Втеча від реальності

Про постановку ми попросили розповісти режисерку Олену Щурську:

«Олбі драматург, який писав п’єси абсурду. А наша реальність також доволі абсурдна. Тому цей жанр дуже вдало потрапляє в наш час, переосмислює різні категорії. До того ж у творах цього драматурга не повний абсурд. П’єса ґрунтується на психологічній правді, просто ця правда дуже схована і ситуація зашифрована та доведена до краю.

Знаю цей твір досить давно, мала намір його поставити ще у 2019 році в іншому театрі. Вже тоді хотіла, щоб головну роль виконувала Наталія Доля. Мені хотілося, щоб вона зіграла щось зовсім із нею не схоже, чого вона досі не робила, не грала. А роль Марти саме така. Однак тоді не склалося. Зараз запропонувала до постановки цей твір Генеральному директору-художньому керівнику Театру Лесі Українки Кирилу Кашлікову. Він трохи подумав і врешті погодився, бо Кирило Григорович відкритий до експерименту, а ризик благородна річ.

Починала працювати над виставою ще у березні. Але паралельно ставила «Жінку в Берліні» у Малому драматичному театрі. Отож могла працювати у Театрі Лесі Українки лише по понеділкам. Від початку текст Олбі був цензурований, так званим комітетом моралі і всі теми сексу, вся абсентна лексика були скорочені. Ми це повернули і проаналізували, зібрали до купи. Мені було цікаво, акторам також. Разом шукали природу існування цього автора.

З виконавицею ролі Марти Наталією Долею знайомі вже давно. У 2016 році у Київському національному академічному Молодому театрі мали спільний проєкт «Sekondlav». Грали виставу досить довго. Думаю, що багато режисерів мріють попрацювати з такою акторкою як Наталія Доля. Вона дуже об’ємна, харизматична, а найголовніше — ця людина завжди в пошуку.

Її чоловіка Джорджа грає мій чоловік у реальному житті В’ячеслав Ніколенко. Вперше разом з ним працювала ще під час мого навчання на режисурі над п’єсою «Амадеус», де він грав Моцарта. У мене є відчуття, що Джорджа часто помилково сприймають як надійного, земного чоловіка. А він же автор ілюзій. Крім створення ілюзій, як на мене, у Джорджа є головне — зашифрувати страшну правду у вигадку, в ілюзію, щоб забути де правда, а де вигадка.

Всі наші персонажі — це взагалі своєрідний парад потвор, хоча до фіналу вони вилюднюють, тверезіють, позбавляються ілюзій. Це головна історія, яку ми хотіли побудувати.

Друга пара на сцені Катерина Мелешко або Влада Коровай (Гані) та Ілля Ісаєнко або Владислав Мелешко (Нік). Робота з акторами це, перш за все, довіра. Ми щось разом винаходили, зріднювалися. Атмосфера жорстоких ігор персонажів, це своєрідна темрява, через яку нам дуже важко було пройти. Але ми пройшли і вижили. І зараз вже просто смішно згадувати про якісь ситуації. Були навіть кумедні випадки. Бо роль для молодої пари, для Катерини та Владислава Мелешків це як подарунок на честь створення їхньої сім’ї. Але історія їхньої пари абсолютно протилежна.

Чому ми перенесли події п’єси у майбутнє? П’єса була написана 1962 року. Головною темою є втеча від безсенсовості в ілюзію. Що нам ця втеча подарує в майбутньому? Ми стали комбінувати, що буде через 100 років після 1962 року. Було цікаво розгорнути головну тему — проживання людини в ілюзії від реальності. Чим далі, тим ця тема буде ще актуальнішою. А вже у 2062 році, коли відбуваються події нашої вистави, ми можемо стати своєрідною голограмою, можемо втратити самі себе як реальність, перетворитися на чиюсь гру, чиюсь симуляцію. Робимо це, аби спробувати випередити час.

Вже вдруге маю прекрасну можливість попрацювати разом Пилипом Ніродом (сценографія і костюми). Перед цим була спільна робота у виставі «Ін'єкція безсмертя» за Карелом Чапеком у Молодому театрі. Мені дуже подобаються погляд і рішення Пилипа у такому конструктивному, доволі мінімалістичному і при цьому унікальному баченні, уміння докопуватися до суті, до атмосфери. Він бачить все у світловому вирішенні, а для мене сучасний театр — це театр, де освітлення вирішує більшість рішень. Я йому запропонувала і він відразу ж схопився за цю історію. Пилип з династії художників, продовжує справу свого батька та діда.

Вистава починає своє життя з глядачем, з його реакцією, диханням. Тому кожного разу це абсолютно інша вистава. Вона для доволі широкої аудиторії чи то молодь або старше покоління що відчувають гумор і не лінуються думати. Своєрідний інтелектуальний ребус. Ми втягуємо глядача у гру. Але крім того це спосіб поговорити на серйозні теми через гумор. Ця історія має магніт, вона потрапляє в людей. Це чутно по диханню глядацької зали. Ще раз повторюся, що це моя давня мрія поставити цю виставу.

Зараз беру участь у відновленні вистави «Ін'єкція безсмертя» в Молодому театрі. Ще над одним проєктом працюю разом зі своїми студентами в Арт-центрі Івана Козловського Національної оперети України. Робоча назва — «Чим я лякаю людей?» Працюємо за принципом документального театру, підіймаємо тему дискримінації".

Фото з сайту театру.