Зірка на ім’я Квітка

— Минулого театрального сезону ми з головою режисеркою Маріамною Капітулою ставили виставу «Мій бідний фюрер» — чорну комедію-кабаре з шаленою музикою легендарного Дмитра Доброго-Вечора (гурт Вій), та з акторами Мишком Романовим, Ольгою Оноприюк, Арленом Юсуповим і Віктором Вернером, виставу спрямовану проти диктатури та диктаторів в стилі брехтовської їронії, а навіть сатири, абсолютно протилежного настрою, забарвлення, характеру ніж сьогоднішня прем’єра, — згадує Володимир Петранюк. — В цей саме час одна з провідних акторок нашого театру Анна Коваленко у тій виставі занята не була і я вирішив створити з нею сценічну поему на геть іншу тему. Давно мені думалося, що вже час звернутися до життя і зірки богині української пісні Квітки Цісик. Тим більше, Аня добре співає і цей образ підходить для неї стовідсотково. Вона вразлива, чутлива дівчина з душею, яка як барометр реагує на всі найменші рухи людського єства, на те, що відбувається навколо.

На моє прохання завідувачка літературно-драматичною частиною нашого театру Юлія Лагур-Дамберг накопала біографічний матеріал про Квітку, за що я їй дуже вдячний. На основі цього матеріалу і написав свій твір. А Дмитру Сторчоусу, який багато років працює в театрі «Дзеркало», знає і відчуває стилістику нашого театру, доручив цю роботу як режисерові. Вони з Анею люди, які творчо близькі, реалізували мою п’єсу на театральному коні.

Особисто я познайомився з творчістю Квітки Цісик під час Помаранчевої революції. Біля головпоштамту, що на Майдані Незалежності, продавали диски з її піснями. Вони стали для мене одкровенням. Ці диски приїхала з-за кордону, а я їх знову повіз за кордон до Польщі, де ще тоді працював мій театр.

Це було відкриття своєї власної таємниці. Речі, які ми чули з дитинства, в її виконанні звучать абсолютно по-новому. Вони ніби відкривають другий поверх. Це як діти, що бавляться в домі, коли немає батьків. Раптом відчиняють ляду, залізають на горище і бачать там цілий стос різних речей — сімейних реліквій. Знаходять патефони, платівки, газети з минулого, альбоми з пожовклими світлинами. І цей світ, прикритий курявою часу, відкриває неймовірні таємниці, про які ми здогадувалися, але не бачили й не чули.

Квітка Цісик — справжня героїня України. Вона понесла нашу національну ідею у світ. Мало того, переконала все своє оточення у важливості того, що сама робить. Творчість Квітки — це молитва. Поки ми своїми скромними стараннями займалися у дозволених рамках при Радянському Союзі українським фольклором, Квітка влаштувала з цього вибух на весь світ.

У наш складний, трагічний час, ми шукаємо підвалин, на які спиратися. Щастя людини можливе навіть у найтрагічніші моменти її життя, якщо вона вірить. Тому, що віра дає перспективу існування світу і людства незалежно від усіх тих перепитій, часто трагічних і болісних. Має бути віра в те, що виростуть наші діти. Вони збудують світлий храм з назвою Україна. Це буде щасливе суспільство, яке існує у своїй мові, своїй вірі, на своїй, даній Господом Богом землі. А голос Квітки Цісик є голосом Надії, Любові і Віри!

Велике щастя, коли є такий колектив, якому ти можеш довірити свій новий твір, а нове — це завжди найдорожче. І повірити своїм колегам своїм вихованцям, що вони це зроблять. Вони практично ставили виставу самі, своїми зусиллями. Я тільки іноді підлягав з-за лаштунків за їх пошуками. І радів.

Не буду приховувати, що задоволений виставою «Я — квітка». Бачу її не тільки такою, якою вона є зараз, а й такою, якою має бути в кінцевому результаті. Вистава продовжує розбудовуватися після прем’єри, набуває нових рис, нових якостей, нових щаблів. Незримо на виставі працює команда Театру, яка забезпечувала звук (Артем Бєлоконєв), світло (Юлія Лагур -Дамберг), декорації (Сергій Дзей). І тоді виникає Диво. Над сценою злітає сама бозька птаха — Квітка! Актриса Анна Коваленко перевтілюється в образ Героїні і ми вже не знаємо де закінчується Аня, а де починається Квітка! Один глядач мене наївно запитав: «А актриса співає під фонограму Цісик?». «Ні, — відповідаю, — це співає наша Анна Коваленко!»

Зараз з Маріамною Капітулою і усім творчим складом робимо новорічну казочку «Різдвяна подорож на Чумацький шлях» мого авторства про те, як українці нищать на своїй землі Морок, який хотів опанувати Україну. Це ніби взято з сьогоднішнього дня. Діти долають Морок у казці. Україна переможе в реальності. Для цього робимо наші вистави. А в наступному році плануємо нову виставу для дорослого глядача. Яку? Поки що це таємниця. Можу тільки повідати, що то буде сучасне прочитання української класики.

— Першою моєю режисерською роботою в Театрі «Дзеркало» була вистава «Сон», Тараса Шевченка, до одного з днів народження Кобзаря, — продовжує Дмитро Сторчоус. — Було це десять років тому. Тоді вийшла велика вистава про Майдан, яку назвали «Сон Кобзаря». Також ставив виставу про Івана Мазепу та дитячу казку «Котигорошко».

Володимир Петранюк написав п’єсу про Квітку Цісик і запропонував нам з Анною Коваленко зробити з неї виставу. Робили її поволі, щодня привносили щось нове. Володимир Іванович дав нам повному свободу і ми втілили на сцені своє бачення цього твору. Щодня народжувалися нові ідеї. Зізнаюся, що ми дещо поспішали з роботою, адже прагнули показати прем’єру на відкриття 36-го сезону нашого театру. Будемо й далі працювати над виставою.

У країні йде війна. Нам треба боронити Україну, українців. Того, хто спить, треба пробудити. На жаль, таких ще багато. Їм треба відкрити очі. Людина живучі в Америці, жила Україною. То ж сьогодні ми, живучі в Україні, де йде війна, повинні прославляти українську ідею, український дух.

Про Квітку Цісик в Україні вже поставили чимало вистав. У більшості постановок намагалися повністю відтворити образ співачки. У нас було інше завдання. На початку вистави Анна виходить на сцену і розповідає про Квітку. Потім говорить важливі слова: «Коли я слухаю цю українську пісню, коли я слухаю цю людину, то ніби стаю нею». Тут дуже важливе слово «Ніби». Ми не намагалися робити копії Квітки.

Була проблема з акцентом. Тут важливо було не перегнути палиці і, водночас, не применшити його значення. Як це нам вдалося, висновок зробить глядач.

Героїня кілька разів перевдягається. Спершу — це красивий одяг актриси, яка потім ніби стає Квіткою Цісик. Далі бачимо її такою, якою запам’ятали на відео, намагалися відтворити американський стиль одягу. Потім вона перевдягається у вишиванку, згадує, що Україна була її домом, хоча сама там бувала лише один раз. Після цього одягає на себе білу пелену і ніби стає Богородицею. А паралельно показуємо по відео історію України від Майдану до сьогодення. По боках поставили крила. Вони ніби доповнюють настрій Квітки. Даємо їх різними кольорами під кожну пісню.

Хочемо додати до вистави одну картину про особисте життя співачки. І пісню «Коханий», це весела пісня, яка трішечки підніме настрій глядачам.

Намагаюся робити вистави так, щоб вони чіпляли душу й серце глядача. Бо коли людини виходить з вистави «пустою», то такий театр, на моє переконання не потрібен.

— Моє знайомство з Квіткою Цісик почалося ще в дитинстві, — зізнається Анна Коваленко. — Я ще не знала, хто це, але пісні в її виконанні запам’яталися відтоді. Вже під час роботи над виставою дала собі відповідь на питання, чому так подобаються ці пісні — тому, що я їх слухала з дитячих років. Потім усвідомила, що ці пісні вчать хто ти, звідки, яке твоє коріння. Багато чому завдяки цим пісням я стала такою, якою є сьогодні.

Для мене важливо, що пісні Квітки Цісик — це в першу чергу не вокал, а душа. Хочу, щоб в людини, яка слухає ці пісні, прокинулися якісь приємні спогади.

Коли мені запропонували цю роль, я стрибала від щастя (сміється). Насправді це була моя мрія. «Я — Квітка» — моя перша моновистава. Дуже відповідальна робота і, водночас, подарунок долі. Якщо у колективній виставі ти можеш заховатися за чиєсь плече, хтось тебе підстрахує, то тут ти сам відповідаєш за себе. Ти танцюєш, співаєш, говориш. Треба постійно тримати темпоритм, передавати глядачеві всі свої емоції. Це надто складно, але воно того варте.

Пісенний матеріал опановувала сама. Свого часу навчалася у музичному училищі імені Глієра в Тетяни Русової. Під час роботи над виставою згадувала наші уроки. Найскладніше було спіймати акцент Квітки. Найбільше працювала над тим, аби він був максимально схожим, але водночас, не був копією.

Знайшла багато схожого між Квіткою Цісик і собою. Так само як і Квітка я буду до останнього добиватися свого, дуже люблю українську пісню. В дитинстві мене не вважали сучасною, бо я слухала саме таку музику.

У Дмитра Сторчоуса дуже тонке відчуття. Він знає, що хоче. У нас були творчі репетиції. Дмитро описував, що він хоче і ми йшли покартинно.

Буду й далі працювати над цим образом. Як відомо, немає межі досконалості. Багато чого хочеться доповнити, зокрема, відкрити особисте життя Квітки Цісик. Шукаємо матеріали. Вже знайшли унікальні фотографії її весілля, інтерв’ю, де вона розповідає про свого першого чоловіка. Прагнемо по новому відкрити її й осмислити. Хочеться, щоб ця зірка й надалі освітлювала наш шлях.

— Театр Української традиції Дзеркало розпочав свій 36 сезон, — завершує розмову художній керівник-директор, заслужений діяч мистецтв України Володимир Петранюк, — всі зусилля колективу спрямовані на втілення ідеї — «Бог та Україна понад усе!»

Слава Україні! Героям Слава!

Фото з соціальних мереж

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти»