливає тема відповідальності за театр — коли зраджують театр, торгуються ним, коли стираються грані між власними інтересами і тією високою місією театру, який має йти у маси.

Барильченко плутає свої власні інтереси з місією театру. Виходячи з цього ми шукаємо комплекс больових точок про театр. Ми віддаємо йому своє життя. Але інколи зраджуємо заради грошей, заради рідні, сумнівних задоволень, інших речей, які глибоко індивідуальні.

Про все це йде мова у п’єсі Івана Карпенка-Карого. Це твір його заповіт про збереження тієї справи, якій він віддав все своє життя.

Актори підібрані прекрасні. Крім Володимира Нечепоренка я б відмітив Анатолія Гнатюка, Петра Панчука, Ірину Дворянин, Олену Мамчур. Цікаво працюють Василь Мазур, Володимир Ніколаєнко, Арсен Тимошенко, Сергій Калантай, а ще — Ганна Осадча, Анастасія Добриніна, Валентина Ілляшенко, Лариса Красовська.

Шукаю режисерську форму, але в основі має бути глибока акторська ансамблева вистава. Молоді режисери зараз у більшості використовують провокативну форму. А я, як людина старшого покоління не бігтиму з ними на перегонки. Та в цьому й немає потреби. Глядач любить ту нішу, в якій я працюю. 25-й сезон йде «Шельменко-денщик», 23-й — «Мартин Боруля», 17-й — «Кайдашева сім’я». Чотирнадцять сезонів йшла «Самотня леді».

Скільки б не казали, що такий театр не потрібен, він успішно існуватиме ще пару тисячоліть. Це давньогрецька традиція. Один її напрямок це образна знакова система, другий — глибока акторська розробка.

Прем’єра вистави «Житейське море» запланована на 7 жовтня".

Наталя Сумська, народна артистка України, виконавиця ролі Кайдашихи:

«Вистава створювалася дуже щиро самими нашими акторами. Так склалося, що попередні версії були відкинуті. Ми долучилися до прочитання повісті і з епізодів зіткали сценічний килим. Далі пішла робота зі створення мізансцен, перший і другий акт.

До музичного оформлення долучився гурт «Древо». Ми записували пісні, шукали музичний супровід між сценічними картинами. Його зараз виконує наш оркестр.

Дуже тішуся своєю роллю, вона мені дорога, я цим живу. Тим більше, людям ця вистава до вподоби. Вони приходять на неї не один раз, приводять своїх дітей.

У виставі є такі персонажі як баба Палажка і баба Параска, яких раніше грали Зінаїда Цисаренко (яка вже не з нами) та Ніна Гіляровська. Вони були дуже виразні, самобутні.

Вже є друге покоління виконавців ролей дітей, четверте чи п’яте — онуків. Під час 350-ї вистави, коли на сцені Кайдашиха, Мотря і Мелашка сперечаються за межу, Мелашка виходить на сцену з маленьким хлопчиком, дитині півтора роки. Це сестра актриси Тетяни Кришталь принесла свого племінника Богданчика. Таким чином діти вперше виходять на сцену. Їм це подобається. Приміром, дуже дорожить цією виставою Марійка — донька нашої популярної радіорежисерки та журналістки Наталії Грабченко. Діти нашого освітлювача Ярослава Світненка приходять постійно на виставу як на роботу. Перевдягаються, їх зачісують, вони чекають свого виходу.

У наш два Кайдаші — Володимир Коляда і Петро Панчук. Вистави за їхньою участю відрізняються. Володимир Андрійович — більш степенний, врівноважений, а Петро Фадійович — експресивніший, хоча його Кайдаш у другій дії здається на милість Божу.

Несподівані сирени зупиняють вистави. Намагаємося пристосовуватися, але під час однієї з наших попередніх вистав було аж п’ять таких серед і ми не змогли її дограти. Сподіваємося на Всевишнього, завжди звертаємося до нього, аби нам дограти виставу. Вдячні глядачам. Що разом з нами витримують ці вимушені перерви.

Зараз репетируємо комедію «Люкс для іноземців». Я часто зустрічаюся з військовими. Всі вони висловлюють побажання, що хочуть подивитися комедію, аби поринути у веселе і яскраве дійство та на дві години забути про війну. Ставить виставу Анатолій Хостікоєв. Як і в попередній постановці гратимемо я, Богдан Бенюк і Василь Мазур, а поруч з нами молоді франківці. Прем’єра запланована на 19 жовтня.

Всіх запрошуємо на нову виставу і разом чекаємо на нашу Перемогу".

Петро Панчук, народний артист України, виконавець ролі Кайдаша:

«До вистави багато внесли самі актори. Пригадую, на прем’єрі Кайдаша грав Володимир Коляда. А після першого прем’єрного показу режисер Петро Ільченко приніс мені букет квітів і сказав: «Петре, левова частина роботи над виставою Ваша».

Тепер щодо самої вистави. Пісні, які спершу співали, важко назвати народними, вони нагадували звіти художньої самодіяльності радянських часів. Моя дружина приятелювала з солісткою гурту «Древо» Ганною Охрімчук. Ганна принесла нам пісні, які потім співали на весіллі в Карпа Кайдаша, музичне оформлення отримало народне звучання. Події «Кайдашевої сім’ї» відбуваються на Черкащині. Але я запропонував додати весільний обряд з моєї рідної Волині, який називається «Читати корону», а сам виконую сороміцьку пісню.

Також запропонував, аби у кінці вистави йшов дощ, який би змив усі чвари в родині Кайдашів. Ще однією моєю ідеєю було, що від цього дощу персонажі ховаються під ночвами. Як відомо, Кайдашиха зробила великий внесок у руйнування своєї сім’ї. А тут немов залишилася біля розбитого корита.

У кожній картині будь-якого художника ми бачимо його стиль. Звісно, стиль є і в мене. Намагаюся, аби мій персонаж був не тільки комедійним, а й трагедійним, прагну показати, що в нього всередині.

Дуже драматичний і болісний для мене епізод у виставі, коли син вдарив батька. Я свого батька не бив, але був такий момент, коли я приклав до нього силу — поклав на підлогу, стиснув руки, аби він не міг ворухнутися. Цьому гріху вже сорок з лишком років, а він пече мене й донині. Виходжу на сцену з почуттям провини, почуттям каяття, що я колись зробив у ставленні до свого батька.

Є ще такий момент, я сиджу на авансцені і кажу: «Лавріне, ти хочеш, щоб я і тобі частку відділів як Карпові». Це граю начебто внутрішній розподіл України. А далі кажу: «Ой Лавріне, покарає тебе Господь. Як не тебе, то дітей твоїх». У цей час мій персонаж знаходиться по-середині. За спиною — мої сині, а попереду сидить майже 800 глядачів. І я немов провідник від минулого до теперішнього і до майбутнього. Глядачі в залі, це наче діти й онуки того Лавріна.

Чи змінився мій персонаж за ці роки важко сказати. Думаю, що змінився, адже я теж розвиваюся, не стою на місці. Шістнадцять років тому і зараз намагаюся чути український больовий нерв, пропускаю через себе все, що відбувається в Україні. Змінюється ситуація в державі і світі, а я й далі прагну шукати ті збудники, які діють енергію для гри".

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».