В гостях у херсонської відьми

В основі сюжету — історія жінки, яка пережила окупацію Херсона російськими військовими, зустріла звільнення міста, втратила все після підриву рашистами Каховської ГЕС, та при цьому не зламалася, а навпаки, ще активніше почала боротися за своє щасливе майбутнє. Вона радіє «виходам» і нітрохи не лякається «прильотів». Після всього пережитого з гумором дивитися на світ і даремно не каламутить воду, в прямому і переносному сенсі цих слів.

У виставі лунають улюблені багатьма пісні «Враже» гурту «Енджі Крейда» та «Як ти, Херсоне?» гурту «SPIV BRATIV».

— Херсонці, які приходять на цю виставу, розуміють в ній кожне слово, кожен жест, — розповідає Генеральний директор-художній керівник театру, народний артист України Олександр Книга. — Тому, що більшість з них була в окупації і розуміє, що це таке.

Рашисти намагалися у Херсоні створити свій театр, змушували нас виходити на роботу, арештовували. І російський прапор з декорації, це наш здобуток. Коли поверталися у свій театр після звільнення рідного міста, то там такого добра знайшли багато. Частину спалили, а частину використовуємо за призначенням.

Наші прапори, які рашисти знаходили в людей, вони стелили в туалети. Ми культурна і вихована нація, тому там їх прапори не стелимо. Але глядачі можуть витерти об них ноги, коли заходять до зали. Це певна терапевтична штука, посил тим людям, які чинять звірства. Щоб все їм потім відгукнулося в кількох поколіннях.

Після втечі з окупованого Херсона я спершу жив у Львові. Прочитав у фейсбуці, що якась жінка пише новели про Херсон і насміхається з цих орків. Подумав, що вона має бути там, бо людина, яка далеко, не може про все це знати.

Згодом ми змогли повернутися до звільненого міста. Військові, які розміновували театр, дозволили нам туди увійти. І вже на третій день у нас була «Поетична шафа», на яку до нас прийшло кілька творчих людей. Вони читали свої вірші, які написали в окупації. Виступила Олена Маляренко і читала новели. Нещодавно вона видала збірку «Жизель і мир». Я запропонував Олені написати п’єсу, аби розповісти про те, що пережив Херсон.

Ми не жаліємося, повірте. Я не хочу викликати жаль за те, як ми жили останні півтора роки. Але хочу розуміти настільки це важливо для тих людей, які хочуть повернутися додому і для тих, хто зараз там. Коли до нас у театр приходить жінка, яка вперше за два роки війни одягнула сукню, я плачу. Тому, що вона не має іншого місця, куди могла б її одягнути.

Ми написали п’єсу, а головний режисер нашого театру Сергій Павлюк поставив її з народною артисткою України Оленою Галл-Савальською. Працювали над виставою у Миколаєві, але принципово вирішили, що прем’єра відбудеться у Херсоні. Голова Херсонської міської адміністрації Роман Мрочко дав нам броньовану машину і ми повезли Олену Ігорівну до рідного міста. Отож, прем’єра відбулася у незламному Херсоні.

Хочу подякувати Театру Лесі Українки. Я чотири місяці жив у Києві. Звернувся до цього театру і мені сказали, що забезпечать всім необхідним. Перші наші вистави після початку повномасштабного вторгнення народилися тут.

Вже у серпні 2022 року Херсонський театр відновив свою роботу. А росіяни за дев’ять місяць окупації міста не змогли випустити жодну виставу. Їхня прем’єра планувалася на 29 листопада, але вже 11-го ми повернули Херсон.

Херсонці зараз по всьому світові. Нещодавно ми були на гастролях у Словаччині і в кожному місті до нас підходили земляки. Вони кажуть, що не розпаковують валізи і чекають, коли зможуть повернутися додому.

Наші актори теж розлетілися. Але по кожному місту ми намагаємося давати паростки. Випускаємо наші вистави у Кропивницькому, Києві, зараз готуємо прем’єру у Миколаєві.

— Ідея цієї вистави виникла давненько, — продовжує Сергій Павлюк, режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України. — Хотіли створити образ херсонської відьми, який би втілила на сцені народна артистка України Олена Галл-Савальська. Спершу думали над тим, щоб п’єсу написав Павло Ар’є з яким співпрацювали раніше, але не змогли з ним зв’язатися.

Тоді очільник нашого театру Олександр Книга запропонував херсонську авторку Олену Маляренко, яка пережила окупацію. Вона передала нам свої нариси, ми дещо підправили. Олена написала п’єсу, ми її переробили, бо твір був досить великий і складався з новел. А наша команда вибудовувала цю історію під себе, під сценографію, під персонажа.

Олена Галл-Савальська — прима нашого театру. Вона з акторської родини. Ми познайомилися сімнадцять років тому. Зробили з нею спільний проєкт «Два серця» про Фаїну Раневську. Вони схожі за типажом і характером. Поки не почалася широкомасштабна війна, вистава йшла у театрі. Олена Ігорівна — дуже потужна артистка, органічна, чесна.

Спершу репетирували онлайн. Потім були репетиції у Миколаєві. Прем’єру відіграли 2 грудня минулого року в Херсоні. Під вибухи, але вистава все ж відбулася.

Вже багато років співпрацюю з заслуженою художницею України Ольгою Гоноболіною. І тепер разом працювали над сценографічним рішенням. В авторки події відбуваються у сусідки, а ми вирішили, що квартиру героїні затопило водою. Це дає відчуття присутності в Херсоні. Ольга запропонувала ідею з поличками, лінолеумом. Частина сцени у нас залита водою.

Прагнули показати у виставі, що херсонську жінку ніхто не зможе здолати. Намагаємося до всіх подій ставитися з гумором. У перші дні війни нас дуже рятував саме гумор. Відбувалися «прильоти», а ми переписувалися і жартували. Як я вже сказав, хотіли створити сильний, потужний образ українки, жінки-відьми.

Вже показали цю виставу у Херсоні, Києві, Миколаєві, Чернігові, Одесі. Сподіваємося, що її побачать й інші міста. До Міжнародного дня театру спільно з Миколаївським художнім академічним театром випустили пластичну драму «Катерина». Як на мене, вийшла потужна вистава. Звісно, хотілося, що її побачив і столичний глядач.

Зараз працюємо над ще одним спільним проєктом з Миколаївським театром — виставою про окупацію Херсона «Перевізник» за п’єсою Ніни Захоженко. А я також маю проєкти у Полтаві та Запоріжжі.

— Це моя перша повноцінна моновистава, — завершує розмову Олена Галл-Савальська, народна артистка України, виконавиця ролі Жінки. — По суті я веду діалог сама з собою (начебто через комп’ютер спілкуюся з кумою). Ми дуже хвилювалися, щоб було цікаво, аби вистава була зрозумілою глядачеві. Спершу працювали з Сергієм Павлюком у телефонному режимі. Переробляли п’єсу, щось скорочували, щось переставляли місцями.

Зізнаюся, що моновистава — найважчий жанр для актора. Ти вийшов на сцену і повинен сам тримати глядача у напрузі приблизно годину і тридцять хвилин. Хоча інколи буває й довше. Приміром у Миколаєві я додала діалог з глядачами і вистава вийшла на годину сорок. Та й глядач усюди різний і по-різному реагує. Це також потрібно враховувати.

Через день після того, як показали виставу у Києві, грала її в Чернігові. Потрібен хоча б один день перепочинку, а тут виходить подвійне навантаження. Таке теж трапляється.

У цій виставі багато автобіографічного. Приміром епізод, в якому я розповідаю, що коли лягала спати, то співала «Червону калину», був зі мною насправді. Я розповідаю про своє життя в окупації. Про те, як виходила на кухню, махала прапорцем і співала Гімн України. Саме під час перебування в окупації зрозуміла настільки важливе кожне слово, кожна буква Гімну. Також разом з режисером придумали фінал з хаймарсами.

Вже показали виставу у Києві три рази. Інтерес до неї великий. Ще за три тижні до першого показу були продані всі квитки і, хоча доставляли приставні стільці, потрапити на неї змогли не всі бажаючі. Саме тому показували вдруге і втретє. Серед глядачів було багато херсонців, але зацікавила наша робота, звісно, і киян. Люди дуже добре сприймають, фотографуються після вистави. Одна жінка зізналася, що думала вже ніколи не заплаче, а тут проплакала мало не пів вистави і при цьому відчула полегшення на душі.

Про нашу нову спільну роботу з Миколаївським театром вже розповів Сергій Павлюк. Вірю, що це теж буде дуже цікава вистава.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».