Без любові все гріх

П’єса їзраїльського драматурга в українському перекладі емігранта з Києва, сатирика Мар’яна Бєлєнького про щось вічне й українсько-єврейське специфічне. Мудрість тут подана легко, мелодія душі запальна, а творці знані. Причетні до створення вистави митці вірять, що глядачам буде добре з ними. Отож, їм слово.

Олексій Кужельний, режисер-постановник, народний артист України:

«Все почалося з того, що журнал «Всесвіт» видрукував п’єси Ханона Левіна у перекладі Мар’яна Бєлєнького. Свого часу Мар’ян був дуже популярним у Києві. Він збирав повні зали в театрі «Сузір'я» на свої гумористичні вечірки. Ми зробили в нашому театрі презентацію журналу «Всесвіт», в якому були надруковані п’єси. Посольство Ізраїлю в Україні виявило зацікавленість і мені запропонували поставити одну з цих п’єс.

Щоправда спершу мені пропонували поставити інший твір, але я зумів переконати співробітників посольства у доцільності ставити саме цю п’єсу. У ній досить незвична, але не декларативна мудрість. Ця мудрість доволі м’яка, ненав’язлива. Сама п’єса нагадує байку або анекдот. Врешті ми знайшли відповідну історію, в яку вміщується вся ця п’єса.

Згадується одна відома притча: Молодий чоловік приходить до ребе і питає: «Секс без любові це гріх?» На що той відповідає: «Та що прискіпалися до того сексу. Без любові все гріх!» Ось про це і п’єса. Можна навигадувати все, що завгодно, зреалізувати все, що нафантазував. Але без любові не буде дружби, професійності, щастя. Без любові не буде життя. Тема самотності є мотивацією поведінки героїв. Але сама п’єса все ж не розмірковує про самотність як таку, а як від цієї самотності спробувати втекти.

Процес створення вистави був непростим. На роль одного з персонажів пробували трьох акторів, поки врешті не зупинилися на Володимирі Ніколаєнку. Перед самою прем’єрою захворіла актриса Анастасія Добриніна. Весь час траплялося щось дивне. Але, врешті-решт, ми хвала Богові, вийшли на результат. Звичайно, він ще початковий, будемо й далі працювати. Вистава дозріватиме на глядачеві. Проте ми щасливі, що це сталося. Є хороший фундамент для того, аби вистава росла і була цікавою для глядача.

Якщо ви запрошуєте артиста на роль, то вона стає іменною. Її не можна зіграти без власної біографії. Лев Сомов наступною виставою відзначатиме свій ювілей — 60 років. Це доволі серйозний момент у житті кожного чоловіка. Він дуже важливий ще й тому, що суголосний життєвій драмі його персонажу. Чи вже час підбивати підсумку, чи може варто спробувати чогось досягти.

Мені було важливо, що Лев Сомов на початку творчої кар’єри використав музичний талант — грав в оркестрі віолончелістів. Хотів, щоб саме віолончель наштовхнула глядачів на якісь асоціації. А Володимир Ніколаєнко у нас тут в ролі мудрого блазня, арлекіна.

Артистка Театру Франка Анастасія Добриніна для мене дуже дорога дитина. Колись зовсім маленькою я носив її на руках. Вона онучка Наталії Михайлівни Ужвій та Євгена Порфировича Пономаренка. Коли вона подорослішала і навчалася в театральному інституті, я теж слідкував за її успіхами. А зараз видалася роль, яка, як мені здається, дає їй можливість висловитися на цьому етапі її акторського та жіночого існування. Це якийсь етап для людини, яка додає до персонажу власну історію.

Мені дуже хотілося зробити багатошарову історію. Вистава починається з того, що ніби настроюється оркестр. На першому плані стоять пюпітри і на них шматочки льоду. За ними дитячі фотографії кожного з персонажів. Цей лід потроху тане, а для героїв важливо, щоб розтанув лід душі. Аби вони могли повернутися до дитинства, до правдивості і абсолютної природності існування, коли людина не скільки замислюється, стільки довіряє власній неповторності.

Наприкінці вистави крига тане. А те, що залишається намагаються розтопити вогнем. І в цей момент Лев Сомов повертається до свого другого «я». Він грає на віолончелі ту мелодію, яка йому особливо важлива і близька.

Це основна історія. Також ми зробили зі станків довгі, на стільки це можливо сходи, шо йдуть у глиб сцени. По ним ми підіймаємося або опускаємося по життю. Кожен крок змінює наше місце у світі. Це може бути дорога до слави, порозуміння чи чогось іншого. Мені здалося, що це може бути символом, який знайде відгук у кожного глядача. Також у виставі є арка, з якої виходить валіза з книгами, потім гойдалка, карусель. Цей предмет весь час стає іграшкою у цій грі. А в кінці він стає хупою на весіллі. Такий предмет обов'язково існує на кожного єврейському весіллі.

Вважаю, що сьогодні дуже цікавим є зорове насичення театру. Цього разу це не зовсім відео. Колись для вистави «Оскар Богу» мультиплікатор Степан Коваль зробив нам картинки, що відбуваються в уяві. А коли розпочали роботу над новою постановкою, то говорили про п’єсу і про те, що це буде за вистава з аташе по культурі Посольства Ізраїлю в Україні Регіною Шефір. Вона зізналася, що любить робити замальовки. Я попросив її зробити кілька замальовок на тему нашої вистави. Як вона це уявляє з тими чи іншими перебільшеннями, сатиричним поглядом на якісь звичні речі. Це стало баченням тих проблем, які є в п’єсі, з боку художниці Регіни Шефір.

Костюми певною мірою мають координацію з єврейським народним костюмом. А з іншого боку — схожі жилетки носять всі. Це не суто єврейська історія, ми прагнули вийти на загальнолюдський рівень, але водночас хотіли підігріти нашу історію якимись деталями.

Якщо говорити про музику, то тут є моменти фундаментальної, загальновживаної класики. А під час монологів, роздумів, які важливі для персонажів — звучать знайомі всім єврейській мелодії…

Також у нас нещодавно відбулася презентація книжки, присвяченої 35-річчю Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я». Ми згадали про багато речей, які зробили за ці роки. Цей матеріал може бути інструментарієм для тих, хто хоче служити театру, хто мріє відкрити власний театр.

Зараз у нас тривають репетиції нової вистави, побачимо, що з цього вийде. Принцип ангажементного театру співпраця не за штатним розкладом, а за бажанням. Співпраця за сердечною і душевною згодою дає дуже великий простір для творчості. А з іншого боку — це велика відповідальність. Це система вільного волевиявлення, бажання існувати у професії. Найголовніше у нашому театрі покликання, невідворотне бажання самовиявлення у роботі про яку ти мрієш, яка тебе не відпускає".

Лев Сомов, народний артист України, виконавець ролі Ітамара Якобі:

«Це моя перша спільна робота з Олексієм Кужельним. Загалом як режисер і актор причетний до створення п’яти вистав «Сузір'я». А виставу «Довершений Чарлі» ставив за своєю п’єсою.

Зізнаюся, що коли вперше прочитав п’єсу Ханона Левіна «Якобі та Ліденталь», то був не в захваті. П’єса здалася схематичною, пафосною. Там дуже багато прописних людських істин, які промовляють герої. А дії, щоб народити ці істини не так і багато. Ця п’єса зіткана з невеличких спічів — знайомство, одруження, спільне життя, розлучення. Спершу здалося, що тут не вистачає подробиць.

Щоб вимовляти прописні істини, потрібно створювати аргументи у площині сцени. А це було досить складно. Але у нас була дуже потужна команда і ми з цим впоралися.

З Олексієм Кужельним як з режисером працювали з великою насолодою. Це не була режисура як диктат, виставу створювали разом. Він давав достатньо свободи для пошуку. Хотілося зробити виставу дуже швидко. Але процес дещо загальмувався через війну, участь акторів в інших проєктах. Також довго думали над тим, як зробити природною і людяною ту істину, яка б народилася на очах людей. Щоб глядачі не просто почули ці істини, а й повірили, що вони народилися на площині сцени.

У цьому сенсі працювати було приємно. Але вистава складна за сприйняттям, вона не схожа на інші постановки. Важко навіть сформулювати її жанр, бо тут є все — іронічна драма, філософсько-психологічна територія.

Я переконаний, що хороший актор завжди використовує якості, які випрацьовує, робить своїми. Роль робить актора, а людина робить роль. Це взаємопов’язані речі. Важко сказати наскільки це я, а на скільки персонаж.

Автор коли пише, то пише про себе. А актор знаходить себе всередині матеріалу. Барви, які випрацьовуються у виставі є природними. Це не гра.

З Володимиром Ніколаєнком я вже був разом зайнятий у кількох проєктах. А до мистецтва Анастасії Добриніної (виконавиця ролі Рут Шахаш) доторкнувся вперше. Це був приємний дотик. Вона потужна акторка театру Франка, дуже чутлива, відповідальна. Дуже важливо, коли твоїм партнером є хороший актор. Радий, що в нас сформувався вдалий акторський склад.

Вистава ґрунтується на живих проявах. Думаю, що цю виставу можна дивитися багато разів. Для цього тут закладені всі конструкції — драматургічні, сюжетні, психологічні, конфліктні. Тому кожного разу це буде інша вистава.

Завжди дивлюся вперед. У мене є мрії, які я втілюю. Зараз працюю над виставою, яку давно мріяв поставити — Оскар Уайльд «Як важливо бути поважним». Це дуже цікава, непередбачувана п’єса з карколомними поворотами кохання. Також відновлюватиму виставу, яка в мене була раніше. Це «Оркестр» Жана Ануя.

А ще буде Гете «Фауст» у моїй літературній обробці. Над перекладом працював сам, бо наші українські переклади жахливі.

Зараз багато театрів беруть російськомовні варіанти і перекладають їх українською. Насправді росіяни вміють не тільки красти чужі тексти, а й руйнувати п’єси. Приміром в працював над твором «В очікуванні Ґодо» Семюеля Беккета. Виявилося, що російський переклад зовсім не відповідає драматургу.

Розвиваю свій проєкт «Театральна біржа». Хочу, щоб він вже повноцінно працював у Києві".

Володимир Ніколаєнко, народний артист України, виконавець ролі Давида Ліденталя:

«До проєкту мене запросив Олексій Кужельний і сказав, що Посольство Держави Ізраїль в Україні запропонувало театру поставати п’єсу Ханона Левіна. Я вже мав досвід роботи з цим автором. На камерній сцені Театру Франка йшла вистава «Крум» у постановці Давида Петросяна. Стилі схожі. У цього автора невеликі оповідання, діалоги, які, на перший погляд, не пов’язані між собою. Мене ця ідея зацікавила.

Хоча досвід роботи з театром «Сузір'я» маю ще з середини 90-х років, але по суті це моя перша спільна повноцінна робота з очільником цього театру Олексієм Кужельним. Цілком погоджуюсь зі Львом Сомовим, що робота з Олексієм Павловичем, це відчуття повної свободи. Він довіряє акторові, відчуває його. Точно визначає напрямок роботи, дає можливість імпровізувати. Загалом працювати було приємно і комфортно.

Герої вистави дуже самотні, вони шукають якоїсь відради, спілкування. Можуть сказати один одному правду в очі, якою б гіркою вона не була. Якщо говорити про мого героя, то він може прийти на допомогу, він відвертий, намагається бути справедливим. Для мене незвична проба. Відпустив себе і відчув беззахисною дитиною. Думаю, що це правильний шлях, потрібно було зануритися в дитинство.

Зі Львом Сомовим раніше працювали в антрепризі Іллі Ноябрьова «Повернення блудного батька». Давно знаємо один одного. Наш принцип роботи на сцені — не заважати одному. Думаю, що це в нас добре виходить. З Анастасією Добриніною разом працюємо в театрі Франка. Маємо багато спільних робіт, зокрема, в українській класиці.

Вистава ще перебуває у процесі творення. Повинна отримати сатисфакцію на глядачеві, щоб актори впевнено себе почували після кожної сцени. А поки що нам ще треба працювати над собою, самоудосконалюватися.

Нещодавно мій колега Тарас Жирко запропонував участь у проєкті Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса за п’єсою Володимира Голосняка. Сподіваюся, що невдовзі розпочнемо репетиції".

Фото Олександра Бєлєнького.