Борис Чуприна: «Українська драматургія сьогодні активно розвивається»

Напевне багатьох цікавило питання: що ж буде, якщо випадково залишитися в театрі десь під Новий рік? Саме це з’ясовують герої вистави, трійко блогерів, що спокусилися на можливість познімати шалених сториз для своїх інстаграмів та тіктоків, і пробралися на сцену Київського академічного театру ляльок після закриття. А що, як казки виявляться правдою, а що, як без глядачів вони живуть своїм життям? І що буде, якщо маленьких порушників затягне у казковий вир? А буде пригода! Квести, загадки, випробування, які доведеться подолати героям, аби врятуватися…

Поставив виставу народний артист України Борис Чуприна, який більше тридцяти років працює головним режисером Херсонського обласного театру ляльок. Сьогодні Борис Володимирович — наш гість.

— Як доля звела Вас з Київським академічним театром ляльок?

— Після початку повномасштабного вторгнення робота у Херсонському обласному театрі ляльок, якому я віддав понад три десятиліття свого життя, на жаль припинилася. Наші актори роз’їхалися по всій Україні, кілька з них зараз працюють у столичному театрі ляльок. Я теж опинився у Києві серед колег лялькарів. Спільно з керівництвом Київського академічного театру ляльок виникла ідея поставити нову новорічну виставу, так би мовити, попурі з відомих казок.

Обрали уривки з трьох попередніх постановок — «Ніч перед Різдвом», «Аладдін» та «Карлик ніс». Спілкувалися з художником, зав постановочною частиною. Знайшли багато чого цікавого.

Зізнаюся, що репетиційний процес відбувався непросто. На той час, коли все це починалося, я був вільним митцем, якщо можна так мене назвати. А коли безпосередньо розпочався репетиційний процес, я вже мав роботу — почав працювати у Київській муніципальній академії естрадно-циркового мистецтва. У мене був певний графік роботи. Театр мав під мене підлаштовуватися і допрацьовувати окремі картини самостійно. Загалом це була колегіальна робота. Часу було обмаль, а я міг приходити лише по три рази на тиждень по кілька годин. Театр пішов мені на зустріч, за що надзвичайно вдячний всьому колективу.

— Напевне Ви намагалися провести у виставі головну думку?

— Вистава має назву «Блогері в театрі». Так, можна все знімати навкруги. Але не можна цього робити ризикуючи своїм життям, або життям своїх близьких, загалом життям всіх людей, які знаходяться поруч. Ми знаємо, що сьогодні блогери, аби знайти якийсь стрім, ладні залізти будь-куди.

Такий меседж був з нашого боку. Але з’явився він не відразу, а з’являвся поступово, коли почали працювати над виставою. У театральній трупі є різні актори за віком — старше і молодше покоління. Молодь почала підказувати, що є такі проблеми сьогоднішніх блогерів. Разом ми вийшли на таку думку — блогерство може бути, але не можна забувати, що поряд з нами дорогі нам люди і ми самі не маємо ризикувати своїм життям заради якогось коротенького фільму.

Ролі двох блогерок виконують Юлія Ступка та Анастасія Ворона. А їхнього партнера у різних складах три хлопці — Вадим Доценко, Денис Варяниця і Даниїл Лиманюк. Всі, на мій погляд, працюють дуже добре. Загалом колектив театру дуже класний, творчий, дружний. Вже тридцять п’ять років працюю з різними ляльковими театрами в Україні та за кордоном. Важливо, щоб були гарні стосунки між самими акторами, між акторами та адміністрацією, між акторами та цехами театру. І не просто взаєморозуміння, а дружні стосунки. Тоді це здоровий партнерський колектив. Саме такий колектив я побачив у цьому театрі. Дехто тут працює вже дуже давно, а є й такі, що лише в цьому сезоні прийшли працювати до театру. Тут нормальна творча атмосфера. Кожен, починаючи від вахтера і закінчуючи директором театру роблять все для того, щоб нова людина добре себе почувала у цьому колективі. І це класно!

— Що можете сказати про автора сценографічного рішення?

— Микола Іванович Данько — мій улюблений художник театру ляльок. Знав давно його роботи. Для мене було честю познайомитися з ним особисто, а ще більша честь працювати разом. Це творча людина, талановита людина, це художник з великої літери. Він, як і будь-яка творча людина, як то режисер, балетмейстер, актор постійно живе у своїх ідеях, весь час щось придумує, над чимось працює. Коли заходиш до його кабінету, то бачиш купу ескізів, купу проб. У такої людини не буває пауз, він постійно перебуває в творчому пошуку.

Коли ми почали спілкуватися, він запропонував мені три назви вистав, над якими хотів би працювати у майбутньому, над якими думав. Якщо бути точним, то це навіть не самі вистави, а теми до них. Всі ляльки, сценографія та реквізит до нашої вистави — це робота Миколи Данька. І робота дуже класна. Ще не бачив жодної вистави, над якою працював Микола Іванович як художник, де б міг виникнути сумнів, що це вистава майстра.

— Напевне не випадково наприкінці вистави можна побачити інтерактив?

— Це не випадковість, а закономірність, що кожна новорічна вистава переходить в інтермедію, де дітки мають грати. Це вже традиція для всіх театрів ляльок. Після Нового року ця вистава теж буде в репертуарі. Ми її трішечки переробимо. Залишиться інтерактив всередині вистави, а в кінці інтермедії звісно вже не буде. Вистава житиме у загальному репертуарі театру.

— Чи хотіли б Ви ще щось поставити у цьому театрі?

— Звісно, я цього дуже хочу. Це чудовий театр, чудова трупа, тут працюють прекрасні люди. Але поки що це тільки мрії, бо я не має творчої пропозиції. До того ж плани в театрі роблять приблизно на рік. А далі будемо дивитися, що відбуватиметься у нашому житті. Сподіваюся, що наша творча співпраця матиме продовження.

— Ваш батько відомий художник та мистецтвознавець Володимир Чуприна. Очевидно він мав вплив на вибір Вашої професії?

— І так, і ні. Батько хотів, аби я став мистецтвознавцем. З дев’ятого класу я серйозно вивчав історію мистецтва. Потім це мені дуже допомогло у житті. Але склалося так, що коли приїхав до Києва подавати документи до вступу, то мав зробити вибір — пов’язати своє життя з теорією мистецтва чи зі сценою. Я категорична сказав, що хочу саме до театру. На що батько відповів: «Якщо це твоє рішення, то нехай так і буде». Я подав документи до Київського інституту культури (зараз Національний університет культури та мистецтв). Потрапив до прекрасного викладача Олександра Клековкіна. Потім мене навчала Нінель Биченко. Загалом мені дуже повезло з педагогами.

З мистецтвом театру ляльок мене познайомили, під час дворічного стажування, Сергій Єфремов, та Елеонора Смирнова, яких вже немає серед нас. Дуже вдячний за ту школу, що вони мені дали. Я повернувся до рідного Херсона і працював там допоки нас не накрила війна.

— Напевне добре запам’яталася перша режисерська робота?

— Спершу був асистентом у режисерів. А коли мені дали можливість самому поставити виставу, то першою була «Снігова королева». П’єса називалася «Казка про Кая та Герду» авторки Наталії Ланге.

Цікавий факт. У той час відправляли театральних критиків до обласних театрів, аби вони давали своє резюме щодо рівня цих театрів. Кілька критиків завітало і до Херсона. Серед них був Сергій Васильєв. Вони передивилися чотири чи п’ять вистав. Останньою була моя постановка на яку ніхто не ставив. Сергій Геннадійович дуже високо тоді оцінив саме мою режисерську роботу. Можна сказати, що він врятував мене в професії, за що йому надзвичайно вдячний.

Пам’ятаю всі свої вистави. Особливо дорога мені «Легенда про отамана Сірка». Дуже подобається ця історична постать і легенди про неї. Хоча матеріалу було обмаль, але я вирішив, що це саме та людина, яка заслуговує, аби зробити про неї цікаву, повчальну, патріотичну виставу. Це було ще до 2014 року, коли не так часто згадували про патріотизм.

Потім я написав п’єсу «Козак Мамай», а Дмитро Драпіковський поставив за нею виставу. Вважаю, що постановка вийшла дуже вдалою.

А ще була вистава «Ніч перед Різдвом» за творами Миколи Гоголя у перекладі Максима Рильського. Вважаю, що це один з найкращих українських перекладів творчої спадщини Миколи Васильовича. Це була одна з крайніх вистава, яку ми встигли поставити в Херсонському обласному театрі ляльок.

Прийшли рашисти, які сказали, що тут буде новий театр, почали все по своєму перероблювати. Вже після того як місто звільнили, один снаряд потрапив у дах над сценою театру, інший — у роздягальню. Але в Херсоні залишилися працівники, які роблять все можливе щоб врятувати нашу будівлю. Сьогодні частина нашої трупи на чолі з директором-художнім керівником Віктором Гаврилюком, працює під дахом Коломийського театру драми ім. Озаркевича. До нас прийшла молодь вже під час війни і наполегливо працює у репертуарі, гастролює по всій Україні.

— Крім дитячих ставили вистави й для дорослих?

— Не розумію такої диференціації. Звісно є вистави 18+. Але скажіть мені — вистава «Маленький принц» для дорослих чи для дітей? Вважаю, що це вистава для сімейного перегляду. Там зможуть знайти для себе щось цікаве як дорослі, так і діти. З приводу цієї постановки батьки спілкуватимуться з діточками, щось їм розповідатимуть.

Або «Аліса в країні чудес». Тут є філософія, яка цікава дорослому глядачеві. А діти дорослішатимуть і ця вистава допомагатиме їм виходити на новий рівень.

— Чи змінився український театр за останні тридцять років?

— Так, звісно, змінився. Можна сказати, що є дві форми змін. З одного боку економічний момент. Популярними стали вистави на двох, трьох чи чотирьох акторів. Це економно, а ще це мобільно. З такою виставою можна їздити по містах і селах.

І, звичайно ж, український репертуар. Починаючи з 2014 року з афіш зникли п’єси, що були написані російськими драматургами. Крім українських сьогодні у великій кількості представлені й європейські п’єси.

Українська драматургія активно розвивається. У нас в країні проводяться конкурси, громадські читання, з’являється багато нових авторів. Але допоки твори молодих драматургів не так часто представлені в репертуарах як драматичних, так і лялькових театрів. Мусимо активніше пропагувати їхню творчість. Сьогодні вже немає централізованої розсилки п’єс і режисери мають шукати твори для постановок на сторінках мережі Інтернет, або спілкуватися з авторами безпосередньо.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Дуже сподіваюся, що це жахіття закінчиться у новому році, Україна має перемогти. Кожен зможе повернутися до своєї роботи. Хтось знову працюватиме у рідних театрах, а хтось починатиме щось нове. Але цього не потрібно боятися, адже початок це завжди життя, кожного дня ми починаємо свою долю по-новому. Після війни мусимо почати знов кожен з себе, почати по-новому. Далі, дай Боже, щоб наш театр розвивався, щоб наша країна розвивалася. Щоб Україна стала авторитетною у світі не лише у світлі спротиву російській агресії, а й завдяки своїй економіці та культурі.