У полоні внутрішніх демонів

— «Отелло» — історія про недовіру. Непевність, сумніви генерала діючого війська щодо свого оточення, описана Шекспіром, висвітлює якусь глибинну деструкцію в суспільстві та у взаєминах з близькими людьми, — зазначив режисер-постановник вистави Давид Петросян. — Важливо, що події п’єси починаються з перемоги у війні. Одразу після неї один із героїв намагається вибити собі місце під сонцем — шляхом інтриг, наклепів, підбурювання суспільства. І, власне, жертвою цієї майстерно розіграної партії стає генерал, який цю перемогу здобув. Я не хочу говорити, що сьогодні ця історія пророча, але це серйозне попередження, привід замислитися над проблемою довіри одне до одного і над тим, які випробування чекають нас після Перемоги.

Але це лише перший план цієї історії, адже твори Шекспіра поліфонічні, багатошарові, в них чимало алюзій. Для мене, наприклад, цікавішими за побутові чи політичні конфлікти є зіткнення різних проявів людської природи. Тут це відбувається на екзистенційному рівні. Отелло конфліктує не з іншими героями, а з самим собою. Битва відбувається всередині людини: довіряти чи недовіряти? До речі, у деяких інтерпретаціях Яго перекладають як Ego. Тобто, можна сказати, що він є частиною самого Отелло — уособленням не найкращих рис людської сутності. У той час як Дездемона висвітлює людські чесноти, високі ідеали, які також присутні в Отелло… Тож можна сказати, що це боротьба головного героя зі своїми внутрішніми демонами.

А ось, що розповіли виконавці головних ролей.

Олександр Яцентюк, виконавець ролі Отелло:

«Взяти участь у цьому проєкті мене запросив Давид Петросян. Нас познайомив актор Театру Франка Іван Шаран на одному з заходів. Погодився на цю роботу, бо вже бачив деякі роботи Давида. Треба було зрозуміти, якими категоріями він мислить. Він великий експериментатор, багато чого хоче спробувати, а в кінці залишається лише найцікавіше.

З Петросяном дуже цікаво працювати. В якийсь момент він дає акторові багато повітря для того, щоб подивитися на нього. Пропонує щось нове, аби побачити, як у нього це виходить. Так крок за кроком ми нащупували одне одного. Не скажу, що це нам вдалося на всі сто відсотків. Але знайомство відбулося. Це був для мене хороший період з точки зору якихось нових відкриттів.

У кожній ролі завжди є частина тебе. Питання в тому, що нового ти знайшов і чи встигло воно прижитися в твоєму організмі стосовно тієї чи іншої ролі. В Отелло є десь 10−15 відсотків мого досвіду, які я зміг в нього трансформувати, щоб це не був саме я, а міг мислити його категоріями. Ще коли навчався в університеті, багато працював над цією п’єсою. Напевне це допомогло у новій роботі. Не витрачав багато часу, щоб розібратися по крупицям.

Як запрошений артист прийшов у вже готову команду. Інколи буває важко інтегруватися в такий простір. А цього разу у нас швидко склалися щирі, дружелюбні стосунки. Не доводилося відволікатися від роботи через якісь особисті непорозуміння. Акторська етика в Театрі Лесі Українки на високому рівні.

Зізнаюся, що у мене не такий великий досвід роботи в театрі. Це було сім років тому і до того ж в іншій країні. Отож мав велику перерву. Завжди незадоволений собою. Розумію, що в і цій роботі можна буде ще багато чого привнести. Вважаю, що не можна себе фіксувати на якійсь точці, коли здається, що все виходить і вже все добре. Вистава має рости і таку досконалість можна бачити лише десь далеко у перспективі і до неї тягнутися. Проте, думаю, що кожного наступного разу вистава ставатиме кращою.

У Давида Петросяна було зіткнення кількох театрів — психологічного і пластичного. Настільки це вдалося має судити глядач. Один з театрознавців відзначив документальне існування Отелло на сцені у цій виставі. І попросив, щоб ця документальність нікуди не зникала, бо вона працює на загальний меседж.

Потрібно цю виставу довести до високого рівня. Щоб на неї ходили люди. Думаю, що час розставить все на свої місця. А якщо все складеться добре, то в майбутньому можна розглядати інші варіанти співпраці з Театром Лесі Українки.

Зараз маю два нових проєкти в кіно, до яких готуюся".

Олександр Форманчук, народний артист України, виконавець ролі Яго:

«Колись давно мене запрошував до Театру Лесі Українки Кирило Кашліков на роль Тібальда. У нього була ідея поставити виставу «Ромео і Джульєтта». За його задумом ролі Монтеккі мали виконувати актори з цього театру, а Капулетті — з Театру Франка. Одні б розмовляли російською мовою, інші — українською. Але тоді не зрослося.

А цього разу на роль Яго мене запросив режисер Давид Петросян. Перша вистава, яку Давид ставив у Театрі Франка, була «Земля» за Ольгою Кобилянською. Там я грав старшого сина Михайла, а моя дружина Ксенія Баша — мою кохану Анну. Минулого року він задіяв мене у виставі «Візит». І ось запросив на нову постановку.

Давид — надзвичайно талановитий режисер, плідний, думаючий. Він дуже багато читає, багато дивиться, цікаво мислить. Активно шукає драматургію для нових постановок. Слідкує за літературними новинками, які виходять у світ як в Україні, так і в інших країнах. З ним надзвичайно цікаво спілкуватися. Давид вміє ризикувати у своїх постановках. Але цей ризик завжди вишуканий, вивірений і дуже цікавий, дуже красивий. Він уміє дихати сучасним світом і при цьому бути глибоким.

Зізнаюся, що роль Яго стала для мене несподіванкою. Бо я вже двадцять років граю героїв соціальних, у більшості позитивних персонажів. Але загалом ця ідея дуже сподобалася. Зрозумів, що це для мене виклик. А я люблю виклики. Мені це було цікаво.

Вже відкрив для себе якісь інші двері. Персонажа варто вивчати з усіх можливих сторін. На мою думку, якщо ти його виправдовуєш суто як адвокат, то закриваєш інші двері. Бо дивишся лише під одним кутом, кутом адвоката, захисника цієї ролі. Ти можеш дивитися і з лави присяжних, і як адвокат, і як прокурор, обвинувачувана сторона.

Будь-який персонаж — це та сама людина, в якій є якісь вади, свої домінанти. Одна людина віддає у своїх діях перевагу негативу, інша — позитиву.

Мій персонаж абсолютно точно прописаний чорним по білому. Він каже: «Я буду мститися», — свідомо обирає позицію помсти. При цьому інші про нього кажуть — благородний Яго, благородний воїн, чесний. Ніхто не говорить нічого лихого.

І в той момент, коли Отелло призначає лейтенантом не Яго, того з’їдає жовч. Він каже: «Ні. Так не буде. Ти будеш за це відповідати і будеш шкодувати. А я дивитимуся як ти мучишся». Це абсолютно свідомий вчинок дорослої людини, яка вже не може сказати: «Ой, вибачте, я не знав, що це погано». То яким адвокатом цього персонажа можна бути? Він обрав підлі дії нищити людей, їхні долі…

Працювати у колективі Театру Лесі Українки було прекрасно. Приходив до театру і одразу заскакував у репетиційний клас. Виходив звідти тільки один раз на десяти хвилинну перерву, щоб випити кави. Потім знову біг на репетиції. Загалом була творча, робоча атмосфера.

В образі Яго нічого змінювати не планую. Просто буду вичищати якісь речі. Як кажуть у нашій професії — відточувати і витончувати. Починається період нюансів. Під час цього етапу робиш те, що не завжди можеш зробити на репетиціях.

Коли чільно проходиш роль, то з’являється зовсім інший післясмак, зовсім інше відчуття лінійності і безперервності персонажа. Деякі речі приходять самі, невимушено. Ти думаєш, фантазуєш як зробити краще. А вже персонаж сам тебе підганяє і диктує, що треба робити. І в цьому процесі головне не впустити, не прозівати, а довіритися простору.

Ти можеш так замкнутися, на чомусь зациклитися і не побачити, що тобі пропонує твій простір — живе середовище нашого світу, яке відгукується в кожному імпульсі нашого серцебиття. Є речі, які виникають спонтанно і спонтанно закликають у подорож. Якщо ти йдеш за цим імпульсом, довіряючи йому, плюс підтримуєш свого персонажа, то можеш відкрити для себе багато речей. Відкривати у кожній виставі такі речі, про які ти не міг навіть подувати.

Я продовжую зніматися у телевізійному проєкті «Код», але нічим новим себе поки не займаю. Тому що у мене маленька донечка, їй тільки чотири місяці. Хочу більше часу присвятити сім’ї. Коли випускали «Отелло», то я майже її не бачив. Приходив пізно, коли вони вже спали, а прокидався частіше всього ще тоді, коли доця спала. Мені їх дуже не вистачало".

Юрій Дяк, заслужений артист України, виконавець ролі Кассіо:

«Уперше прочитав трагедію Шекспіра «Отелло» ще у студентські роки. Звісно ж, перечитав її перед початком роботи над новою виставою. Це історія, яка буде актуальною завжди — заздрощі, ревнощі.

З режисером Давидом Петросяном працював уперше. Це був для мене цінний досвід. За два з половиною — три місяці ми мали зробити виставу. Цікавим був його підхід до роботи, як він працює. Також було цікаво спостерігати за тим, що робить Давид, бо я теж маю досвід режисури. Цікаво дивитися, як він будує репетиції, як спілкується з акторами. Все це для мене було дуже корисно.

Звісно, під час створення вистави вносив і свої пропозиції. Це звичайний процес — щось пропонує режисер, щось актори. Щось приймається, щось ні, лягає чи не лягає на душу. У плані акторського підходу не було нічого нового.

З Олександром Форманчуком раніше знімалися в кіно, з Ольгою Голдис (виконавиця ролі Дездемони), працювали як з хореографом, а досвід спільної роботи на сцені був уперше. Також перший раз разом грав з Олександром Яцентюком. Працювалося з ними спокійно, легко. У колег по сцені були свої завдання, у мене свої. Склався хороший ансамбль, який, на мою думку, не погано відбувся на сцені.

Тепер щодо мого персонажа. Є запропоновані обставини, є виписаний герой Кассіо. Його треба нажити, а потім вже додавати щось своє. Звісно, моє серце і моя душа втілюватимуть ті запропоновані обставини, які дав нам Шекспір.

Кожна нова вистава — це робота над роллю. Виходячи з того, як створювалася ця постановка і який короткий був термін репетицій, я задоволений. Буду рухатися далі.

Зараз працюю у театрі над «Островом скарбів», матиму там цікаву роль. Прем’єра запланована на початок осені".

У публікації використані матеріали сайту Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.

Фото з сайту театру.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».